Син тіні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми брали у держави десять мільйонів, куплений товар по «бросових» цінах вдома ми накручували десь у п'ять разів, якщо не більше. Різниця клалася до кишені. Якась ласа частина падала на Пилиповича, в міру його поведінки упродовж всієї операції, та аспірантам, науковим співробітникам та співробітницям, що хтиво вихляли кругленькими сідничками сірими і сирими, підсвіченими синім підвечір'ям коридорами. Всі вони ходили, задираючи погляди і обличчя, з кімнати до кімнати, переносили торжественно течки, папки, гросбухи, підшивки, проекти, квитанції, заяви, скарги, привітання, телеграми, дивно навіть було спостерігати за тим, як вони ворушилися на зборах — така то дивина, ці збори, — як школярі, виказуючи на цих збіговиськах своїх товаришів та друзів, котрі не погоджувалися з цілою системою розробок конверсії, що вже поволі набирала міфічних обрисів. І через півтора року, два роки, чотири роки з'являвся плюгавенький і миршавенький геній, що констатував і доповідав пану директору про банкрутство думки всього колективу, і не тільки, він логічно доводив, що нашим людям ще довго, роки, десятиліття треба вибиватися з феодального хаосу, щоб осмислити західні технології, щоб дійти до нашої, чисто слов'янської системи. Пилипович повертав десять мільйонів державі, підтверджуючи це купами документів. Він ще влаштовував маленьку істерику з мікроінфарктом, з приступами патріотичної гризоти, навіть у приймальні намагався заспівати державний гімн. Проте не вийшло чи не дали. Але це вже легенда.

А зараз ми намагалися полагодити розмову. За дверима я чув мурашину вовтузню; вони рухали тільки ногами, з кам'яними обличчями, і кидали далекі погляди з кінця коридору на Лізку, що, обіпершись на низьке підвіконня, виставивши точені ноги в дорогих панчохах, курила, жбурляючи сердито недопалки просто на підлогу. За час розмови я тільки раз побачив її крізь велетенське, під Європу, скло бюро: вона з вигасаючим поглядом, з новою вигасаючою бабською надією, з виглядом, наче лоточок яєць гепнувся прямо на кахлі й жовток розмазався мальовничими віхтями перед очима, з розпачем старіючої сучки, хоч їй тільки двадцять п'ять, але жити-то вона почала раніше. Американець все поривався до неї, але доля вже все окреслила, провела крицевою відмітаною по склу. Межа. Не переступиш. Сніг важкими брилами падає з гуркотом донизу Секретарка заносить чай. Зелений, китайський, з жасмином. Хтось надкушує яблуко. Відкриваються двері. Запах снігу і яблук. Антонівка. Ряба антонівка. Тоді я намагаюся щось згадати; я тягну смачно ніздрями повітря, а Пилипович похоплюється, наче співчуваючи, наче він щось вичитав у моєму голомозому черепі: тоді, тієї зими, з самого початку, з дрібненьким білим сонцем над чорними дахами, я ніколи не був так близько поруч неї, не дихав одним з нею повітрям; ми перевіряли систему борделів у студентських кварталах; тоді мело мокрим снігом; потім дощ; водій сказав, що у нього болять зуби, і вона йому дала таблетку; водій спробував її на смак і виплюнув прямо на лобове скло зі словом «говно». Лізка розсердилася, але тільки прикусила щоку, повернувши кумедно ніс. Араби і нігери вибігали, шастали щурами, перескакуючи мокру смугу автотраси. Якась божевільна баба, в калошах на босу ногу, намагалася нас зупинити, вимахуючи костуром. Вона кричала, що весь світ загидили араби і нігери, вони продають наших дівчат, і де 6 ці жовтопикі не з'явилися, то одне горе, хоч ви допоможіть, коли влада неспроможна. Водій кидає їй під ноги десятку і матюкає владу на всю горлянку. Лізка мовчить. Ми їдемо до араба Саїда. Він тримає тут підпільний бордель, що йшов урозріз з нашими правилами. Він не хоче працювати за правилами. Напевне, тому, що навчався десь у Сорбонні, мав неабиякий капіталець як для цього скопища малолітніх ідіотів, що готові продати не тільки свою задницю, а і три держави підряд, що вони називаються у них батьківщиною. Таке скопище ідіотів мені навряд чи доводилося бачити. Коли вони вилітають у світ, то нічим не вирізняються і не відрізняються від кислих фізіономій своїх одноплемінників, що намагалися вдати з себе цивілізовану людину.

