Син тіні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кловський

Білий кудлатий пес, розгрібаючи кігтями сніг, перетявши трасу, вискочив з помаранчевого полошища шмаття, подріботів, витинаючи круті груди, вздовж чорної дороги, що біля Севастопольської площі, вихрі крутилися у сірому забетонованому амфітеатрі. Сніг зарядив зранку густою стіною. Листопад місяць з низьким небом, тиском у скронях. Злі араби джерготіли, прохолоджувалися купами біля вікон педагогічного гуртожитку. Тут вони вишукували хлопчиків, за п'ять баксів, недорого, але надійно: смачна азіатська кухня, п'ять доларів плюс секс. Іноді їм допомагав Бокін. Араби здорові, вгодовані й нахабні. Часом перед першокурсницями вони видають себе за французів. Видно з усього, що вони про себе дуже хорошої думки і справляють на оточення теж неабияке враження. Листопад, а холод собачий. Сніг за вікнами. Перед тим довгі дощі. Дощі зі спогадами. Нічого від того доброго. Люди велетенськими жирними мухами перебираються між столиками, що виставлені одноманітно, наче у харчувальні котроїсь тюрми: рівно, паралельно, нічого не дозволяти. Але це ринок. Люди сонно валандаються під січкою з дощу і снігу, підносять майже до обличчя помаранчі, цвітну капусту, подавлені довгою дорогою гранати. Навпроти залізна буда. Звідти світить оком дівчина — вродлива, такі, напевне, повинні бути свіжими, налитими соком, а не манірними, з довгими пальцями, в'ялими тілами, повними лінощі і розпусти. Десь бовтається Бокін. Він весь час шамкотить беззубим ротом і показує чистісінько слов'янські дулі арабам. Ті вже навчилися розрізняти добре від поганого. Я, Кловський, зараз виконую роль охоронця, тому намагаюся щось змінити у цьому шматочку захололого життя. Я кличу ледь видимим порухом Бокіна, він підбігає до мене, висолопивши язика. Я даю йому купюру і кажу, лизнувши губи, єлейним голоском: «Піди купи собі багато дівчаток, Бокін…» Бокін морщить лоба, бо грошей заледве вистачить на щось інше. Він довго бігатиме між залізною будою, де Нурім продає неякісний польський героїн, і гуртожитком. Бокін одягнений непристойно брудно. Але на вулиці голод. Сучий голод, якщо можна так сказати. Людям треба їсти очима. Вони завжди хочуть більшого, ніж того потребують. Але сьогодні я охоронець, принаймні граю охоронця. Зараз вийде Блох з Лізкою, і ми поїдемо. Нарешті тому довбойобу дійшло, що потрібна «криша», не інакше, «криша», бо буде кінець. Рукоятка «скорпіона» нагрілася. Вона неймовірно гаряча, це нагадує власний, але другий статевий член. Ось вийде Лізка, з дивовижними очима, дивовижними романтичними озерцями. Ха-ха. Я смакую ту хвилину, коли завалю її десь у кутку, смердючому, обісцяному кутку й вліплю кулю між ніг. Ця стерва, здається, справді закохана у Блоха. Не інакше, Блоху на старість поталанило. Цього ніколи не скажеш про його молодість та юність. Всі закохані манірні. Особливо старіючі курви. Або непотрібні стерви. Все сходить на пси, на якийсь порцеляновий пафос. Вони, ці вродливі сучки з прогнутими спинами, виставленими задами, шепочуть вам щось тихими матіоловими ночами про вічність, про всесвіт і кінець всесвіту, вимахуючи манірно пальчиками і долонями, щоб потім перший-ліпший конюх трахавїх, а вас будуть тримати за блаженство, за те, з чим можна добре і смачно поспілкуватися, а вам кортить вже зовсім іншого, навіть ви передумали дістатися з нею до ліжка, навіть те, що світ, ця гидка штуковина, не переносить чистих поривань. І життя тече рідким поносом між пальцями, бо більшість людей курви, бляді й суки, а тому, значить, що їхня ідеологія, їхні життєві пориви запускають в шаленому обертанні цей світ. Шкода, що я не християнин, а буддист. Гарне слово «апокаліпсис».

Ми довго билися над тим, куди подіти гроші. Становище набирало небезпечних обертів: в одну мить ми могли лишитися грошей і життя. Вибір не з найліпших. Закон у цій країні, який, видавалося б, не діяв, міг несподівано заворушити лаписьками й ударити по наших хребтинах. Будь-який закон не терпить, якщо на нього плюють. Закон треба обходити за допомогою самого закону Не інакше, це Блох змикитив ще в університеті. Ми неспроможні обертати валюту, що надходила нам з усіх усюд — від збуту наркотиків і закордонних фальшивих паспортів аж до труб для нафтопроводів. Блох метався між двома законами: один написаний кривавою системою, другий кримінальним світом, і нічим не ліпшим. Країна, що тонула в інфляційній лихоманці, керувалася законами, що дозволяли усе, окрім правильної гри бізнесу: ще задовго до того, як з'явитися на вокзалі у напівмертвому стані, Блох намагався вести кооперативну торгівлю. Але його обклали початком непомірною даниною рекетири, а потім податкова інспекція. Так що він швидко полишив мрію про чесний бізнес.

