Син тіні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І того ж таки дня, з узґанку двоповерхового будинку, що на Севастопольській площі, я бачив, як маленький чоловічок у мішковидному, вибуваному роками костюмі, придбаному ще за часів імперії в комісійному магазині на площі Льва Толстого або на Басейній, маленький недолугий чоловічок з поморщеним обличчям невдахи-педераста, просяклий прогірклою і невикористаною спермою, розбитий онаністичним неврозом, окутаний шлейфом солодкого сопуха нічного нетримання сечі, перебирався з одного порожнього дому в інший: його побачили ми разом з Бокіним. І тієї ж хвилини, перерізавши бетонований цирк із Севастопольської площі, підставляючи до вуха раз по разу цифровий телефон, Блох ступив у тінь. Під чорний креп дошки з надписом «Нотаріальна контора».

Лізка

Перше, чого треба навчитися у житті, — це не прощати ворогам. Треба принаймні мати повагу до свого власного марнославства. Це навряд чи затямив Блох. Але, можливо, я і помиляюся: горілка в склянці закінчується, густішають сутінки, і вся ця гоповська бридота вештається смердючим вокзалом, де ніколи не вивітрюється запах смерті, креозоту, перемішаного глухими ударами коліс. Мужик Льопа, що народився одноногим, пробує заговорити Нюську, бабу з велетенськими слонячими ногами. Ноги опухли, набрякли фіолетовим і малиновим. Пальці у Нюськи відгнили ще тогоріч, коли до міста навідався благодійний фонд. Вона пролежала кілька днів у вагончику, її мацькали йодом, формаліном, а на ніч їй давали таблетку знеболювального, а Нюська, курвисько, пронюхала про наркотики і верещала далі, їй вдавалося виклянчити тільки склянку медичного спирту — не більше. Вона витягувалася, умиротворена, на лежаку, жовтому від іхтіолки і сечі, щось бубоніла, дивлячись прозорим поглядом у вікно, на пізнє квітневе небо. Знаю такий стан: це наче у тебе за плечима немає років. Це так коротко, як горить лампочка. Алкоголізм не страшний порок, якщо тебе кличуть до ешафота. Надто розумно. Але така я вродилася. Я з дитинства читала книжки, і все у мене було складно. Потім дивно все змінилося, і я тільки бачила, як світ змінюється, а я шалено намагаюся до нього прилаштуватися. Тільки зморшки більше кладуться в куточки уст, під очі, а чоловіки чим далі, тим гірші. Старість не зупиниш, як і бідність.

Тоді з'явився Блох. Він хитався від голоду, його першим побачив Кловський. Кловський сидів і світив проти сонця виголеною буддійською головою. Якраз на освітленому боці вокзалу. Кловський співав мантри. З нього навряд що видушиш. Він похитувався, закотивши очі, і співав, вицокуючи маленькими бубнами з прив'язаними до них іграшковими калаталами. Невідомо, коли він з'явився, але по рубаних, скалічених, проте пещених руках мені нічого не спадає на думку, крім того, що Кловський колись був не Кловським, жив собі в іншій подобі, це навіть видно по його чистих, майже дитячих більмах, благородному носові. Те, що Кловський зовсім не кришнаїт, не викликало ніяких сумнівів, бо в перервах вони з Льопою заправляються морфіном або конопляним молоком і розмовляють про життя. Життя у них виходило доволі химерним, видавалося наче простим: вікно на вулицю, позаду ніяких обов'язків, попереду ніякого життя — гарна скотська компанія. Цей маленький виблядок на колясці, що нагадувала люльку для маленької дитини, їздив між рядами пасажирів і канючив гроші. Він отримував найбільше. Люди завжди ласі на потіхи. А найголовніше: вони ніколи не люблять тих, хто проживає своє життя краще за них. Принаймні коли це їм видається. Люди заздрять навіть калікам. І від того нікуди не дітися. Тому цього маленького виблядка з випуклим чолом і тонкими єхидними губами ніхто не любив. Тож Кловський його помітив відразу і гукнув через плече Димика. Димик — це від слова «димедрол», такі таблетки. Димик колись працював у аптеці, а потім його знайшли хлопці Хасана. Довгопискі, довгощелепі, як хорти. Димик приторговував для них травою неподалік вулиці Чкалова. Там, де Сінний ринок. Він ходив тоді у довгому латаному пальті з комісійного, курив «траву» і переганяв сирий опій на справжню наркоту, що брати Хасани розливали по пляшечках, маленьких симпатичних пляшечках. Димик потихеньку відкладав з кожної дози, затим несподівано одного гожого дня в сизому березні, коли вітрами надувало, вимітало з усіх закутів, чотири авто попарно підскочили аж під самий капелюшок ринку і розстріляли з автоматів безневинну буду для ремонту взуття. Я спостерігала, як вони випадають з розламаних кулями діромах, волочать снігом чотири метри кривавих тельбухів. Коли бажаєш зробити собі задоволення, то подивися на смерть свого ворога.

Того року, коли зима взагалі стинала не тільки хворих сопливих пенсіонерів, а навіть здоровенні менти падали від її ударів, того року з обмороженими руками, з ртутним поглядом, з порожньою пащекою, з впалими грудьми знайшли того, кого ми називаємо зараз Кловським. Ми знайшли його на метро «Кловська». Димик підкотив настоянку. Йому захотілося роздивитися крізь скляну вітрину дівчину, що торгувала квітами. Руду, з пишними соковитими губами. У неї закороткі ноги, і ми з Димиком сперечалися, що ноги у неї не годяться, що її не варто запрошувати на такі справи, бо вона, з усього видно, полюбляє арабів, а та сволота нічого не платить. Хоч ти убий. І тут на каналізаційному люці лежить Кловський. З червоною, як облущений мандарин, мордою. Димик присвиснув. Він обійшов його раз, удруге, тримаючи рукавички біля носа, видно, від Кловського смерділо, але щось зацікавило Димика, щось взяло, бо він замахав руками, щоб я вилазила зі свого зеленого авто. Так з'явився Кловський. Відселив його Димик у халупу, що неподалік Батиєвої гори. Він розсипав по пакетах траву, читав буддійську літературу. Іноді сам накурювався до свинячого виску і трахав якусь проститню, що їх тоді у нас було в хазяйстві шестеро. Дві курви страшніше атомної війни, а решта — плюнь та викинь. Але ціни доводилося закидати клієнтові несусвітні. Потім з'явився Блох.