Лізка курила і несподівано почала нічним, з хрипуватістю від цигарок голосом наспівувати стару народну пісню. Була субота. Зранку падав сніг, просто на дерева, а потім, під обід, коли наше авто прокотилося по Ломоносова, упав туман, такий, як оце зараз, і тому будинки видавалися химерними довгими цегляними складами. Я думав про арабів, про бабу, про Саїда. І запитав у неї: як вона гадає, баба має рацію? Лізка усміхнулася, кинула на мене втомленим яшмовим оком, загубилася знову в собі й нічого не сказала. Вона не дурна, ця маленька тендітна сучечка. Якусь хвилину вона спостерігала за мною у дзеркало, що над водієм. Тоді закурила і продовжувала дивитися на почорнілий сніг під дорогою, на чорне гайвороння, що грало весну, било крилами, захлинаючись якимись тріскучими, неправдоподібними для гайвороння криками. Лізка ще раз глянула на мене і сказала, що нам треба знайти людську кімнату, щоб вона змогла приготуватися. І знову заспівала.

Тоді ми зупинилися і перейшли дорогу в напрямку одного гуртожитку, вона підіймала поли шикарного французького пальта, але якось недбало, так, що один край бовтався брудною бруківкою, пара валила з напіввідкритого каналізаційного люка з написом 1953. У неї вузенька, біла і ніжна шия, а волосся зібране вузликом зовсім по-домашньому. Ми заходимо до одного з гуртожитків. Він майже порожній.

Штукатурка на стінах поздувалася, а над дверима, над одвірками душових кабінок поросло грибами, від давності навіть грибок відвалювався жовтими наростами, що нагадували гнійні виразки сифілітика. Ми кілька хвилин блукали заплутаними лабіринтами житлових блоків, потрапляючи зляканими очима на світлі проймища порожніх кімнат, з сонцем, з фантастичною грою пилюки, піднятої нашими кроками, призвичаєні до напівтемряви очі знову шукали вологі й темні прольоти коридорів. Потім по запаху я визначив жилий сектор, я уперто мовчав, розтягуючи кожну хвилину, наче хорт на полюванні, що почув біду або вже занадто старий, щоб бігати росяними луками, лісами. Лізка обернулася і показала пальцем на двері. Я постукав дулом автомата, і нам відчинили. Знову ми пішли блоками, цього разу блукаючи ще більше, на немислиме роздратування Лізки і на моє велике задоволення. Вона тихо наспівувала. Коли ми зупинилися біля дверей, а таких дверей за цей час ми проминули десятки, вона відпустила провідника, наказала мені лишитися біля порога.

Вона сказала, вона повторила, що сьогодні субота, потім почала роздягатися у сусідній кімнаті, залишивши двері прочиненими, і я бачив, що у неї гарне жорстке волосся в низу живота, і самі коси на голові, вона ходила кімнатою, світячи білими сідницями та засмаглим тілом, вона шукала ножиці, нарешті знайшла: велетенські кравецькі ножиці. Вона стоїть з білими трусами на колінах, уважна і зібрана, з велетенськими металевими ножицями, що виривали короткі удари з потемнілої криці. Я дивлюсь, як ножиці важко обтинають волосся під животом.

З кожним бряцканням криці облітали кругленькі, гарної форми завитки. Вона доладно зібрана. Я її чи не вперше таку бачу — по-дитячому зібрану. Лізка перехоплює мій погляд, затинається, червоніє з лиця і говорить: ні.