Йому якось приснився сон. Бачив дядька Блох. Але оказія полягала в тому, що він бачив уві сні всю свою компанію, що дихала на нього кислим перегаром. Вся ця компанія рухалася цементованим коридором, сірим і мокрим. Всі вони були голі, тобто роздягнені. Шкіра на литках тремтіла, обвисала сіро-рожевим дряблям. Блоху це бачилося так, наче він був присутній на цьому. Проте він устиг здивуватися, що немає ні тіней, навіть сонця угорі немає. Значить, сон. Тоді Блох бачить, що четвірку гонять сірим коридором. Виганяють на подвір'я, їх по одному ставлять до стіни, а дівчата, дебеленькі нівроку, з крутими розвернутими литками, стріляють їм з револьверів у потилиці. Дядька добивали трьома пострілами. Він ще довго бовтався у крові. Лікар підбігав, мацав яремну вену, затискаючи ніздрі двома пальцями.

Він мені розповів сон спокійно, виважено, але я бачив, що Блох стурбований. Я не сказав би, що він чистої води матеріаліст, але того вимагали обставини. Бо сам він був невблаганною тінню. Тінню з усіма непередбачуваними обставинами.

Він почав з алкогольного бізнесу. Якраз пропала горілка, а якщо не пропала, то відійшла кудись у тінь, теж за доброї волі. Я людина, яка кохається у філософських розрадах, відтіняючи тисячі сторін, і маю для любування стонадцять причин. Порок, що на ньому будується добра частина людського збагачення, включаючи пристрасті найтоншого мистецтва спокуси, іноді обертається любов'ю до того, хто намагається його охопити на користь, як щось матеріальне. Але нікому невідомо, що таке справжнє зло, як і невідоме справжнє добро. Я говорю правильні речі, але на моїх руках не одна мертва людська душа. Можливо, прийде час, і я повірю, що мене простять. Видно, так і Блох. Для Блоха не існувало горілки, наркотиків, розпусти. Пив він виключно чай, каву з молоком, мінеральну воду і віддавав перевагу одній жінці, що наставляла йому роги, і лише тому, що він мало приділяв їй уваги.

За недовгий час, досить швидко, Блох налагодив зв'язки зі спиртовим заводом, а потім вже відкрив маленьку підпільну винарню: з апаратурою, з пляшками, з кришками, з наклейками. Він розробив досить вдалу технологію, ліпшу заводської, і скоро почав клепати гроші. Але це мало кому сподобалося. їх накрили. Блох утік в Югославію, а решту перештрафували і пересадили. В Югославії Блох обріс знайомствами, і коли повернувся назад, то вже мав на меті порнобізнес і торгівлю проститутками. Він чекав слушного часу. А поки що він зайнявся шарлатанством чистої води. Він будував «під ключ» дачі, будинки, але перед самою сплатою він виганяв робітників за буцімто недобросовісну, неякісну працю. Блох підставив не кого іншого, а нашого Бокіна. На цьому дурневі, видно, стояло тавро вічного ідіота. Бокіна одягли у пристойний костюм, винайняли добротне помешкання, але коли правосуддя торкнулося немитої шиї Бокіна, то, окрім п'ятнадцяти діб за дрібне хуліганство: Бокін покусав дільничного. Я прожив у цій країні неповних сорок років, але душевніших людей з такою тонкою структурою, зі складним баченням світу зустрічати навряд чи доводилося. Частенько ось так, після енної кількості поглинутого чаю, кави, разом з млосними балачками про розкіш сусіда, під час такого душевного пориву, з віслючим пафосом, що піднімає догори голову і безвільне підборіддя, сусіди можуть настрочити донос, а коли вас тягнутимуть безвільним лантухом на розстріл, то пускатимуть далеко не крокодилячі сльози, прощаючись з грішною вашою душею. Вони чомусь усі не вірять в Бога, а вірять у пекло. Мене це ніколи не перестане дивувати. Як якогось ізраїльтянина чи іудея не перестане дивувати, що невідомий бродяга Ісус Христос несподівано виявився Богом.

