Потім, задрімавши, він почув у хорах стогони. До нього наближалися хвилі стогонів. Тими хвилями були змарнілі, посинілі, пожовклі й почорнілі жінки з розпущеним волоссям і зів’ялими трупиками дітей. Тримали їх, наче якісь шмати, перекинувши через руки. З-під їхніх сердець сочилися краплі крові. Вони дивилися, випалювали полум’яними очима, боляче свердлили поглядом серце. Шарпали його за волосся руками з довгими пазурами, виривали клапті з його одежі, рвали шкіру з тіла, подаючи руками божевільні знаки.
«Ходи, плинь!
Нищити, догнати, розбити, схопити!
Вишуміти наші муки, знищити! Утопити їх, розшарпати, роздерти!»
Олексі серце стискалося, коли він знову прокинувся. Його не покидало видіння – обличчя нещасних злиденних матерів, що заходились криком.
Хвилі мчали далі, гуркотіли, галопували – весь час інші, незнані, незрозумілі.
І зійшло велике сонце, запалала свята небесна ватра далеко над Писаним Каменем. Стало тепліше.
Тоді Довбуш уже глибоко заснув у мохах. І побачив далекозорим оком обшир степів. Пливучи за течією разом із хвилями, він бачив, як ріки впадають у Дунай. Як пливуть води до веселкового моря. І почув радісний хор, грайливий ритм походу хвиль. То верховинське плем’я серед танцю хвиль, на верхівках хвиль, під звуки тисячі цимбалів та флояр, під пісню трембіти йшло-пливло із хвилями до моря. За ним тисячами дараб пливли інші племена, погожі й гідні. А десь над морем виблискували золотом вежі міст та замків. Відчинялися комори і скарбниці. І на всіх землях від Чорногори аж до степів і моря бриніли співами, музикою й вигуками на честь Сонечка, лиця Божого. Було видно навіть блакитні шляхи до святих рахманів.
Прокинувся Довбуш уже іншим, не таким, яким був досі. Він уже розумів знаки хору хвиль. Ударив барткою об скелю:
«Зібрати, згромадити загони хвиль! Розбити скелі, греблі та кайдани!
Здобути закляті скарби. Зцілити від нужди. Вирвати народ із мук, із пекельної катівні.
І розпростерти народи, мов крила в обидва боки – до гір і до моря».
Довбуш ліг на мох і мріяв у дрімоті.
Запровадити лад і верховинську правду. Не буде там іншого слова, крім чемного і приязного. Бо зле слово, як зерно змія, сіє нещастя і злочини.
Коли води трохи спали, Довбуш переправився й рушив до Писаного Каменя шукати те місце, де орли заховалися від грози та повені. А коли туди прийшов, побачив, що на краю прірви лежить важкий двосічний старожитній топір, вирваний зі скелі водами й потоками. Довбуш знав, що це був подарунок орлів, про який казав старенький, і що цей топір визначає його долю.
Коли він уже вертався з топором уздовж Черемоша на полонини, побачив здалека, як, шкутильгаючи й опираючись на патерицю, іде старий пожовклий дідусь. Він уже все знав і задоволено хихотів, мружачи очі та киваючи головою на обидва боки.
– Тепер, коли ти вже все знаєш і все маєш, дамо тобі силу велетенську.
Сказав Довбушеві розстебнути сорочку і, розрізавши йому шкіру на плечі, засунув під шкіру пахуче зілля – таке, яке можна побачити тільки з гнізда дятла, коли той сидить на яйцях. І відразу зашив йому шкіру в тому місці.
Коли соки з дивного зілля увійшли в жили Довбуша, він відчув у собі силу, здатну перевернути і змінити світ.
Дідуган хихотів і радувався, мов дитина, повільно крокуючи біля молодика. А як переправилися на другий берег, сіли на камені над рікою. Тоді Довбуш, стаючи на шлях лісової людини, сповідався старому. Дідусь посміхався до нього, а потім його вицвілі й вимиті роками очі розширилися, посмутнішали й затуманилися ще більше.