Він стояв на пероні, похитувався від галюцинацій і голоду, весь стиснутий, що є зрозумілим тільки по тому, як на сонячному світлі розходилися зіниці: то звужувалися до кінчика голки, то розбігалися широкими колами. Вітер ворушив пилюку випуклим пероном. Зича налягала на всю. І я почула, як хтось з наших сказав: «Ось і ще одна здохля». Взагалі, мегіе звати Лізкою. Я намагалася колись співати в опері. Навіть закінчила кілька курсів Київської консерваторії, але у мене лишилося мало пам'яті. Пам'ять у мене спрацьовує тільки тоді, коли виникає чиєсь обличчя, що нагадує якогось біса попереднє життя. Не загробне і не таке, про котре базікає обкурений анашею Кловський. Я атеїстка. В цьому причина мого ідіотського сміху. Принаймні так говорив Блох. Пам'ять наміцно прив'язує людину до страждання. Це як велика любов, що не дозволяє переступити і стати меншою перед предметом твого кохання. Але пам'ять тримає в голові ядучі дні молодості, коли нічого не хочеться пам'ятати: на студентському столі під Новий рік той, кого я кохала, сидів у куточку, тихенький чмир, і наминав бутерброди, а волошкоокий, широкий у плечах садюга Клімов стягував з мене труси; його вибалушкуваті чорнильні очі дивилися поперед мене, губи обтікала липка слина, і він намагався говорити до когось, хто п'яно вовтузився у кутку. Йому, словом, було байдуже, як і мені. Але чогось так трапилося, і невідповідність моїх думок до дій призвела до того, що я одного дня потрапила на панель найгіршого борделю. Це вже Блох модернізував його… Тож повернутися до моралі: все починається з нас, з наших родичів, з наших батьків. Проте говорити — не мішки перевертати.

На той час, коли з'явився Блох, якого хилитало від голоду, нікому в голову не спало його приголубити. Окрім косоокої Люськи. Він її земляк. Ми реготалися, а Димик хмилився разом з Кловським, коли вона його вела по східцях нагору до напівзруйнованої хижі. Ми Люську віддавали за п'ятнадцять гривень. Вона вже стара й беззуба. Димик тримав її з милосердя чи, може, старе життя ще не витравило у ньому чогось такого, що незрозуміле у цій сизій кушпелині передпокою смерті. Пізно вночі я підкралася, так, з цікавості, і підгледіла, що вони роблять. Блох лежав у рваних, але дбайливо, безнадійно перештопаних простирадлах, і Люська годувала його з ложечки. У мене навіть сльози підкотилися до горлянки. Так вони не виходили три дні. На третій день я надибала випадком Кловського, що тарабанив закоцюблими пальцями у шибку, ворушив божевільно поглядом, намагаючись швидше пролізти у хижу до Люськи. Для обману, щоб ми не чіплялися, він тримав у кулаці замусолені купюри. Я тихо спробувала дати драла і попередити Димика — надто все підозрілим це видавалося. Кловський нагнав мене біля самого спуску, вже біля авто. Більш осмисленішого, холоднішого погляду я не бачила. Він вдарив мене по щоці, здер шубу і кинув на сніг. Він трахав мене з таким відчуттям, наче я була скотина. Він трахав мене, як пес лигає суку. Тоді підвівся, помочився на мене, розвернувся і нічого не сказав. Мені перехотілося щось робити, щось говорити.

Пройшов час. Час завжди протікає, і ми не мислимо про такі речі, як смерть, аж доти, коли вона стане на порозі. Наш новий клієнт, наш новий чоловічок розташувався на Батиєвій горі. Димик виділив йому найгіршу хижу. Але за кілька днів наче передумав. Привозять Блоха на авто. Рипнуло авто шинами, у нас зайшлося серце — не до добра. Але нічого не трапилося. Блох тільки перейшов у іншу хату, менш занедбану, її Димик придбав за кілька сотень у сліпої баби. Баба потім упала зі східців. Оті, що ведуть від зеленого фарбованого паровоза. Вся країна в лайні, проте паровоз фарбований. Люблю я це місце. Упала баба. Тільки дорогою ненароком розпанахала собі від вуха до вуха горлянку. Стерво цей Димик. Але нічого. Без роботи ніхто не лишився. Зараз нас займав Блох. Маленький, з неправдоподібно дужими волохатими руками. Він весь час говорив, давлячись гортанними звуками. Я ось намагаюся коротко, але ніяк не виходить. Про Блоха ніяк коротко не виходить. Як виросло таке… І до смерті не повірю. У моєму житті набирають привабливості тільки дві речі: коли сідаєш на горщик і видавлюєш похвилинно з себе лайно або спиш. Зі скорою старістю, що стирає геть все, ці привілеї переходять у розряд неіснуючих. Під старість ви капітулюєте повністю. Виховання забороняє вам перерізати собі вени, тому ви поволі вчитеся, як отруювати життя навколишнім. Особисто я притримуюся останнього. Мені вже сорок, але біля мене чорні дірки. Людей я не бачу, я не можу виносити велетенського вавилонського вокзального вулика, але життя складене так, що ти будеш ламати зуба об той корж, який воно тобі піднесе.

Блох влаштувався прибиральником у громадський туалет. За тиждень він під глум компанії провів туди світло, притягнув металеві поручні, що нагадували турнікет. Вдень, до шостої години, він шкарябав мітлою лайно, а після дванадцятої брав стілець і сідав за турнікет. Наші курви, що ішли з роботи, прямо з-під вокзального капелюшка, говкали і пропонували свої послуги. Він сидів на своїй вахті рівно півтори години, а потім ішов до себе на Батиєву гору. Потім пішов сніг. І Блох зробився звичною постаттю, що в чорній куфайчині чалапає на гору. Навряд чи хто до нього набивається в товариші: від Блоха смерділо, як від тисячі іранських віслюків. З ним водили дружбу здебільше «кукольники», що підкидали фальшиві пачечки грошей роззявам-громадянам. Пачечки білого паперу, зверху і знизу якісь гроші, часто теж фальшиві. Жадоба рухає світом. Блоховий приятель Лупус умів за той час, як обмінював громадянам гроші, висмикнути купюру назад зовсім непомітно, тонко. Його б руками ракети на Америку запускати, а він хріновиною займається. Це давало неабиякі гроші, бо Димик тримав поближче до себе Лупуса. Щоправда, з міліцією він розбирався сам. Доводилося мені переплачувати, щоб підстелити гарну, найчистішу, найвродливішу дівчину начальникові відділення залізничної міліції. У нас з цим було дві проблеми: начальник залізниці і начальник міліції. Останні три роки вони змінювалися, що листя на передку Єви. Всі вони ласо розпускали слюні на наших дівчат. Але ні на які зговори не йшли. Лупус вибрав найліпший бізнес, що давав зразу свіжі гроші. Димик це втямив, але у нього, окрім цього, у штаті крутилося четверо плечових повій, тобто ті, котрі працювали в дорозі на довгих перегонах, бабці, що навколо вокзалу просили милостиню, каліки, що перетирали і перемішували анашу з тютюном або тирсою, малолітні «6омжі»-педерасти, котрі задовольняли приїжджих московських геїв, там це діло хоч було і в розквіті, але навряд на тоді це влаштовувало їхню публіку; у його «штат» входило кілька таксистів, кілька кондукторів, кілька торговців книгами. Але це все було в такій первісній, дикій і дрімучій стадії, без будь-якої організації, без будь-яких законів, бо несподівано борщагівський рекет запросто накладав лапи на наші гроші.