Нам необхідна була «криша», тобто захист і прихисток. Тінь нікого не може захистити, коли вона не падає від когось. Тоді її взагалі не існує. Тому на зборах, після чергового розгрому на залізничному вокзалі з боку місцевої рекетні, з міліцією й іншими, я запропонував Блоху створити кришнаїтську общину. Ми позбирали докупи всіх наркоманів, усіх проституток з досить екзальтованими замашками і звичками. Великого труда не було. Людина кидається на порок, як муха на мед. Так вона влаштована. Тільки спробуй вискочити звідти. Чомусь усіх приваблює тінь. Коли потрапляєш туди, то найменше думаєш про те, як лишитися там, а все не полишає думка, як вибратися на волю.

Але кришнаїтська община, нормально зареєстрована, не могла покрити всі грошові надходження. Треба було щось інше. Блох через проституток спробував навести зв'язки з тим світом, тобто з державними чиновниками, проте більшість з них виявилися нікчемними шістками, які з гордим виглядом переносили папери в держадміністрації чи невідомо де. Час, видно, не настав, а можливо, Блох побоювався закону. Хто хоч раз зіткнувся з нашими законами, з нашими тюрмами, тому навряд чи захочеться туди потрапляти знову.

Здебільшого у кришнаїтських сектах, у сектах зі східним віросповіданням осідали люди з криміногенним минулим. Ми розуміли, що в майбутньому з того добра нічого чекати, тому ланцюжок, що єднав одну секту з іншою, дедалі тоншав. Ми намагалися все робити так, щоб залежність однієї контори від іншої була якнайменшою. Здебільшого розбудовою таких структур займався я, виводячи гарну формулу: якщо вдруге йдеш на рибу, то ніколи не повертайся на старе місце, де вчора добре рибалилося.

Сьогодні мені випало виконувати функцію водія, охоронця, товариша. Нарешті він зрозумів, що треба діяти, інакше нас змете хвиля «безпредєльщини». Якусь добру годину Блох просидів над телефонними книгами, потім дзвякав телефонним диском. Нарешті йому відповіли. Він писав, низько похилившись над столиком; по напрузі, по обличчю, по тінях, що бігали вилицями, і ті вилицівідкидали тіні, ставало зрозумілим: йдеться про дуже серйозну справу.

Цього разу Блоху випало найскладніше: як довести, що обісрані штани коштують його життя. Вони з Лізкою їхали в повній і глупій невідомості, і видно, як з кожною хвилиною пройденої дороги кам'яніє у нього обличчя; його порожній погляд, що освітлювався кошлатим вогнем ліхтарів, все більше у часі занурювався у густу смолянисту темряву; я бачив це обличчя, трохи настрахане, але уважне, сторожке по-тваринному, проте зараз у ньому горіла біла звіряча лють, і він був готовий знищувати всіх, усе на своєму шляху. Цього разу Блоху треба було показати, що він дійсно та людина, яка заслуговує на місце під сонцем, а не бездарне бидло, якого мільйони вештаються інфляційною країною. За аргумент повинні слугувати обкаляні штани державного чиновника, що зараз мав вплив на персону Президента.