Потім ми знову рушаємо коридором, намагаючись пройти чотири поверхи якнайтихіше; Лізка зупиняється у досить просторому холі, переодягнена у легеньку сукенку, які так полюбляють колишні міністри, радники, зразу після негліже, вони говорять: зайка, а ось так підніми ніжку, а стань спинкою, а розстав так ніжки; Саїд теж повинен повестися на таке, у нього не всі вдома, так вирішує Лізка. Вона зупиняється в холі й викурює рівно півпачки цигарок, надто дорогих цигарок як для студентки. Рівне її дихання іноді збивається; вона свято дотримувалася блатного закону, що фраєра не треба першого чіпати, а треба створити прецедент, щоб потім по ньому його судити: людина вигадала для себе масу законів, але сама того не зрозуміла, що нею рухають зовсім інші, їй далеко не зрозумілі закони.

Ми ходимо три дні. Ми живемо у маленькій кімнатці. Відлига і птахи низько пролітають вікнами. Вітер теплий і лагідний. Відчувається обман. Вона не спить, а намагається зі мною не розмовляти, щось читає зі східної літератури: це мене дивує, але я заспокоююсь. Вона починає наспівувати; з четвертим днем пішов дощ. Дощ лив майже літній, важкий, пробиваючи у снігу чорні дірки. На дощ мені давить груди. Лізка на четвертий день починає пиячити. Вона розповідає, що ця скотина ґвалтує дівчат. Приводить додому, сюди, в гуртожиток, чи ще кудись, підсипає снодійного, а потім… Перевірена метода, так працюють і наші, але для чого це Лізці, я навіть не можу зрозуміти. На п'ятий день ми сходимо до бару. Точніше, одна Лізка. За годину вона приходить з гарною подругою, вони, видається, знайомі цілу вічність: жінки напилися, і білявка обблювала мені черевики. Лізка регоче і кричить, що цю лярву вона привела для мене. Я дрімаю, прокидаюся, наче чую шелест дощу. Серед кімнати стоїть до половини роздягнений араб з подовбаною прищами, видно, ще з дитинства, спиною. Я засунув руку під подушку, але з жахом почав пригадувати, що пістолет — у кишені куртки, яка висить на гвіздку. Мені до цього дня незрозуміло, хто то був, але не Саїд, проте пам'ятаю ненависть, люту злобу, що йшли від цього араба упереміш з привабливістю, з запахами гострих парфумів та східної кухні. Доки я прочунювався, то білявка прихопила з собою араба. Двоє маленьких, зовсім непримітних азербайджанців ґелґотіли в проході й, забачивши, що я прокинувся, виставили наперед долоні з м'якими подушечками, ввічливо розкланялися і пішли. Близькість смерті надає життю неповторності. Лізка вигнулася спиною, зовсім по-хлоп'ячому глянула на мене крізь вії, нестримно розсміялася. Так пройшов ще один спокійний день. У повітрі відчувався обман весни.

Це згоряв останній день, і хмари низько стояли на горизонті в чистому небі за білими домами. Вітер ішов низько, і ми чимчикували довгими заплутаними коридорами, вже призвичаєні до запахів, до звуків, до малолюдності, потім ми зупинилися, а Лізка обіперлася на підвіконня, курила, збиваючи білі купки попелу під ноги. Щось чорне ухнуло у вікні, вмить розсипаючи скалки навсібіч, б'ючи ними навіжено об стіни, — камінь влетів у віконне проймище, обсипаючи все навколо градом великих і маленьких трикутних шматочків скла, що займалися на сонці червоними, синіми кольорами, а потрапивши в напівтінь, обсипалися плавленим сріблом. Вітер підхопив її зачіску, її сукню, відкриваючи гарні ноги, відкриваючи обличчя, а Лізка так і стояла непорушно, дивлячись перед себе втомленим зеленим поглядом. Іноді люди захоплюються своєю роллю.