Так ми жили до весни. Ще лежав сніг. До сральника, де сидів маленьким буддійським божком Блох, підкотило авто із затемненими вікнами. Авто торжественно гальмонуло, і звідти вийшов чоловік у довгому коверкотовому пальті. Йому було вже за п'ятдесят. Він морщив носа, нюшачи щуряком гнилі вокзальні запахи. Пан, з усього видно, найменше зважав на людей. Він лапав своєю п'ятірнею власне гузно і по-рачачому вертів навсібіч головою. Йому робилося не по собі тільки тоді, коли пальці лапали гузно. Я його впізнала відразу. Це був радник Президента. Давно колись я спала з його охоронцем. Від того повіяло таким неіснуючим, забутим світом, наче за кілька років у тих апартаментах лишилася моя юність. Цей радник мав чорні мухи в голові або взагалі не мав розуму, бо примушував мене стрибати кімнатою навіжено, вдягненою в якусь білу сукенку. Він витворяв казна-що: заставляв робити міньєт, коли я справляла велику нужду, ґвалтував на кермі, переодягав у чоловіка. Взагалі, він був не скупим мужиком, але з державної точки зору він, напевне, був кретином. Кажуть, що коли він поїхав до Іраку, то не втримався, щоб не натирити якихось срібних реліктових ложечок, потягнув цілу парчу з якогось там трону чи крісла, де примощувала задницю найголовніша чурбанська персона. Цей чолов'яга вийшов за кілька хвилин у нових штанях, з догідливим обличчям. На цьому обличчі були присутні хитрість, себелюбство, розпуста, похіть. Воля, як елемент, притаманний вищим арійським народам, там була відсутня. Такий собі хитрий чоловічок, що виростав разом з фікусами за шкапом. А подорослішавши, перестав онанірувати на балерин в балеті, вирішив чогось досягнути путнього у своєму житті, але його досягнення не дійшли далі ширіньки. Я бачила прозорий і безпристрасний погляд Блоха, що тримав маленькими, але витонченими руками білу візитку. У повітрі смерділо французькими парфумами, великосвітським лайном з якогось фуршету і перемінами.

Напевне, ця зустріч додала впевненості Блоху. А звідки прийшов, чим займався — невідомо. Я чомусь не спала цілу ніч. Потім скочила в авто і погнала у білу хурделицю, навіть не спостерігаючи за трасою. Жінка, кажуть, відчуває передком. Отаке трапилось і зі мною. Авто зносило набік, і я, баба забобонна, відчувала в цьому недобрий знак. Повний місяць зеленавив небо. Нарешті я дотягнула якось до вокзалу, радісно побачила мокрі горби автомашин на стоянці, капелюшок вокзалу, червоний лічильник, що відмахував години, юрбу азіатів, що перемовлялася з таксистами, з сутенерами, і самого Димика, що кутався у жовтого кольору шкірянку, блискаючи очима у темінь і хурделицю. Смердючий березень. Димик не міг встояти на місці, його крутило, наче муху в окропі, мені хотілося щось йому крикнути, але це даремно, зовсім даремно. Я б воліла, щоб відмирало поволі. Я бачила його широке обличчя з витонченими ніздрями, пещені руки, тонку талію; я відчула, як земля виходить з-під ніг під муркаючу музику мого двигуна: погляд-бо ошелешено шукав опертя, порятунку Нарешті він зупинився на ліхтареві, старому доброму жерстяному ліхтареві, що розхитувався, освітлюючи білі насмуги снігу, але з темного провалля тіні з'явився Блох. Він ішов поволі, ледь переставляючи ноги, наче йому найтяжче у світі, наче хто одірвав шматок м'яса з його грудей, наче убили його дитину, наче баба після аборту. А тоді, від білої вежі з годинником, від сторони Василькова, від вежі, що нагадувала різдвяну цукерку, рушив чоловік. Це потім повториться, через багато років, але чоловік уже рушив, і в ньому я впізнала Кловського. Я побачила, як у нього розвіваються брунатні вельветові штани, і поклянуся, що почула прогірклий запах вивітреної сперми і сечі. Я навіть вловила ніздрями запах тієї шльондри, з якою лигався Кловський. Але мені доволі випадало на життя. Зараз я бачила його професійні рухи, м'які й врівноважені, наче котячі кроки у тихому, натопленому по-зимовому домі. А над дахами, зразу за вокзалом, грімко падав вітер на жерстяні дахи. Це потім повториться в інших обличчях, у інших людях, але з головним виконавцем — Блохом. Кловський піднявся на вежу, трохи повіддалік від комутаторів і диспетчерської. Там темні комірчини, де Димик часто ганашив дівчат, що передавали у мікрофони час прибуття поїздів. Він поїв їх дешевим коньяком, вони іржали і віддавалися прямо у коридорі, навіть у смердючому туалеті, що весь час протікав. Це мене збуджувало. Передчасне пізнання життя закінчується кривавим харкотинням. І тому зараз я вже одірвано, майже байдуже затягуючись цигаркою, дивилася, як Димик широко розкидає руки, роззявляє рота, викидаючи густі шматки крові на двох вірменів, а ті підтримують його за плечі, за руки, але смерть валить його на коліна, і Димик висне брунатним ганчір'ям, непотребом, ще зовсім по-дитячому судомлячись ногами, — у мене відійшло, як хто відірвав, і мені зараз навіть одну хвилину смішно. Каліки і собаки кинулися урозтіч, підгрібаючи милицями і обрубками, хвостами і ногами наметений перед капелюшком вокзалу сніг. Мене відпустило. Тільки почало бити дрібною пропасницею. Каліки і приблудні собаки відчувають найменшу біду: байдужість — запорука голоду, смерті. Хороший кінець… якщо на нього самому не потрапляти. А він намислив собі вишуканий, з шиком, кінець. Мені видно крізь наростаючу хугу його обличчя, його гарну голову гімназиста, що зараз бовтається між широких вірменських плечей, як гарбуз на зів'ялій бадилині. Тож каліки і собаки кинулися врозбрід — це запорука смерті. Ілюзія завжди живила ілюзію. Ніхто не хотів глянути правді у вічі.

З вежі, у суцільній тиші, наче хто ударив кулаком по труні, рипнув голос з будок, з білої дитячої вежі, що часто я задивлялася не знати чого. Мені подумалося, що вже закінчилась осінь. Це, видно, не зовсім добре, що закінчилася осінь, але все закінчується, як і чуже життя. Моя «мазда» поволі котила крізь сіянку мокрої хуги, виривала, хрестячи світло фарами, різнокольорові, але обридлі до нудоти людські пари. Люди бовталися від метро і чвалали упродовж вулика вокзалу. Я рухала у напівтемряві своє авто, ще мало тямлячи, куди приведе ця дорога, цей день. Свідомість людини влаштована так, що відмовляє у найнеобхідніші життєві ситуації. На вежі, над фіолетовим мороком, над світом рипів чийсь голос, у снігову хурделицю відправляючи, приймаючи паротяги. Є ілюзії сходження, але неможливою видавалася б ілюзія людського існування. Рухаючись крізь потоки, джмелині потоки автомобілів, я відчувала, як відкриваються в мені пори; я готова була увібрати звуки, запахи, всю смердоту, аби тільки не робити того, що я надумала, що необхідністю перерізало горлянку, викручувало низ живота дикими спазмами. І усвідомлювала, що мені зовсім байдуже. Бридка річ освіта, якщо ти її мав чи маєш. Вона творить ілюзію вибраності. Вона ліпить її з тією педантичністю, що і смерть, коли зупиняється на вашому порозі: миготить незрозумілий вогник попереду, але доброго нічого. Потім тебе викидає у світ і ти почуваєшся нікому не потрібним. А ще пізніше життя в чиїйсь подобі навчить розставляти ноги. Сам процес розставляння аж ніяк не болісний. Як і освіта: підняти руку там, посцяти в тому чи іншому місці — нема ніякого значення. Сам процес вартий тільки запітнілої задниці. Про свідомість від того, що ти створена для чогось кращого, роздирає душеньку. Колись, бувало, у спокійні, віддалені від уяви, від жаху дні я спостерігала за Кловським. Що трапилося з цим чоловіком? Що за необхідність змусила розламувати людям голови? Напевне, свідомість вибраності, а решта вже не йде на рахунки. Я певна, що Кловський відчував неабияку насолоду. Тож сам процес не вартий пітніння статевих органів, але відвертість людини перед скоєним трапляється дуже рідко. Тому в один холодний зимовий вечір було вирішено, що я ідейна блядь. Ідейна курва. Неспокій після такого формулювання зник, а натомість з'явилося солодке, тривожне задоволення від здійсненого життєвого плану, котрим винагороджують батьки на початку життєвого шляху.