Наш новий патрон, такий очікуваний, мешкав за далекими озерами, куди часто простягається втомлений погляд затурканого гегемона; його помешкання віддалено нагадувало будинки англійських лордів у їх карикатурному копіюванні. Патрон — радник Президента. Радник Президента, чи президентський радник, займав ці розкішні, повні всякої всячини апартаменти віднедавна, а саме — відколи плечі свої власноруч уквітчав погонами. Повія, що її уперто підсилала Лізка, поверталася ні з чим. Це вводило Блоха і компанію в стадію дикого реготу. Домислювалося, що могло, що лізло в голову. Затим повійці, вертлявій чорнявці з млосним аристократичним поглядом зелених очей, вдалося підловити служку, дебелу і засмаглу лесбіянку. Просто на якомусь банкеті. Вони зазнайомилися в жіночому туалеті й продовжили знайомство в окремій кабінці під незадоволені вигуки, хропіння, сопіння примадонн державницького апарату. Служниця вживала кокаїн, вона розказувала, що, отримавши погони, він, тобто радник, бігав у самих білих трусах, з кітелем на голе тіло, з випнутою сідницею, з водянистим поглядом він викручувався біля древнього люстра, якому, напевне, щонайменше було років за чотириста. Радник Президента, незважаючи на молодий, майже юний вік, як для політика, умів говорити рівно, спокійно, розбірливо, але не ясно. Як і більшість київських інтелігентів, що їх доля закинула проживати і обживати ці терени: вони й зараз не звиклися з тим, що це їхня батьківщина. Тому говорив він не заїкаючись, трохи потримавши в мовчанці фразу, а це означало неабияке уміння серед оточуючого населення і різного дрібного чиновництва, що чорненькими галченятами пурхали над обійстям шановного нашого радника. Сам радник невисокого зросту. Як і прийнято для всіх живчиків, він ходив прямо, наче наковтався шпагату: такого виду бувають люди, що з дитинства вчать добре уроки, а матері вбили їм у голову про їхнє первородство, що вони найвродливіші, найрозумніші у цьому світі. Тому шлях цих людей здебільшого купа смердючих розчарувань, котрими кишать суспільні вбиральні, кабінети молодих авторів при усіх творчих спілках. А також шкільні роки викликають у них страшенну огиду, щоправда, змішану з елементами солодкого онаністичного романтизму. Несподівано-бо чоловіка називають карликом, а перша спроба статевого досвіду закінчується трагічно, з наслідками гомосексуального досвіду, про що поручитися, звісно, тяжко, і думаю — немає великої необхідності. Але що діймає в такій ситуації — це нахабне вирішення всіх проблем, це нахабне перевтілення з ідіота в героя, нав'язування себе як героя. Уміння вгадати добу, знак удачі притаманне таким людям. Вони генії смути. З усіма наслідками. їхні неживі, глибокі водянисті очі, що споглядають навколишнє так безпристрасно, насправді хтиві погляди вурдалаків, котрим все мало у цьому житті, бо дитинство і юність проходить у запльованих суспільних вбиральнях або над купою паперу. Тому погляд його більше нипав у тому пошуці, аби щось прихопити, поцупити. Радник був неабияким естетом. Більшість геніїв народжується у смуту. Вони живуть, вони рухаються проти нахиленої поверхні, проти слизької поверхні й нарешті перемагають. Генії ж смути, ці блідавенькі, іноді яскраві одноденки, течуть разом з хвилею смердючим потоком розбурханого на вбивство натовпу, похоплені й підтримані гаслами неіснуючих закликів. Вони готові на убивство тільки у тому випадку, коли убивство вчинить хтось інший. Люди кон'юнктури — наймерзенніше словосполучення, що від таких чекати. Такі люди ходять впевнено, закликаючи бути рівнею двірникові й апаратному службовцю. Вони крокують уперто, але якось тихо, десь на середині шляху зачаївши дихання, бо вони вічно повторюють своїми словами чужу думку. Невідповідність займаній посаді давно нікого не хвилює, бо попередній досвід увійшов з кров'ю в традицію: треба було або народитися в цій країні блазнем, або клеїти з себе ідіота. Третя — бути простим смертним, рябою посередністю, що функціонально підставляє обидві щоки, справляє намаз, декадентствує, при цьому не має власних думок, як і власної свідомості.

Можливо, наш новітній патрон навчився балансувати, тобто — триматися середини. Кожна ланка адміністративної системи, що примудрилася жити окремим життям, не переймалася турботами країни: вони сплачували одне одному певну данину. Чим глупішим був чиновник, тим більше потопав у пишнотах. Тому, коли ви їхали з поклоном і чолобитною, везучи якогось хабара, то ви неодмінно повинні були враховувати смаки чиновника, котрий стояв над вашим. Блоху поталанило тим, що наш радник — це дрібненький монстрик у тіні великих карликів, мазунчик долі. Він тримався якийсь час військового пафосу, як весільний генерал, але в країні, де здебільше вірять словам, а не ділам, це справило неабияке враження. Наш патрон, очікуваний патрон неймовірно любив східну розкіш. Він курив кальяни, він замовляв дорогих повій обох статей; гра його в декаданс наближалася до ігор шоу-бізнесу, що тільки-но займався. Він поспівав скрізь, але вміло грав державного мужа, роз'їжджаючи закордонами. В якихось Еміратах він, казали, поводив себе не дуже пристойно — впившись, він потягнув шалик, на який тисячу років молилися правовірні мусульмани. Його піймали і довго били. Він мукав, як корова, аж поки азіати не дочовпли, що товчуть государственного мужа. Конфлікт було залагоджено, шалик не відшукали, і радник поїхав додому, прихопивши з храму ще золоті та срібні ложечки. Йому сходило з рук, бо радник був патріотом. Більше того — молодим патріотом. Це дорівнювало ідіотизму, але нічого: мову він вивчив досконало, як електронний.

Повійка у нього не мала успіху. Чогось у ній не вистачало. Чогось такого фатального. Радник заводив довгі й незрозумілі розмови, м'яко ковтаючи потрібні слова. Слова, як краплі у довгий день, при довгій зливі. Але під час цих розмов, досить довгих, радник несподівано з великою печаллю дізнався, що її не обходять його філософські теревені, в які він сам не вірить. Ну вона зовсім не реагує на такі слова, як Фройд, Юнг, Шопенгауер. Це насторожувало і каламутило підозрілий розум молодого радника, що вважав і цінував себе чи не найголовнішим знавцем людської психології у цій країні. Добряче піддавши у товаристві кумирів на один долар, він жонглював такими назвами. І народ чемно слухав, поважчавши від випитого, з'їденого, сказаного. Добра метафізика. Добра, якщо не вдаватися у подробиці. У час смути каламутиться розум не тільки у дурнів. Дурням, як й ідіотам, ні для чого розповідати темні історії. Дурні й так нічого не розуміють. Найголовніша задача — обдурити розумного. І головне, що не треба натирати мозолі, вигадуючи, що світ за вашими сраними вікнами — то тимчасове явище. І мені часто хочеться бачити людські історії, їхні помилки. Тоді більше певності, що в часі відшукається щось гарне.