І те, що трапилося трохи пізніше, я впевнений, мені послало Провидіння, коли на кухню зайшло троє арабів, це відчувалося відразу, — по запаху, по нахабності, по поривчастості, по відчуттю неповноцінності, що вони нікому не потрібні, що вони комусь заважають, по тому, що їм вічно щось загрожує. Удар під щелепу був порівняно легким, але я м'яко підкорився, ліг під нього, завалюючись і забиваючись у куток сміттєпровода: її губи потягнулися назустріч його губам, до нього, найдужчого, найрослішого, високого алжирського араба; перші дві секунди я бачив тільки дудку її губів. Потім подумав, що іноді алжирські араби видають себе за французів. Він підняв сукню, а руки її за звичкою обхопили шию, дві ніжних, достойних чийогось пензля руки. Білі труси упали метеликом у мене перед обличчям. Араби стояли до мене спиною, ґелґотіли, вже готові самі спробувати, від їхніх шкірянок аж пашіло. Несподівано я відчув переміну: за вікнами повільно падав лапатий сніг. Лізка віддавалася Саїдові зі знанням справи, з насолодою, наче відчуваючи щось. Я бачив тільки з'єднані за попереком Саїда її щиколотки та каламутний, в собі, погляд, зачіску, що безсило звисала, падала, билася об круте плече.

Нарешті я дістався кишені й вистрелив між ноги арабу, що стояв до мене обличчям і намагався взяти за шкірки; іншому куля розвалила чоло. Лізка з усієї сили відіпхнулася ногами від Саїда, що не встиг навіть нічого зрозуміти, тримався цупко, продовжував всаджувати у Лізку, і мені довелося трохи зачекати, крикнувши: «Голову, Лізавета, голову», — увігнати у потилицю кілька куль, червона каша з крові та мізків упала їй на голі груди, на живіт. Саїд ще постояв якусь мить, опираючись, тримаючись Лізки, а потім мішком гепнувся під ноги.

За вікнами гудів вітер; пройшов поїзд, а далі все затихло і заспокоїлося, голуби зрізалися в повітрі, переплутавши зиму з весною. За хвилину завили собаки. В один голос. Ми знову побігли коридором, розбризкуючи на стіни криваву кашу. Лізка кричала щось у рацію, а здутий тиньк з грибком облітав нам під ноги. За вікнами вже гуркотіло. Я відраховував хвилини. За вікнами гуло: чомусь я подумав, що через півроку, якщо Саїда не забудуть, то обов'язково знайдеться людина, яка буде розповідати, як на його смерть по всій Ломоносова вили собаки. Авто підкотило якраз у той момент, коли з восьмого поверху в небо на вітер кинулося жіноче голосіння, далі несамовитий ґвалт. Собаки рвали у небо, що аж заходилася вся Сталінка.

Авто рушило з місця, і ми скоро, погойдуючись, полишили праворуч нагромадження гуртожитків, чорний і чітко окреслений квадрат студмістечка з довгими жовтими димами над пласкими, як ножі, дахами. Ми вже були проскочили Виставку народного господарства, з її будівлями, надбудовами, прикарабками, сараями, вічно сухими фонтанами, де немічно рячилися у простір статуї жінок з веслами і відбійними молотками; будинки з засиненими тінями в глибинах свого холодного, без жодної людини, існування і вічним жахом бути зруйнованими, галереї без жодного відвідувача, що підвішені, наче висячі сади Семираміди, наводили холодний жах, і все це скопище нагадувало попелище римських міст, колізеїв, падаючих пізанських веж, а самі стіни з видовбаними жолобами від ударів осадних варварських машин, окутані у вічний спокій, в ялинкових насадженнях, нагадували радше спокій мертвецької, в повітрі засмерділо скошеними волошками, тремкими і нічними степовими волошками, на сонці, в росі, або, як у труні небіжчика, якось дбайливо зібраними одного гожого дня літа, в тиші й спокої, в очікуванні на щось краще повногрудими тлустими жінками, що, забуваючи про смерть, довгими зимовими вечорами мріють про велике кохання, ось це зависло тугим настоєм у повітрі, труячи гірким волошковим духом легені. І чомусь зовсім негадано я крикнув водієві, щоб він повертав авто, але той засперечався, авто по хвилині засмикалося довгою чорною рибиною посеред дороги, і я з печаллю побачив низьке небо з розірваними білими хмарами зовсім низько, над автострадою, над дахами, туди, ближче до Теремків, і печальні очі перехожих, дивовижно і по-зві-риному звернені до неба, підставляючи широкі обличчя під щирий теплий вітер. Водій несподівано видихнув, вилаявся і крикнув на всю горлянку невідомо кому, більше від тупого відчаю, що нахилився над його потилицею, він крикнув, що сьогодні день святого Миколая.