На вежі заливалися криком. Я пробиралася на Батиєву гору, з боку Солом'янки, проскочивши перед тупим носом вічного п'ятого трамвая, що в дитинстві ми прозивали «п'яним». За спиною проповзло зіркове недобудоване ікло готелю, що вікнами виходив на цвинтар. Я відривалася від шумів, від гуркоту, тільки трамвай вибивав кутами глухі звуки, сиплячи іскри. Мені треба встигнути до того, як він прийде додому. Мені вже ніяково навіть згадувати Димика, чи мертвий він лежить, чи помирає десь на операційному столі. За спиною входить у темряву чорнодірими вікнами недобудований готель. Сніг упав ще щільніше — годовщина жовтневих свят, а скрізь біло, у шибках пусто, як у голові. Тиша стугонить по зубах. Тільки чути, як бігають, дріботять і виють на місяць собачі тічки. Тут пройшло моє дитинство. Я навіть гальмонула. Тут я врізалася у мужика, закохалася по самі вуха. Він був старшим на років тридцять п'ять, якщо не сорок, але найбільшого задоволення від трахання я не пізнала. Я йому підставила відразу. Мені виповнилося тільки-но шістнадцять. За мною вписував старший Кисіль, якраз той, що тримав вокзал, але я все відбалакувалася, що надто молода. Напевне, доля таки існує, якщо про неї плетуть усілякі нісенітниці. От доля і підскочила до мене прямо на Солом'янці. Кавова «Волга», звабливий погляд, сива щетина на впалих щоках. Запах, якого ніколи не дочутися ані в наших набріолінених придурків, ані навіть у місцевих тузів. Він виходив часто з міліцейської школи. І я йому відразу підставила. Платтячко висить на кермі, а я впинаюся жадібно у його губи. Тоді я звідала смак сили. Він в'ївся разом із переляком перед злиднями на все життя.

І невідомо чому, розгрібаючи снігові заноси, я невпинно думала про цього чмиря Блоха і про Вадика, мого першого мужика. У мене смоктало під ложечкою. Мене так крутило, вивертало, що я почала кігтями дерти колготки, справжнісінькі французькі колготки. Я не знаходила місця за кермом. Перед обличчям хилитався годинник. Тріскотня секундної стрілки. Шипіння шин. Вищання гальм. Нарешті я заскочила на Батийку.

Кілька років тому, коли Димик відстріляв чеченців, він завбачливо прикупив у нікчемних бабушок, що смердять зіпсованим м'ясом, кошачим калом, кілька халуп, щоб у разі чого поселитися тут або заселити потрібних людей. Блох самочинно поселився з Люською в одній такій хижі, щоправда, вона не входила у власність Димика. Проте вже тоді можна було вгадати виклик. У житті все пролітає надто швидко. Навіть саме життя, як чиєсь кривляння у широкому люстрі. Намагання зупинити життя тим чи іншим засобом породжує шалені протидії, завжди викликає чиюсь реакцію, хотіли б ви того чи ні. Тихі інтелігентні роздуми під ковдрою породжують тисячі трюків, винаходять до десятка інструментів, що слугують тільки для одного: як ліпше зіпхнути в могилу людину, що колись тобі врятувала життя. На пам'ять: я ніколи не вірила в Бога, але смерть неодноразово змушувала мене про це замислюватися.

У вікнах темно, тільки чути, як виє, немислимо витягуючи, видовжуючи вашу пам'ять і свідомість, дитяча гойдалка. А я повторювала про себе, що нічого страшного не трапилося, що я вже скоріш кохаю саме Блоха, а не Димика, бо мене з невідомих причин викручувало, як дурну. Покинувши авто на узбіччі, на голій і мокрій кам'яниці, я проскочила повз ледь освітлені червоним світлом хижі наших наркокур'єрів і пройшла двором, де мешкали Блох з Люською. Я пройшла двором, засипаним важким мокрим снігом, і я вловила той кислий запах розталого снігу, і я не побачила жодного сліду, займаючи поглядом сині, аж чорнильні хмари, мені видавалося, що я ловлю вітер, котрий б'є запітнілими шибками.

Невідривно тримаючись якихось рихких, липких спогадів, що у такій годині зовсім недоречні, я викликала з пам'яті, я витягувала ослизлі згадки про свого першого коханого чоловіка, чергуючи це з образом Блоха, що розпливався перед моїми очима, як щось неоковирне, гидке, мокре і яке ніколи не заслуговувало доброго слова. Ось він сидить на стільчикові, склавши руки на колінах, маленькі ручки, і замість того, щоб викликати у моєму організмі відразу, відразу, гіркішу за все осоружне і непотрібне життя, я відчула, як до мене хвиля за хвилею накочується бажання. Дике і страшне. Воно зітнуло мене ще тоді, коли я побачила сіру косу неба над Батийкою, над куполом вокзалу, урівень мого ока і вуха, коли Димик розповідав, що його товариш поїхав на Канари. Це на тоді вважалося напівбайкою, напівлегендою. Я заревіла, десь серед обійстя я заревла як білуга і закричала у вікно, холодне вікно, що нічого не боюся. Він покидьок, а Димик класний мужик, справжній мужик, а Блох лох і нікчема, смердюче чмо, бо він тримається на такій ось нікчемі, що наклала в штани, повертаючись з державного якогось регалова, нікчемі, що крав у Арабських Еміратах на прийомі золоті ложечки. Мені захотілося сказати все, що я думаю. Але я знала тільки те, що чула, що мені розповідали багаті клієнти. Я прочинила двері.