Тож наш радник займався витонченим вереском. Естетичним вереском, ніжно пукнувши у шовкові шаровари. Вереск скидався на скімлення кучерявої болонки. Початком він дуже соромився, навіть намагався приховати цей вереск, який невідомим тобі дивом уміщував у собі сміх, подив, плач, гнів і всілякі накопичені тисячоліттями маленькі штришки, голосові тобто інтонації, наголоси, вже не кажучи про фізичне існування: я часто думав про нього, віддаючись на поталу солодкавим думкам, зовсім протилежним, наче у вагоні метро, що поволі виповзає триоким аскаридом синіми лезами колії, огинаючи звивисті кишки метрополітену, обліплені капілярами кабелів; і ця необхідність пантрувала мене на межі маніакальної ідеї, проте Блох їхав знайомитися з ним тільки зараз, якщо не рахувати обісраних радникових штанів. Для Лізки радник взагалі не був втаємниченою історією, а як на мене, то давно було видно, наче зазирав у іграшковий калейдоскоп — початок і кінець. Альфа і Омега. Хоч я і буддист. Запах анаші вибиває мене з рівноваги. Тихий божевільний дзвін у вухах. Весь час дзвін.

Викуривши кальян, радник у товаристві нашої проститутки відверто нудьгував, і наша затія могла накритися: ну хіба що вона вибила для своїх родичів кілька метрів на Байковому цвинтарі, але це справи ніяк не змінювало. Його обтяжували генеральські погони; він розумів безпринципність свого існування, і сам цим розумінням труївся, а дівка тупо і вперто не хотіла та і не вміла приховувати свою професію. І тому радник спостерігав кілька тижнів за її поведінкою з подвоєною цікавістю і підозрілістю. Його притамоване, з часом забуте відчуття невдахи примушувало його руки, його голову проробляти зайвий раз порухи, доводячи часом всю його істоту до психомоторного стану. Він слабував на пам'ять, але не настільки, щоб повірити у неіснування минулого. Він міг бути щирим тільки з собою, коли його погляд набирав виразу задоволеного статево жеребця, від милування вкраденими речами в тому чи іншому кінці країни. І це навіть не клептоманія. Це щось чарівніше. Найлегше у світі переконати себе. Якщо ви переконуєте світ, то пошиваєтеся в дурні разом зі світом. Найлегша проблема, яка не варта навіть статевих проблем. Його погляд на вкрадені речі — щось більше, пафос, туга за втраченим, хоч і задрипаним міфічним раєм. А ще тому, як особа істерична, за роки свого життя радник викохав у собі щось жіноче: його відразу помічали по витончених руках. А загалом — це щось середнє між єхидною і тхором. Проте останні домінанти проявилися у його товариша, але про нього змовчу.

Авто хурчало, заздалегідь обходячи зупинки, темні місця, де могла бути засідка. Лізка важко дихала на задньому сидінні, то впадала у глибокий сон, то піднімала голову, жмурячи очі від волохатих ліхтарів, білого снігу. Вона трималася міцно за кисть Блоха обома руками, щось шепотіла, впадаючи у сон, вона кликала незрозумілих людей, давно забуті на Чоколовці імена авторитетів, а сніг валив, а Блох пестив її руки, наче тільки вчора взяв її дівочість, полишивши десятий клас, батьків, вони кинулися у небезпечні мандри життя. Але таке ото життя. Ілюзії не мають запахів. Білий пес, розгрібаючи сніг, біг за нами від зупинки до зупинки: дурнуватий Бокін підгодовував його гнилою ковбасою, іноді сервелатом, і він біг за нами, бо в хурделиці ніяк не міг розшукати Бокіна. Ми їхали від зупинки до зупинки, авто прошивало чорною сигарою білу пустинь. На Караваєвих дачах я трохи припинив авто, спостерігаючи крізь затемнене скло, як набігають електрички, а квадрати будинків підвисають у фіолетовому мороці. Лізка подалася вся, прокинулася зовсім, вигнулася спиною, наче готова когось покликати, а потім відкинулася на плече Блоха зовсім і закусила передніми білими різцями край його коверкотового мишастого кольору пальта. Два велетенських ока світили на мене розуміюче і поштиво. Очі говорили одне: треба мовчати, бо нічого не отримаєш. Але я знав, що й так візьму. Я її возив до нашого радника. її довге, незважаючи на невисокий зріст, тіло, тіло гончої, витренуване голодом, розпустою: от сучка, я таки б їй вгородив…