Тут я почув голоси, подібні до шелестіння трави у липневий день біля прохолодної води, голоси, від яких хочеться відразу відбутися. Таке буває, — проходить людина, а ви уперто шукаєте на її обличчі знайомі риси, але, окрім сподівання, нічого не прочитуєте на лиці, де нічого не запечатано, нічого те обличчя не увібрало потрібного для вас, наповнюючи присутністю своєю вашу істоту порожнечею, полишаючи з незрозумілим питанням один на один. Це таке, коли вам насниться в дитинстві ангел-охоронець, а ви сплутаєте його з більшим. І по тій хвилині я торсонув за плече водія, але він уже вперто, скляніючи поглядом, нетерпляче затарабанив дверною ручкою, якийсь весь безликий, напружений до краю. Коли двері прочинилися, перед очима у мене спалахнуло, побігли люди. Потім червона маса завищала і зупинилася перед нами за кілька метрів. Четверо плюгавеньких арабів вискочили з червоних «жигулів». Всі в добротних шкірянках, тримаючи напоготові руки на обрізах, вони йшли повільно, але упевнено, такої упевненості надає страх, так ідуть, коли знають, що не запізняться ніколи, це не сміливість, це різновид боягузтва, коли штани вже не можуть бути мокрими, бо в міхурі не вистачає сечі. Вони йшли, порипуючи шкірянками з добре вичиненої шкіри, пограючи м'язами обличчя з дрібними прищами, пасучи мигдалевими пастушачими очима.

Два постріли, один за одним, рвонули над низьким по-весінньому небом, аж тоді перед очима у мене спалахнуло, і побігли люди, і водій, затріпавши руками, залетів назад у кабіну, тіпаючись, наче курка з відрубаною головою, хрипучи і пінячись кров'янкою на устах, кидаючись між кермом, важелями управління, далі вже котонувся гуркіт, один масивний гуркіт, що злякав брунатні клубки безпритульних собак, які спали, підтиснувши хвости, на каналізаційних люках.

Ми побігли через площу, крізь байдужі постаті людей, що ще не звикли до такого, напевне, все сприймаючи за кіно. Ми бігли до автобусів, Лізка раз по раз спотикалася, припадаючи на одне коліно. Тхнуло горілим. Араби пробігли кілька кроків, зупинилися. Я чув за спиною легкий холодок, а потім ми вже йшли за автобусами, розпихаючи переляканих людей. Я поволі наливався, люттю. Маленькі жовтопикі педріли. Я відчуваю теплий спокій, теплий вітер, наче хтось підтримав тебе в найтяжчу хвилину, а тобі всього шість років.

Це порожній салон автобуса, що гуркоче донизу, на Либідську, колишня Дзержинського; сонце стрибає мені в очі, маленька жовта кулька, ми лежимо лантухами на підлозі, а позаду заливаються синім світлом, розкидаючи сурми, міліцейські машини. Теплий вітер зі сходу. Я краєм ока ловлю, як відпливають, перехилившись на бік, набиті людьми автобуси. Водій свистить, наспівує, голосно сопе ніздрями. Йому здорово заплатили. В районі готелю «Мир» ми йому платимо, і він нас з вдячністю відпускає. Я спостерігаю, як налилося червоним його обличчя, шия, як потік нестримно з усіх пор піт; і ми підіймаємося, біжимо крутими східцями до кафе.