Люська, велика і червона, в порваній, але акуратно поштопаній сорочці, лежала посеред глиняної битої підлоги — такі мені доводилося бачити десь по музеях, чи у фільмах, чи ще десь. Більш здоровенної суки в житті я не бачила. Вона видувала живота, скажено вертячи навсібіч очима, налитими кров'ю; розкарячивши ноги, вона намагалася когось виродити. Гострий запах давно немитого посуду, чоловічих шкарпеток, розірваної вульви, крові сотав кімнатою. Напевне, це почалося недавно. Я зняла порвані колготки, жбурнула їх у куток, сіла в крісло, закинувши свої точені ноги, і курила сигарету за сигаретою, заправляючи їх у дерев'яний, привезений з Парижа одним актором мундштук. Я намагалася крізь крики породіллі, що заманювала мене ними, розпізнати риси своєї долі. Бувають такі. Ми, жінки, на цьому розуміємося більше, ніж чоловіки. Я то дивилася на Люську, яку роз'їдала гнійна стафілококова екзема, то зупинялася поглядом на витонченому, видно, вірменської роботи, мундштуці, що його привезли з Франції, і шалено збирала докупи думки; я не думала про Димика, бо це вже відійшло, а думала про Блоха, що підторговував у туалеті. Якось мені довелося чути балачку з начальником вокзалу: «Ти що, Блоха, оце говном вирішив торгувати… Так я тоже хочу говняних грошей…» — і він сміявся. Ніхто не вірив, що на цьому можна збити непоганий капітал. Блоху поталанило більше. Пізніше, через кілька років, усі скажуть, що шлях його був повен новаторства, небезпеки, такого іншого. Історія завжди перетворює купу лайна на вічний еліксир молодості. Проте того дня я сиділа, майже по-салонному схрестивши ноги, і чекала на Блоха. Ніхто ще нічого не знав. Наркокур'єри, якщо їх можна назвати наркокур'єрами, безтурботно спали у своїх постелях з дорогими курвами з телебачення, з акторками і таким іншим. Я чекала, що воно буде. Тільки вищали дитячі гойдалки, і мовчки, як корова, конала Люська.

Ранок вдарив по очах білим снігом. Надворі ще темно, але білий сніг від краю і до краю розмежовував світ на чорний і білий. Четверта година ранку. Він зайшов у супроводі кількох чоловіків, одягнений, як і завжди, навіть не глянув у мій бік, у бік Люськи, а пробіг підлогою і зупинився на дивані. Він сказав, що хоче спати, але не час, треба перелічити гроші. Потім він таки подивився на Люську, що лежала, задубіла, на підлозі, з розкаряченими ногами, з мокрою головою дитини, що застрягла в проході. Він обернувся з гидливою гримасою до двох чоловіків, і ті без наказу зрозуміли. Тоді він сів проти мене, підоткав пальцем і поставив на коліна. Вони всі однакові. Всі мужики однакові. Він погладив мене по голові й втупився осклілим від утоми поглядом у стелю. «Працюй, дєточка, у нас попереду дуже багато часу для роботи, щоб я з тобою розводився про любов. Але я тебе не ображу…» — і кінчив, писнувши, як кролик.

Першими ж днями Блох почав удосконалювати систему Чотирьох наркокур'єрів ми недорахувалися. А Блох почав тихо з бабушок, що жебрали: усіх жебрачок, незалежно від віку, він підпорядкував Льопі. Злий і маленький, одноногий Льопа взявся за діло, що про нього прокотилася слава, як найпершого людиноненависника. З Льопи вимагалося, щоб збирав вчасно побори, винаймав охорону, щоб до бригади жебраків не проникали непотрібні люди, котрі могли принести небажану інформацію до органів влади. Ця частина бізнесу була найбільш затемненою. Один час у невіданні перебував навіть сам начальник залізничного вокзалу, начальник транспортної міліції. Це стало відомим тільки тоді, коли Льопа за напучанням Блоха збирав цілі артілі жебрачок, привезених аж з Молдови. Він поселяв їх за містом або на тій же Батийці, у велетенські гуртожитки, зразу по двадцять чоловік, а то і більше. Безпритульним старожили розповідали сам процес жебрання; вивчалося все, від міміки, від сльозливих історій, але найголовніше — смиренний вигляд. Сюди приходили діти передчасно померлих або спитих украй проституток, сюди подавалися ті, яким у цьому світі вже нічого робити. Блох патетично, іноді відірвавшись від справ, говорив, що ми рятуємо половині людства життя. Ми робимо богоугодне діло. Проте велику частину поборів треба було віддавати міліції. Блох напружено шукав вихід. Йому якийсь час дошкуляли «наркомани», тобто наркорозповсюджувачі. Ця бригада нікому майже не підпорядковувалася і вважалася найбільшою елітою. Зв'язки з Азією, найлютішим, найжорстокішим сусідом, змусили Блоха до екстрених заходів. Залучившись підтримкою нагорі, в держадміністрації, він викликав з Азії на переговори кілька впливових наркодилерів, що працювали без видимої системи, а тим були небезпечні, на думку Блоха, бо своєю недисциплінованістю ставили загрозу всьому бізнесу. По прибутті їх невдовзі арештовують, одного навіть віддають під опіку Інтерполу. Блох здає на відкуп зразу кілька дрібних бригад, тих, що підторговують «дичкою», коноплею. З цього ліпиться гучний процес. Блох збирає людей і роз'яснює, як все треба робити, щоб не потрапити на зуби закону. Йому не вірять. Поволі він вибиватиме, здаватиме властям усіх непотрібних йому людей: збоченців, убивць, наркоманів. За державною системою СБУ він клеїтиме картотеки, наводитиме довідки. Я не знаю, звідки він прийшов. Поговорювали, що Блох придбав документи, чи то паспорт, чи то ще якусь фігню, і на чуже ім'я відкрив фіктивну фірму, через яку підписував договори на розпродаж пшениці. Він отримав таким чином десь сто п'ятдесят тисяч доларів упродовж трьох тижнів і встиг зникнути, підставивши справжнього господаря документа. Бідолаху запроторили на п'ятнадцять років, довго не валандаючись. Вночі Блох часто повторював слова «Каїр» і «Стамбул». Іноді крізь сон, після того, як він ставив мене на чотири кістки, мов останню худобину, крізь сон він кликав жінок, але це тільки змушувало шаленіти з ревнощів, а не проясняло ситуацію.