Радник уподобав Лізку. Вона несподівано з'явилася в його офісі, пройшлася, зупинилася і зникла. Я сидів у авто напроти будинку і погладжував ізраїльську гвинтівку. Але радник вибіг сам. Це була жінка його мрії. Він розпустив нюні. З того і почалося. Вона приїздила у вільний час до радника. Я, за наказом Блоха, вдавав, що шпигую. Але не думаю, що це щось змінило б, Лізка тут мала більше повноважень, ніж я. Вона володіла тілом Блоха. У радника висів на стіні портрет аятоли Хомейні. Лізка скинула на нього лукаво оком, затим почала повільно, облизуючи свої соковиті губи, стягувати чоботи з точених ніг. Радник збудився і почав молоти всяку нісенітницю, Лізка у відповідь — свою. Вони говорили однією мовою, якоюсь незрозумілою мовою радника, що з дитинства кохався у чорно-білих порнографічних малюнках, онанізмові, яблуневому вині. Щелепа радника теліпалася, як підвішена, а тоненька павутинка слюнів зателіпалась у повітрі. Гуділо дротами бабине літо. У мене щось упало всередину, і я зрозумів, що це кінець, до мене дійшло, що це таке страшне слово, яке обпікає і нищить, котре примушує нищити: кохання. Кохання — штовхання. Я міг здогадуватися, що там буде, що там проходить, там… А зараз білий пес навіжено розгрібав лапами сніг, шукаючи шматка ковбаси. Я колись приб'ю Бокіна. А Лізка зовсім інша зараз. Вона тиха і домашня, вона думає про Блоха і ні про кого не хоче зараз думати; завтра буде щось інше, але вона лишить у собі ту кількість, немислиму кількість вимученого, що привело її до чогось більшого, ніж панель і сопливі обіцянки Димика. Тільки от радник… Він коштував нам життя. Інакше не могло бути. Але я не перестаю про нього думати, я не перестаю думати, як він спробував поділитися Лізкою зі своїм товаришем. Коли цей товариш, якась у минулому есбеушна підстилка, заходив до кімнати, то у ніс шугало спермою, жіночими парфумами і тхорами. Тхорів більшість мешканців цього грандіозного вулика нікчемностей не бачили, але я поручуся — запах, нещодавно відпущені вуса, одутлуватість — усе засвідчувало і підводило до того різновиду. Лізка — захололі озера. Блох не хоче її гріти. Мені іноді страшно, а ночами мені сниться, що я її колись уб'ю. Лізка набила морду раднику. Зняла черевичок і набила мордяку раднику. Подрала шалика, що він стибрив у якогось арабського каліфа. Але це тільки зміцнило їхню дружбу. Радник стояв на колінах і плакав.

Ми їхали на мисливські угіддя. Там відбудеться знайомство, перед цим ми завітаємо просто на дачу пана радника, вип'ємо і поїдемо полювати. Блох з дитинства не терпів крові. А тут ще білий пес біжить назирці, клаксонять авто, будинок вигнутий, як пожолоблений сонцем шматок картону. Блох не відриває погляду від вікон. Але він зараз думає про Лізку, про пса і радника. Більше про радника. Я намагаюся вгадати хід його думок, але, напевне, від того краще нікому не стане. Він думає про війни. Про порнобізнес. Про фальшиві паспорти. Зараз виходили на сцену, досить серйозно, ринки. Він не мав на них ніяких впливів. У нього не було «криші». Радник коштував йому дорого. Він розумів Лізку. Він знав людей, але Блох умів бути поблажливим, доки гроші не зробили свою справу. А я думаю, як та скотина верещала на Лізці. Я навіть бачу, як западає в його горлянку язик. Гнида. Слизька гнида. Я нарахував десятки радників, їх вже не долічишся поштучно.