Вона тримається руками за трубу, а я намагаюся шматками її комбінації витерти засохлу кров на грудях. Вода холодна, гарячої немає, і Лізка тремтить тілом, закусивши губи. На лівій груді у неї два укуси. Я починаю відчувати відразу, і, дивно, Лізка перестає тремтіти, очі її округлюються, робляться широкими, відкритими кудись повз тебе, але спостерігають за тобою, дивляться на тебе, і вона починає тихенько, побитою сучкою, вити, вона кладе голову мені на плече і просить, щоб я швидше закінчував, вона не хоче, щоб я більше дивився на неї так, я бачу, як переливається в її очах невимовна заздрість до якогось неіснуючого, радше забороненого світу, що навіть водопровідна біла труба виглядатиме щасливішою за неї. Я починаю обтирати її тіло, а вона скімлить, закусивши до синього губу.

Ми вийшли затемно. Мороз брався на ніч. Сніг сипав, уже колючий, на лід, я думав тоді, що нас нічого не зблизило, навіть чужа смерть.

Ми ніколи не жили самою неминучістю трагедії; вона навіть гадки не мала про трагедію, аби мені того дня довелося її запитати, то неодмінно почув би відповідь, що десь по сусідству дешевший коньяк, які зараз жінки мають попит у чоловіків, чи навпаки, аж через півгодини, позіхаючи, вона відкинеться на спинку крісла, подивиться на присутніх тягучим поглядом дівиці, що розміняла всього другий десяток, а сама дійшла вперто його середини, і аж тільки тоді похопиться, що так вона довго не могла позбутися запаху, сукня за триста баксів як коту під хвіст, але цього не трапилося, бо подіями ми керовані у тій залежності, наскільки вони лежать у площині нашого життя.

Падав сніг. До десятка ліхтарних сонць плавало у синій кризі ожеледі. Ми бігли під будинками, геть темними, в місті, що поглинуло запахи і звуки, тільки мовчки підходили, відходили трамваї, поглинаючи чорні пуцьвірінки людей, що іноді зривалися на протяжну, але кволу лайку: за весь час вона не видавила з себе і слова, тільки переставляла ноги, чиркаючи каблуком по тиші, ковзаючи поглядом кригою, вся в ліхтарних сяйвах, так, що мені вже зразу не захотілося повертатися назад, хто його знає куди, і коли в повній поночі над нами пролетів літак, я почув себе мізерним, зменшеним у тисячу разів, і у мене тільки статевий орган, імпортна «пушка», невідома кличка і жінка, тепла і ніжна, ну, достоту, як зоопаркова змія. Літак підсилив нашу самотину. Можливо, було щось більше. Лізка зупинилася проти чорної ями, що потім виявилася простим лісом, і я побачив, як болісно смикаються її губи, намагаючись щось видавити; я, напевне, помилявся якусь хвилину, але лютий життєвий оскал, що пропік двоє зелених, зараз жовтих від ненависті очей, спазматично натягнуте горлечко з синіми венами: ліхтар гойднувся вліво, вправо, вліво, вправо, аж потім з бряцканням, гуркотом, якого вистачило на все місто, гепнувся додолу.

І вона закричала пронизливим голосом, що йшов десь ізсередини, що проклинав усе на світі, а зупинився, як пуки розпечених осколків, пущених з жерла людської безпутності: «Я хочу жити! Я хочу жити!» Більше нічого. Тут нарешті за стільки днів обізвалася рація. Блох, його рівний холодний голос, обізвався десь з глибокої тіні. Перед нами лежала чорна прірва лісу. Я задихав п'яно, наче відчуваючи холод втрати; я задихав тяжко і легко, напевно, востаннє відчуваючи, яке може бути легкокриле людське щастя, як воно швидко звітрюється, підкоряючись Провидінню чи його теж невидимому опоненту; і вона закричала вже в рацію, але намарне, — вогник згас, і переді мною прірва, прірва і нічого. Блох сказав, щоб ми добиралися до метрополітену, обминали темні місця, таксі. Тільки метро. Де найбільше міліції.