Якось я заїкнулася про його нічні балачки. Блох набурмосився, але промовчав. З цього дня він вночі більше не розмовляв. Відтоді ми спали окремо. З усього було видно, що він жалкував за Люською. У вільні часи він сідав у протерте крісло, ставив перед собою величезну вазу цукерок і хрумкав їх, погладжуючи мені голову, бавлячись зовсім по-дитячому волоссям. Очі у нього робилися вологими від спогадів. Так мені видавалося. У людей з минулим повинні бути спогади. Страшно, якщо вони є, погано також, якщо їх немає. Але я чомусь вірила, що колись він хоч трохи розповість про себе. Іноді у нас з'являвся Кловський. Як і кожна курва за покликанням, я мала щодо Кловського свої ілюзії. Думалося, що щось з часом цей ідіот розповість, бо у нашому світі такого не було, щоб про людину ніхто нічого не знав. І приходив усміхнений Кловський. І нічого. Він приходив з приліпленою посмішкою на червоних, як велетенські слимаки, устах; він ворушив чорними, як сливи, очима, пускаючи попереду себе якесь незрозуміле світло, що більше поглинало, але неймовірно збуджувало. Я думала, що він колись мене таки трахне. І мені робилося страшно. Поетам і таким, як Кловський, давати небезпечно. Одягнений Кловський придуркувато — у рожеву хламиду, що особливо виділяло його виголений білий череп. Під пахвою він, тягав чотири-три буддійських книжки і чіплявся на вулиці до гарненьких дівчат, роз'яснюючи намарність всього існуючого. За поясом у нього стриміло оте блазенське брязкало з дерев'яним калаталом, з поначіплюваними на нього срібними дзвониками. Він сідав на підлозі у позі лотоса, утуплював свої безсоромні очі в невідомий напрямок, але мене не полишала думка, навіть у туалеті, що Кловський слідкує за мною. Він чекав на Блоха. Спілкувалися вони у крихітній комірчині, що Блох називав кабінетом. У Кловському жила своя таємниця. Я це розуміла. Віднедавна він сам почав її усвідомлювати, тому, видно, і тримався за цей осоружний світ. У нього м'який голос, тихі рухи, плавні, мов у балеруна. Викапаний тобі педик, але не приведи вас глянути у його очі. Нічого там не видно. Так і підмивало підставити задницю. Люблю таких мужиків, але, якнайдовше роз'ятрюючи себе і його, не даю найдовше. Щось воно живиться потроху, накопичується, щоб вибухнути пристрастю. Цього я і боялася. А ще більше: я зовсім не знала Блоха. Я запам'ятала чорний провал вечора, терпкий запах тіла Кловського, його пронафталіненого, прокуреного буддійськими пахощами одягу, його переодягнену постать. Нічого більше в голові. Напевне, такий має бути присмак гріха. Давати усім підряд. Воно прийшло, це відчуття, це почуття в готельному номері, коли вперше мужик-азербайджанець тицьнув мені в руки зелену купюру номіналом в сто баксів, взяв за руку і повів тихими килимами. Поки він вів мене, то я кінчила, у номері я верещала від похоті, як остання сука: від нього тхнуло сечею, спермою, тютюном і смертю. Нічого дивного, але можна здогадатися, що такі речі мені подобаються. Але Кловський з Блохом щось інше. Це інше викликало у мене дику істерику. Мене насторожувала собача прив'язаність одне до одного. Вони обходжували нову справу. Це видно відразу, але якось від того більше тхнуло учительщиною, канцелярією, аніж кров'ю. Уміння Блоха орієнтуватися у тіньовому бізнесі, у тіньовому просторі викликало німий подив, тим паче, що тіньовики тільки починали, а справи були до того мізерними, що постать цього чоловіка набагато вигравала. Уміння і нюх Блоха і Кловського рухатися серед акул карного світу натирало у моїй голові думки, що треба поспішати або не поспішати взагалі — живою з їхніх рук я нікуди не дінуся. Виключено, як горобцю полетіти на Марс. Але настирна думка, що цей згребуваний мною чоловік невисокого зросту, але доладно склеєний, з рівним сірим поглядом, не гребує елементарними речами, що в певні часи ідіоту Димику коштувало життя. Димик погребував ситуацією. Він був простим бандитом, простим вуркою з вулиці, котра приймала в лабети зневірених у гуманітарних цінностях інтелігентів першого покоління. Пізніше, трохи пізніше, пошириться назва: лох. А перед цим лохом був Блох. Але перші ж крихти довели глупоту нашу, нашої нікчемної бригади, що назвати бригадою соромно. Хто він такий? Можливо, дійсно геній чорного бізнесу? В мені завжди оживало щось таємниче, щось таке, що проїдалося ізсередини, наповнюючи похітливою слиною рота.

Я, напевне, близька до того, щоб насправді закохатися у Блоха. Але відчувалася велика різниця. Він перебував в іншому світі, зовсім іншому, наче за склом. Чомусь я була певною, що розіб'ю це скло. Забившись у куток, смалячи сигарету за сигаретою, в малиновому спокої, серед малинових драпувань, намащуючи пучку кокаїном, я думала, линучи у сизий вечір, полишена тільки на свої мрії, печалі й безповоротне бабське щастя. А Блох заходив рвучко до хати, кидав на підлогу дешевий, вітчизняного виробництва плащ і зачинявся у своєму кабінеті. Він ходив якийсь час, призупинявся, наче слухаючи, як за стінами пролетить кам'янкою авто. Коли йому хотілося мене, то він кричав, точніше, кликав низьким, але глухим голосом, і якщо вам колись доведеться почути такий голос, то вам зробиться холодно, сумно і дико. Він кликав мене трохи розпачливо, трохи роздратовано, бо я завжди трохи затримувалася. Я йшла повільно перед його очі, погойдуючи стегнами, але він не дивився на мене. Я сідала біля його ніг, і він бавився моїм волоссям. Він бавився моїм волоссям, наче нічого іншого у мене не було. Він нічого не говорив, скажено налітав на мене, я відбивалася і плакала, кричала на нього, доводила, що я не якась худобина, а він недоумкувато лупив на мене очі, бубнячи щось під носа, як шкодливий школяр. Чомусь брала мене впевненість нахабна, яка потішала мене, що тоді, за туалетної епопеї, цей кнур дрочив на мене. Це відкриття підігрівало мене, наповнювало якоюсь силою, наче ще в школі, коли ти проходиш повз хлопців, що порозсідалися на паркані під Соломенським цвинтарем, на сонці, віддаючи свої мрії моїм ногам, моїм грудям. І час якось дивно навівав мені зовсім інші картинки, від яких хотілося плакати. І я не знала, що це. Надворі осінь з'їдала саму себе. Нічого було потішитися, нікого потішити. Хата наша на Локомотивній перетворилася у справжній неприбраний хлів, бо служок ми не мали, ми не мали і частини того розкішного життя з кришталями, з віденськими меблями, з рембрандтами, з велетенськими іконами у повен зріст або у три зрости. Тут у нас, на Локомотивній, сиро і убого. По дев'ятому дню мені приснився Димик. Я несподівано прокинулася і побачила велетенський білий простір і його закривавлену голову на горизонті. Страшно, люто, незатишно. Мені довго снився Димик — хотіла я того чи ні. У нас довго і часто не запитували, що ми хочемо.

Блох заборонив мені займатися проституцією. Це припадало враз на розбудову наркобізнесу. Він власноручно по тижню вивчав кожного, не тільки наркокур'є-ра, а навіть сопливого від кокаїну продавця. Почалася перебудова. Гуртожитки наповнювалися чорними і жовтими нелегалами. В'єтнамцями, китайцями, арабами. З арабами ми мали найбільше клопоту. В'єтнамці торгували горілкою і цигарками, яку завбачливо люди Блоха перекуповували на складах. Вночі пляшка горілки коштувала у чотири, а то і в п'ять разів дорожче. З іншого боку, Блох почав розшукувати дівчат для роботи. Праця проститутки ставала престижною, набувала романтичного ореола. Блядь у розумінні слов'янського мужика була більше, ніж блядь. Я навіть запишалася, що причетна до такого ремесла, хоч проституткою навряд чи мене можна назвати: я блядюга, курва і стерва за покликанням. Я ідеологічна шльондра. Не інакше. Але механізм розкладу, сходження східець за східцем я знала. Від дурнуватих балачок, що задурювали мізки маминим пещеним дурочкам, і до жадібних сучок, чиї помешкання волею долі виявилися в районі Бессарабської, Блох прийшов і сказав, щоб я не займалася цим ділом. Він просто прийшов і сказав, а за вікнами ревла осінь, широкими насмутами дощу змиваючи сороковий день по Димику. Це вже був хоч якийсь зв'язок. Це видавалося неймовірним, але це правда: за короткий час Блох затиснув у руках більшу частину підпільного бізнесу. Вершиною його піраміди повинна була стати проституція. Мені доводилося вишуковувати сутенерів, неповноцінних хлопчаків, що ночами мастурбували на власних матерів, з маслянистими поглядами, видовженими собачими писками, з довгими бакенбардами, з опуклими білими різцями зубів — на таких зараз остання мода, а тоді це було лайно, з котрим ніхто путнього нічого не хотів мати. Вони не стали педиками тільки тому, що страх перед випробуванням, перед фізичною розправою робив їх ледачими розжирілими котами, а потім вже педиками.