– Можна прищепити людині зілля та силу велетнів, але ще такого не бувало, щоб прищепити комусь у кров чужу пораду. Прошу тебе, братчику, сердечно! Не водися з жінками, якщо хочеш, аби тобі велике сонце сяяло! І крові не проливай, хіба що стільки, скільки знахар пролити мусить. Не дай себе підкорити ненависті й помсті! Бо здоров’я для світу і приязнь, а не кров, має принести наш рід бідарський, рахманний рід.
І Довбуш повернувся на полонину, щоб сказати людям, що він іде геть, щоб роздати бідним усе, що мав: вівці й худобу, раз уже не збирався ґаздувати.
Але така вже була Довбушева доля, що відразу втягала його в якийсь переступ. Бо молодість його так несла, сила гуляла й гула, наче весняна вода. Брами в скелях пробивала. Але й замулювала дорогу, ніби намулом із розбитих скель.
Коли Довбуш прийшов на полонину, вийшов до нього зі злим словом недобрий і неотесаний ватаг, панський слуга. Не терпів Олекси, ще й звик потручати і зневажати підлеглих. Він злився, що Довбуш не попередив його, коли пішов з полонини, вважаючи, що молодик вже надто знахабнів. Нагримав на нього і вгатив якимось патиком, що потрапив під руку.
Але вмить ватаг із жахом зрозумів, що це не підліток Олекса стоїть перед ним, а міцний чоловік. Голова йому пішла обертом, і тоді він був покараний за все. Довбуш не цінував самого життя більше, як на гріш, ні свого, ні чужого. Тож ухопив ватага, панського слугу, і гримнув ним об стіну колиби так сильно, що тому на місці настала смерть. Пастухи, вражені таким нечуваним на полонині вчинком – порушенням полонинського закону і самим убивством, – познімали капелюхи і почали молитися над тілом ватага, косо й зі страхом поглядаючи на Довбуша. А потім сновигали, сонно і мляво, цілий день, не вигнавши отари, не працюючи, не знаючи, що робити.
Тим часом Довбуш узяв трембіту, вийшов надвір, на полонину Кізю, туди, де тепер стоїть верхня стая. Там нагромадження кам’яних стін утворюють щось подібне на величезну фортецю у формі котла. Води з Кізьої стікають трьома білими водоспадами, а внизу, у котлі, пливучи кількома потоками, тонуть у мохах і шуварах, тихо гомонять і муркочуть. Там Довбуш став під скелями і подув у трембіту на повні груди – велетенські груди – осінній сигнал розлучення стад.
Було то таке потужне голосіння трембіти, линув такий сильний і сумний мотив розлучення, якого ще не бувало. Далекі колиби десь аж на Костричі, здивовані цим невідповідним навесні сигналом, налякані неперервною грою, посилали трембітами знаки запитання. Уже і сонце сідало за верхами, розливалося золотим і кривавим тлом, стелилися сині сутінки, а гра трембіти тривала, текла далі, поширювалася, наче відблиски сонячної пожежі, сурмила тривогу і сповіщала розлучення. Розлучення з полонинським світом, зі спокоєм праці та ґаздування. І погрожувало, гриміло у небеса тонами переможної фанфари, гострими, як пориви вітру. Навіть у далеких оселях і хатах ґазди чули той знак, те ненастанне грання.
«Чути, що грає відважний пастух, – казали, – з велетенських грудей таке гучить! Велика справа або якесь нещастя нас кличе. Спішімо!»
Настала ніч, тож Довбуш поскладав під скелею купу стовбурів жерепу і розпалив велику ватру.
А звідусіль із полонин та осель люди поспішали до Кізьої полонини, керуючись ватрою і голосом трембіти. А Довбушева трембіта грала, заводила, гриміла, наче палала загравою звуку – грізною, цілу ніч аж до ранку – доти, доки полонина не заповнилася людьми. Вражені й здивовані люди дивилися на молодого козарика-велетня, який зміг розбудити і скликати на сполох усі гори.