І вона продовжувала кричати, ковзаючись гострими каблучками, вона лаялася відповідно своєму рангові, а я в поночі, промерзаючи лисиною, складав свою безпутність на тендітні плечі цієї жінки; вона верещала те, про що я боявся сказати сам собі, але час невпинно вимальовує на мені свою маску, своє відображення і моє власне обличчя. Хіба завжди такі бувають збоченці. На вигляд я справді набагато респектабельніший, ніж радники, прем'єри, і маю владу, темну і приховану, набагато більше, ніж вони. Вона кричала, щоб я її зараз, ось зараз, тут трахнув, бо вже ніколи її не отримаю, бо вона віддається на все життя на олтар пану Блоху, вона покривила губи і по хвилині сміялася. Я злякано обертав голову, оглядаючись на червоно-чорне кушпеління Сталінки, крутив головою на шпиль Національної бібліотеки, минаючи приспаний нікчемністю «Букініст». Колись, коли я був злиденним студентом, цей задрипаний магазинчик став вершиною моїх мрій. Все непостійне в людині. Тому вона так часто плює на небо, що воно на місці, що воно непорушно стримується, що воно завжди нудне і стабільне. Ілюзія тільки підсилює отруйність нашого життя. Ми вимагаємо любові не від тих, від кого треба, ми хочемо, щоб індики літали, а кати не страчували, а в самих нас руки не просихали від крові, аби тільки люди мовчали. Закономірність: не дотримуватися самому закону, але вимагати його від когось іншого. Так ідуть у сексоти, на державні служби, я їх бачив, мордатенькі рудоволосі або чорняві хлопчики, що їм задницю мами присипали присипочкою в дитинстві, а вони позакуттю підстерігали своїх сестер і підглядали за ними у лазні або в туалеті.

Вона йшла і не хотіла зупинятися; вона йшла, вимахуючи по-школярськи руками, скинувши шубу, прямувала повіддалік мене, вихляючи стегнами і сідницями, а я плентав позаду; мені треба було зробити те, що я колись пообіцяв і що вона з диким ляком, іноді, віддаючись жіночій інтуїції, вичитувала у моїй поведінці, але мої обіцянки щодо кулі між ноги чи кудись туди, у те таємниче жіноче царство, завмирали, але, напевне, ще і тому, що я живився тупою скотською ілюзією, наче ми справді разом повернемося і побіжим у чорний ліс, як Тристан та Ізольда. Романтика світить усім божевільним чи божевілля світить усім романтикам. Чого їм і щиро бажаю. Напевне, наші вожді всі романтики. А так, крок у бік — Гарсія Лорка або Віктор Хара; про останнього ніхто вже й не чув. Чилі, кокаїн, сифіліс, комунізм. Вже інші претендують на краще життя.

Тут Лізка зупинилася, зовсім вульгарно задерла сукню, розставила широко ноги і помочилася; я дивився, то викидаючи з nop потоки поту, то сохнучи, наче на спекотному сонці, як грають під ніжним жиром її м'язи, а широка смужка найприродніших у світі екскрементів, сходячи клубочками пари, тече до Національної бібліотеки, а вона, курвисько, поправляє сукню, кидає на мене лукавим жовтим оком: «Ось так… Ходім, а то застуджуся, нічим буде заробляти гроші. Ха-ха-ха!» Все для мене закінчилося; іноді людина говорить, що все стало на свої місця, набрало первісної форми, подальшого існування, але я сказав точно, тут нічого не лишилося: вона перехитрувала мене, а я міг зігріти її своєю ніжністю; я навіть не полишав надії в метро, коли вона ахнула, простягаючи руки до перекупок, які торгували квітами, її вразила різноманітність, їй вдарили в голову запахи, і очі горіли дивним блиском, таким, як тоді, коли жінка справді хоче тобі віддатися: погляд байдужіє, переноситься кудись в розкоші її світу; а потім, трохи пізніше, в метро, вона закричала, дивлячись на мармур, що відбивав червоні знаки, цифри лічильника, і все набирало вигляду крові. Тоді вона змарніла, упала мені на плече й спала до самої зупинки, аж коли нас підібрали блохівські охоронці.