Блох не здивувався, коли побачив радника — отакий собі ідіот у чоботях. Нічого більше. Радник одягнув зелений костюм, віддаляючи себе в епоху романтизму. Нічого більше не скажеш. Найостанніший романтик після відомого поета-символіста. Радник у високих чоботях, наче облізлий кіт. Педріла. Вчителішка з кислим перегаром з рота. Він одягнений у високі ботфорти. На плече поклав рушницю. Падає сніг. Ці нікчеми уміють приносити затишок. Дім під червоною черепицею. Іній. Тільки чути, як ледве-ледве шурхотять сніжинки, притрушуючи голови. Голови дихають парою і ворушаться. Блох, метляючи полами коверкотового пальта, пройшов певну відстань: м'яз на шиї, жовна, сухожилля на руках — все напиналося, як простирадло на вітрові. Він ішов, стріляючи очима у радника, а радник нітився і навіть гадки не мав, навіть забув, що прителіпався на зустріч. Радникові вологі очі, як два велетенських слимаки, що поволі лізли назустріч Блохові, а той ішов на нього, готовий у будь-яку хвилину перегризти горлянку. Блох набував таких рис, що мені робилося лячно. Охорона відразу потяглася до зброї. На дачі заверещали дівчата, і тут вибіг білий кудлатий пес. Він перерізав у кілька стрибків просіку, вишкірив ікла і кинувся на радника. Я встигнув підстрелити його, перш ніж він вгородив у радника свої ікла. Червоний клубок з виском забився на снігу, але я вже знав, що треба робити, і загородив тілом Блоха. Більше того дня я не пам'ятаю.

Я опритомнів від тихого вуркотіння; за квадратним вікном чорна ніч, і — нічого. Мені хотілося, щоб там знаходилося інше, про яке десь жевріло у моїй голові, але я повертався на свій шлях, у цю темну ніч, без запахів, без звуків, без тіней. Я бачив тільки ніч, але вона радше була в моїй голові, в моїй уяві голубина ніч: тоді до пам'яті приходили тихі недільні дзвони нашої церковки, червнева злива, легке дихання, від якого спирало горлянку, тихе тріщання свічки. Але я бачив ніч, без тіней, без людей; все починалося нею, наче в тебе входили дивні звуки, котрим ти чинив упродовж життя дикий спротив, а зараз втомився, лишив це на відкуп, на боротьбу пам'яті — отаке маленьке шахрайство над власною свідомістю: невідомий світ стояв біля твоїх ніг. Я відчув ніжність, як ото серед ночі в глибокому дитинстві ви прокидаєтеся, кличете когось, щось близьке, а воно не приходить; так приходить дорослішання, але ніжність входила в мене, лягала на ноги. Вона потім відходила все далі, як давня музика, як стара добра музика, з велетенськими птахами, з велетенськими рибинами, що бачив Блох, з велетенськими потопами. І серед цього лагідного пекла я починав розуміти зміст мого власного життя, мого прожитого життя, а не того, що я повинен прожити. Все це через одну манірну жіночку, з ніжною шиєю, тонкими рисами обличчя, велетенськими очиськами. І я щосили закричав на всю горлянку: «Лізка?! Лізка! Сука Лізка! Ти мене підставила…»

Лізка стояла на колінах. Вона стояла в якійсь немислимій позі, яку тільки можна побачити в театрі, а не серед цього наброду — так я думаю крізь туман, крізь сон, крізь напливаючий з червоного туману страх; нічого особливого, аби тільки вона не стояла в такій позі голою. Червоне світло перестало мерехтіти; воно запульсувало і пощезло назавжди. І зараз переді мною виник жовтий квадрат дверей, а проти квадрата мої ноги, — я відчув власну шкіру на м'ясі, порепану, стару і зношену. Як світ. Мені вже не було приємно. Я з роздратуванням слухав, як з шурхотом птахи пролітають над синіми лапами сосон, обсипаючи іній. Сюди не доносилося ані крику, ані голосу. Я жив ці години у примарному світі, одірваному від усього живого, відчуваючи, як піт кропить мені спину, мошонку, між булками сідниць. Я відчував, а за миттєвість я знав, як воно ламає в мені страшну перегородку, б'ється конвульсіями. Погляд зривався на дверний квадрат, де охорона, перекидаючи тупі погляди через хату, намагалася грати в «двадцять одно». І мені необхідно, як в тій божевільні, зачепитися за якийсь світ, протилежний цьому, але через хвилину все виявилося марним, дурним і непотрібним.

Радник роздивлявся Лізку. Він стояв в одному піджаці, з келихом шампанського і кричав щось голосно. Крик у нього напрочуд ритмічний. Він читав вірші. Я спробував відгадати по губах, великих і товстих, вони, наче два велетенських равлики, ворушилися на його вижовклому від алкоголю обличчі. Я намагався щось пригадати з його біографії, але це нічого не дало. Тільки зараз зрозумів, що мене поранено, але не настільки, щоб померти. І тут я пожалкував! Напевне, так виють собаки над трупом свого господаря.