Можу вас запевнити, що я була з тих дуреп, які змолоду закохувалися з першого погляду в набитого дурня, вітрогона, алкоголіка і збоченця, а потім все життя намагалися поєднати кохання, гроші, вдалий шлюб. Мені достеменно відомо, що з таких от трьох розаріїв виростають отруйні, пахучі, чарівні квітки нашої професії. Так виростають курвами за покликанням. Кохання, мов чарівний ліхтар, підсвічує нас ізсередини, і висловухі мужички дріботять ратичками біля наших ліжок. Тільки ідіот може запевнити світ, що краса врятує його. Ми в міру начитані, ми в міру дурні, проте коли обставини виводять на орбіту нез'ясовані стосунки, що загрожують чомусь суттєвому, наш мозок перетворюється з убогості на дуже складну машинку. Тоді у нас виникають вчинки, що нікому не збагнути, навіть нам самим. І ліпше не треба. Хоча правило, що у чужій душі — мов серед ночі, навряд чи стане вам за дороговказника. Іноді дурні шерепи, проскакавши школу життя у ліжках незаможних, але наснажливих, досить вродливих віслючків, обирають долю — скніти за одну платню, вдаючи з себе цнотливих домогосподарок, що в перервах між кухнею, шлюбними покоями і шмарклями бігають до задрипаного коханця, який клеїть з себе доку і на вихідних вештається, благочестиво закотивши очі, до сектантської церкви і дрочить на портрет Клаудії Шиффер. Щастя — тому і приваблива річ, що його в природі не існує. Є велетенський гін, відгладжений тисячами пороків жолоб, яким вас гонить безупинно ілюзія, підігріта вашим рознахабнілим, розбухлим, розпухлим марнославством: і їжа, як попіл, і усмішка, як кисляк, і поцілунок, як укус зміюки. Ніяке вино не змиє гіркоти. Щастя неможливе під дахом, де ви кинули камінь у ближнього. Я надто розумна для щастя, така виникає думка, коли всім сподіванням приходить кінець. Це дав зрозуміти мені Блох. Можна вас запевнити, щоб ви нарешті пересвідчилися своїми трухлявими мізками, що страх перед гріхом неможливий, якщо прийшли з прямою думкою розставити ноги, заробити гроші чи убити людину; якщо вам надумалося, забажалося котитися в цьому жолобі, то падіння надто стрімке, а підйом відмовлений, заперечений на всі сто відсотків. Щастя можна скуштувати тільки один раз. Проте, як десь погук, у мені ще жило відчуття неіснуючої провини: птаха ж не відчуває вини, що вона летить над континентами і містами пізньої осені. Мабуть, мене рятували чи, навпаки, роз'їдали слова «кохання», «любов», «почуття», «пристрасть» — найгидкіші помічники в такому житті. Велика любов мариться кожній шльондрі, як у індійському кіно. Дзвіночки, тамбамбам, голі сраки, голі органи, купа квітів і нічого. Вулиця Ломоносова, як і Батиєва гора, являла шикарне і чудове збіговисько всіх ублюдків радіусом до тисячі кілометрів. Навіть славнозвісна Ломоносова, куди ми під'їжджали з Кловським, щоб роздивитися обстановку. Все складалося на нашу користь. Араби зі своїм дешевим порнографічним бізнесом дістали куди більше, ніж ми гадали. Накочувалася хвиля патріотичних почуттів, її Блох відгадав дуже вдало і правильно. Ми навіть зараз, через багато років, дивуємося його умінню відчувати декотрі речі на віддалі. Давно відомо, що найвірогідніші істини лежать під носом, але людині тяжко підняти і взяти те, що лежить перед нею. Так вони влаштовані, без винятку: негри, американці, українці, євреї.

Проте нас чекали війни. Цього логіка Блоха не змогла вгадати. Араби почали збиратися в досить нахабні угруповання по десять-шістнадцять чоловік і никали квадратним, як Пентагон, студмістечком Ломоносова. Вони заважали основному: китайці, що працювали на Блоха, підторговували горілкою, цигарками, потрапили під гарячу руку арабським угрупованням. Саша, місцевий авторитет на пенсії, порадив йому кинути свої намагання, бо діло пропаще — росла, кріпла сталінська бригада, що підкормлювалася з арабських рук, і вважала їх ледь не сусідами. Блох пропустив це повз вуха, але зачаївся на кілька тижнів. Він перейшов на локальний порнобізнес, склепавши кілька вагончиків на вокзалі, таким чином започаткувавши першим приватні готелі. Але вони теж наказали довго жити: податок зжирав більшу частину прибутку, десь так сто від ста відсотків, і тому Блох втаємничив до неможливості притік повійок.

У повітрі назрівало щось невимовно чарівне. Вологий вітер передзим'я перед Новим роком. Нічого дивного, нічого неможливого. Я, напевне, звикалася з Блохом. Одного дня він прийшов втомлений, і я вигадала, що вірна йому дружина. Справи не ладналися. Кількох нелегалів-китайців накрила міліція. Блох наче забув про них, але було видно, що його непокоїла власна участь. Він пішов від закону, але він потребував закону. Він шукав радше внутрішнього прихисту. Так мені видавалося. Ми майже не трахалися. Він говорив це грубим селянським словом. Він не був декадентом, він не мав естетичних уподобань, але час поволі невблаганно проїдав дірку в його черепі. Мені так хотілося. Але навряд чи воно було насправді. Він потребував закону, якого не існувало на цій землі упродовж тисяч і тисяч кілометрів.

Одного разу прийшов Кловський. З книгами під пахвою. Він говорив мені щось про перевтілення, а потім витяг гарну чорнильницю, з всіляким причандаллям, з дзвіночками, з рудим дрібненьким пісочком, і заходився, наспівуючи мантри, виводити на жовтому, під пергамент, папері якісь знаки. Блох сидів у кутку, не знімаючи важкого сірого пальта, що видавалося мокрим, вічно мокрим. Він перелистував, не криючись, дешевенький «Плейбой», що зберігся, напевне, ще з тих часів, коли він сидів на стільчику в своєму нужнику і торгував гівном. Він з великорозумним виглядом перелистував журнал, а потім світонув своїми очиськами і закричав: «Кловський! Кловський!» Кловський поволі, як веліла йому його релігія чи введена доза морфіну, повернув голомозою головою, так викотивши у паволоку зимову свої сливові очі, що мене початком взяла нетерплячка. Мені захотілося віддатися Кловському тут прямо, хоча часом я гадала, що він педик.