Тому-то я зараз і згадую все, навіть більше, ніж усе, бо бачу, як вона мечеться коридором і кімнатою, чекаючи на Блоха, але більше заглянути їй кортить у невідомість, вся віддана вітрові порухів, вкинута в пекло чужих думок і загадок: Блох починав брати чуже і своє життя, але вже без Лізки і, напевне, без мене, але у мене досить розуму, щоб дограти останнє, що я вмію. Я знову просто підкупився ілюзією, але напевне вже знаю: ілюзія щезла. Я бачив кінець. Тому жінки всі неповноцінні. Прийде час, і я буду назавжди позбавлений задоволення роздирати власні рани, я буду позбавлений пристрасті, як євнух яєць, я байдуже поглинатиму плоди для когось райської насолоди.

Вона стояла з таким виглядом, як біля Національної бібліотеки. Я роз'ясняв Пилиповичу, порозкладавши сегменти, кольорові сегменти тої фотокартки, дороговкази його інтимного життя. Він завченим жестом хотів ухопитися за серце. Секретарка у тому кутку розпачливо зойкнула, але нічого не лишилося їй, як відчиняти сейф, витягати слоїка з ліками, а з Пилиповичем трапився початком невеликий припадок, затим пролунали кроки, ті кроки, що я ніколи в житті не сплутаю, якийсь дивно щирий сміх від людини, котру ти вже забув, як вона взагалі у житті виглядає. Крик: «Кловський! Кловський! Ти знову мене врятував…» — і Блох ввалив під супроводом охорони, на чолі з радником, який нюхав якусь гидку з вигляду квітку, а радість розпирала їх обох, а радше Блох вдавав; проте радник щиро розставив руки і кинувся обіймати Пилиповича. Вони обійнялися, секретарка охнула, сіла і збуджено завовтузилася на стільці.

За давнім звичаєм вони довго пили. Потім Пилиповичу і раднику, що кинулися стрибати, ригати, мов віслюки, нарізати гопака, закортіло проституток; вони декламували велетенські віршовані послання один одному, намагаючись якось закинути своє черево на розкарячену оголену двадцятилітню діваху, що, зачувши слово «проститутка», чомусь стала перебирати на свою особу, але радник залив початком одній, затим іншій вина в горлянку, і вони заспокоїлися, обійнялися та й поснули. Віщі сни маленьких кассандр, — завтра вони підуть підкоряти свій кишеньковий, нікчемний світ, без жаданого затишку. Лізка сиділа осторонь, зрідка вставала, повзаючи ліниво у широких сизих полотнищах диму, серед купи голих аспіранток, з голими спинами, кругленькими сідничками, і вона їх копала ногами, шиплячи крізь зуби, а радше вишкіряючись на свою несправедливо складену буцімто долю, але вона зараз найменше думала про щось суттєве; вона, як кожна сучка, відчувала втрату, і вона нюшила, інстинктивно шукаючи своїм чуттям те, що давно пішло. Американець вже забувся вві сні, дрімав голий, з одвислим черевком, з якоюсь студенткою, і дуже розсмішив повійок, які ввалилися не знати чого, вносячи мороз, запах дорогих справжніх парфумів, тхнули квітами. Вони дріботіли оббльованою підлогою, скандуючи якісь гасла, дуже вродливі. І Лізка стояла посередині, припавши на ліву ногу: зламався каблук. Блох тільки світонув оком і пройшов через купи розпарених тіл, голосно хряцнув дверима. Лізка кволо, наче спросоння, пішла за ним.

Я побачив, як американець підводить голову, — інстинкт самозбереження притаманний і високорозвиненим націям, американцю закортіло глянути крізь видуте бюрове скло на залишки своєї ілюзорної долі. Тут не існувало звуків, і там не існувало звуків, як не існувало тіні. Блох стояв, розхристаний, у білій сорочці, весь усміхнений, на всі тридцять два порцелянових зуби, і телефонував, бавлячись гранчастою склянкою з червоним як кров вином, він спокійно договорив, потім перевернув догори дном склянку і вихлюпнув вино на підлогу. Як воно розбризкалося, як розірвало густим малиновим вибухом незайняту стерильність кімнати, нам не було видно. Вгадувалося, що десь там, на кінці дроту, захлиналася від неймовірного щастя його дружина. Вона вміє готувати млинчики, заварювати чай, штопати шкарпетки і вести господарство, забалакувати і розважати гостей.