Це була безвихідь, у яку я сам себе загнав; я спостерігав, ковтаючи слину, як радник виливає на її плечі шампанське, і воно біжить плечами, затікає під пахвину, а вона ловить струмені тонкими пальцями, облизує тонким язиком, викочуючи на світ ясний очі так, що зводить серце; а шампанське біжить, обтікає невеликі округлі груди, і тупий біль від серця, брат того затишку, відлуння незловленого щастя, б'є нестримно, шалено, скажено в чашечки, в кістки; це була тупа безвихідь, з довгою смолянистою поніччю, але ніч повністю належала їм, а не мені, а я лежав пластом у їхній тіні, і мене тільки зріднювала тінь Блоха, що десь далеко за вікном галасував, по-дитячому провалюючись у рафінадних кучугурах снігу, дрібочучи своїми дужими селянськими ногами: кидало у повітрі білими собаками, чулися хлопачки пострілів, а тріск гілок, розпачливе сичання нагадувало, що хтось зараз у смерті летить, розкидаючи розложисті роги, але це відходило далі, підкуплене золотавим затишком за вікнами, в неіснуючість мого світу; я ж заганяв себе в чорні лабети, я бачив, як вона лягає на пуховиках, і усмішка грає, щиро повзає вибіленим і вродливим до пекельного обличчям: мені жодного разу не доводилося бачити її таку, ось таку, хоча я проламав кулями не один череп у цьому світі. І, напевне, маю надію, що обійдеться тільки цим. І тоді мені засвітило у голові, що я дійсно таки приб'ю Лізку, нехай хоч тисяча янголів сяде їй на плече. І тоді мені кортить звестися. Але світ вже між нами поділений, все влагоджено; нічого не трапиться цієї ночі, окрім тихої маленької зради. І звідки взятися сентиментальності любові у професійного вбивці.

А радник читав вірші. Слух у мене поліпшився. І я вловлював окремі фрази, напрочуд витончені, гарні строфи віршів. Я знав у них толк. Але зараз я відверто відчував себе скотиною, а радник лив шампанське на живіт Лізці, читав поезії, а я скрипів зубами, і сльози текли по щоках. Ідіотський сентиментальний дует для мазохістів.

Несподівано потемніло. Лізка зігнула ноги в колінах, трохи підняла, стало видно ямочки сідничок. І я закричав. Радник щось пробелькотів, витягнув руку цицеронівським жестом, виголосив прокуреній порожній кімнаті якесь важливе державницьке гасло на жахливому суржику. Лізка засміялася і простягнула руки. Радник заверещав, це могло засвідчити що завгодно, скинув розмашистим порухом кітель з погонами, труснув білим черевцем з чорною цяткою пупа і звалився на Лізку; мене обдало, ударило холодним потом, засмерділо повсюди іхтіолкою, свіжим, придавленим чоботом снігом. Хтось з охорони надто голосно крикнув, а потім похопився, молотячи ще більші дурниці: «Тьху, а я думав, що він підар…» — «Тихо, і таке буває… Не бачиш, яка кобила…»

Когось цікавить, як я став кілером. Одного сонячного дня вам обридає слухати напучання якоїсь нікчеми, ви багато читаєте, але ви мало знаєте, а якась свинюка хоче вас навчити так, як колись сам вляпався у смердючу історію. Ось так. Але це лишень приказка.

І я знову відходжу у фіолетову темряву першопочатку, віддаючись мерехтливому світлу, тихому, золотому і лагідному: ще більше смердить іхтіолкою. Зараз майже з дитячою ніжністю, умліваючи, під сопіння радника і крики Лізки, — він вимагав злим шепоточком, щоб вона кричала, — що моє життя роз'їла пам'ять, гнила пам'ять, як люес, як трипер, як короста. Але на ранок, якщо ми доживемо, то все вчасно пощезне, але нам викроєна попереду ніч, в якій кожному невидимими жестами, порухами виділена своя участь. Треба відпрацювати. Кожному відрубає своє.

Потім прийшов ще один радник. Лізка вже легко сміялася, так буває, коли дівчина, студентка першого курсу державного педінституту, потрапляє під літню зливу. Так вона сміялася. Ухопила шахівський крадений шалик, підтерла собі між ногами і за кілька кроків, бігом опинилася біля столу з наїдками і питвом. Другий радник гикнув, видихнув морозне повітря, що приніс знадвору; другий радник мав трохи інший вигляд, той, що нагадує тхора, а його верхню, підвернуту олігофренічну губу прикрашали руді вуса, якими він дуже пишався, які йому ніколи не пасували, але вірнопіддані разом з коханцями заливали на всі три вуха, що він красень хоч куди; щодо олігофренії, то мій медичний термін, напевне, перебільшений, бо самі розумієте, — зовнішність людини дуже оманлива. Другий радник причалапав п'яний вдризк. Він намагався видати щось доречне, але виходило надто поважно, як для сільського хлопця, сина комбайнера, що пройшов шлях від рядового стукача до спецрозвідки. Проте він не головний радник. Принаймні на дачі основного радника. Тому вони, не сперечаючись, дотримуючись неписаної субординації, стали розсідатися за столи, сопучи носами і не чекаючи на Блоха, який прогулювався соснами з радником міністра фінансів.