Кловський і Блох пішли в іншу кімнату, значить, у його кабінет. Так вирішили долю фальшивих паспортів. Кловський переходив з власної тіні у тінь Блоха. Зараз у нього невеличка конторка під вивіскою «Нотаріальна контора», що на Севастопольській площі. Серед юрмища рабів, котрі вже не заважають своїми розборками, а навіть збивають з пантелику розсобачену міліцію. Початком продукування фальшивих паспортів випробували на китайцях-нелегалах, що тікали від диктаторського режиму совєтів, а натрапляли на ще страшніший совєтський диктат. Більшість з них не мала грошей, тому потрапляла в залежність від бригад Блоха, які никали на Ломоносова, поволі перебираючись на Святошино. Неминучість війни назрівала. Десь напівсвідомо, чисто по-бабськи, я намагалася роз'яснити це Блоху, але він навіжено відлаштовував структуру. Кловський зайнявся налагоджуванням виробництва паспортів, фальшивих тимчасових посвідчень, запрошень за кордон, що їх тицяли дурнуватим дамочкам. Але у кожного, навіть у найстарших авторитетів, від Чоколовки до Сталінки була «криша», тобто законний авторитет. Коли Блох почув це слово, його оскал нагадав собачий. Таким мені зроду не доводилося його бачити. Лють закипіла в очах. Тоді я зрозуміла одне, поволі холонучи, відчуваючи, як мокріє між ногами: ідеологічна курва. Але мало з тим, просто до мене стало доходити, що це або надовго, або все пропало, можна відразу готувати манатки. Блох вибухнув купою незрозумілих слів, лайкою, що нею вже не користалися наші вурки років так з десять. Але я верещала йому в писок, я випускала кігті, я бризкала слиною, та перекричати його не могла. Свідомість того, що переді мною дурень, не давала спокою, коли навіть ускочила в авто, помчала на Солом'янку, бризкаючи на людей брудними калюжами. Завжди в темряві, Чоколівка вічно темна, як вибите око. Щось подібне, можливо, і не дуже. Я мчала в ніч, і я знала, що трапилося, чого я хотіла: я ненавиділа весь той світ, що тільки-но утворив біля себе Блох. Він стояв ближче до тюрми, ніж Димик. Димик, напевне, був ближчим, а в цього очі горять ізсередини, і нікуди від того погляду не дінешся.

Проте біля шикарного будинку я передумала. Тихий Печерськ купався у дощі. Осінній дощ завжди викликає у людини щось суче, тому хочеться, напевне, втяти або якусь дурницю, або навернути комусь по саме горло бридоти і нудоти. Я вимкнула фари, скрипнула зубами, намагаючись обіграти якнайліпше ситуацію, досить дурну, тупу, але виходу не знаходила. За подібні витівки Димик розбивав своїм стервам голови. Найкращим. Вибір у них, слава Богу, був. Тим гірше для них, хотіла переконати себе, але невідомість, падлючий листопад і я верещали не своїм гласом у душі: не може бути, щоб втюрилася, закохалася в таке недоробло. Я стовідсоткова киянка, нехай курва, але з пещеним тілом, точеними ногами, з очима, палаючими життям і втіхою… Я сиділа і переконувала себе, що це не любов, ловила себе на думці, а чому так ти не хочеш любити Блоха, чому так тобі страшно переступити той поріг, який ти переступала не з одним чоловіком, яких важко назвати було в людському розумінні чоловіками; тебе трахали справжні м'ясники, дикі й мокрі, коли вони входили в тебе, то ти верещала від болю і дерлася на стіни. А зараз тобі, красунечко, гидко, нудно, смердюче і незатишно. Ти просто боїшся втратити свободу. Щось у мені закипало, розпускалося, можливо, воно зробиться недобрим, негарним. І я почала мастурбувати. Прямо за кермом. Вгорі світилося рожевим світлом вікно чоловіка, що готовий віддати все… А що все? Нічого мені не потрібно. Мені дайте свободи. І я люто мастурбувала у пекельній смолі невідомості. Я заверещала, кінчила, викинула труси через вікно на перелякану парочку, натиснула на газ і погнала машину в перший-ліпший бар, але з одним умислом, що мене там хтось побачить з Блохових знайомих. Страх зводив мені кишки. Мені нікуди було подітися від чогось такого, що до цього часу не існувало в моєму житті. Мені нікуди подітися від його нудної, але впевненої навали. Нудотної, злої навали невпинного страху, що з гуркотом поліз, з шумами, з вереском п'яних малолітніх дівчат переламувався, дробився у вушних раковинах. Іноді на повороті мені видавалося, що я втрачаю пам'ять, рештки здорового глузду. Щось спонукало мене, примусило опустити верх машини — вітер, холодні потоки дощу, дрібні камінчики вдарили в обличчя. Машину понесло юзом, завертіло трасою. Гули велетенськими бджолами літаки. Низько і пронизливо. Як свині. Я летіла на авто, юзом в чорну ніч, ковтаючи сльози, воду, розпухле і гниле листя, зіницями ковтаючи жах, що набрякав у водянистих, як очі жаб, навислих над трасою ліхтарях. Потім все закінчилося. Все пройшло. Я навіть почула, як стікає вода з ринви, далеко у білому сліпучому прогоні, у налітаючому свисті літаків, у вищанні гальмуючих тролейбусів. І чорна, розірвана кашоподібна тінь безформно лягала від людей, поодиноких і слабких, і тінь тріпалася живою тварюкою, відкинута велетенським аеродромним ліхтарем, повзла від Жулян, виїдаючи порожнини простору, тріпаючись банальною жерстиною дахів. Упала ударом ножа на мене. І я заплющила очі, відчуваючи кожну зморшку, патьоки крижаної води, холодний вітер. Тхнуло погано вичиненою шкірою. Тихо зірвалася нічна птаха. Полетіла над темними вікнами.

Шматок білого простору за вікном; я думаю чомусь, що так починається море. І я говорю йому над вухо тихо, вкладаючи у його голову якісь слова, несподівано, по-дитячому любуючись від подиву, що він їх розуміє більше, ніж будь-хто у світі. Свята глупота усіх жінок світу. Тремтливе дзеркало ранку повернуло мене того сизого дня, що віщував тільки удачу, на кілька років назад, десятки років назад, у якусь солодку невідомість. Блох засинає, куняє, точніше, якусь хвилину, а потім починає розповідати, рвучи слух шматками історій зі свого попереднього життя. Він розповідав про тихі зими, про тихі мрії; я слухала, як ніколи в житті, про велетенські водозбірні серед степу з тремтячими блюдами ранку на піщаних дюнах, з птахами над самою водою, і як птахи розгрібають крилом хвилю, гнутим дзьобом ухопивши срібну тріску рибини, що дрімала, ліниво гріючись у сонних водах річки з дивною назвою Голубиха. І про велетенську рибину, яку він бачив, коли каменем ішов на дно. Мені різного довелося почути, але нічого путящого, — так волає самотність. Проте щось трапилося того дня, коли він по-справжньому, як мій чоловік, спав на моєму плечі, підтиснувши ноги. Не інакше, то була любов. Але невідомо, що зустріне нас ранком.