Щойно дід це сказав, почав скликати свої табуни з полонин. Ішов уздовж огорожі, тряс коритом, повним зерна, ударяв коритом об вориння і голосно кричав потужним голосом: «Сьцьоу! Сьцьоу!» Аж усі ліси та полонини наповнилися криком і гуком. А у відповідь на той крик високо за верхами відгукнулося спочатку далеке іржання, а потім гул копит, наче глухий грім. Знизу коні опришків відповідали голосним іржанням. Невдовзі з-за гори, мов хмарки, з’явилися гурти коней. І, об’єднавшись у велике стадо, вони мчали з гори, росли, як хвилі, з розвіяними хвостами та гривами, галопували вниз. Було їх майже сто. Зупинилися перед самим воринням, ставали дибки, кусалися і вищали або тихо й радісно іржали. Усі товпилися довкола ґазди. Було на що подивитися. Коней із сумними, журливими очима, втомлених, із прищуленими вухами там не було. І неможливо було таких собі там уявити. Коні Змієнського то гнівно дивилися, погрожуючи один одному, сердито трясучи головами, то радісно іржали, то нетерпляче били копитами, стригли вухами, виклично пирскали. Однорічні стригунці теж примчали разом із мамами, легкі, як метелики. Дивилися невинно й зацікавлено, лагідно і мудро. Кожен кінь був вгодований, як добре доглянута дитина. Випасені ніколи не кошеними травами, вигуляні у високих травах, викупані дощами, вони виблискували пишною шерстю різних відтінків. Як завжди, особливо гарними були сірі й вороні. Але всі були дорідними: і булані, і чубарі, і рябі в яблука. Коні опришків теж були гарні. Але було видно, що ті коні зі Стогу були ріднею старця-самітника. Була в них така ж сила, буйність і відвага, як у їхнього господаря. Але й серед них не було коня, кращого від Громової Хмарки. Як не було ватажка понад Довбуша.
– Ну, браття, панове леґіні! – крикнув старець. – Гей же! Міняйте, вибирайте коників! А як Бог поможе, своїх потім заберете.
Ще трохи повагавшись і врешті дослухавшись припрошувань, хлопці почали оглядати і вибирати собі коней. Але не подумайте, що вони вибирали коней непоказних, таких, які би не вирізнялися на місцевості чи були подібні до коней решти товариства. Навпаки: майже кожен якраз хотів виблискувати, сяяти пишністю. Залишав більше непоказного, хоч і добре об’їждженого гнідого, і вибирав строкатого, найяскравішого, напівдикого. Щоб при параді та пишно в’їхати до Золотої Бані! Щоб люди знали, хто це їде! Щоб запам’ятали!
Потім старий ґазда влаштував їм перед від’їздом бенкет: вісімнадцять бербениць бриндзи, як розповідають, усипав до кулеші. І ще їх припрошував, щоб не були голодні. Отаке було його бідування.
Просто перед тим, як рушати в похід, прилетів Іванчик Рахівський з важливим повідомленням, на яке давно чекав Довбуш. Саме цього тижня у замку Баторіїв мало відбутися весілля. Велике свято і великий з’їзд лицарства. Довбуш тільки цієї звістки й чекав, бо хотів скористатися з метушні та сум’яття.
У той час, коли Золота Баня готувала велику й гучну княжу урочистість, коли з’їжджалося лицарство з Угорщини та Польщі, тут за верхами, за пущами, на високій полонині засіла в очікуванні зграя хижих мисливських соколів, готова до нальоту. І ніхто про них не знав, лиш ліси та полонини.
У похід вирушили на світанку. Затрубили трембіти і заграли зуброві роги. Довбуш і Бойчук-Змієнський їхали попереду. Старий ватажко і молоденький ватажко, білий і чорний. Бойчук із білим волоссям на білому огирі, а Довбуш із чорними кучерями на Громовій Хмарці. А за ними на сірому коні кольору сталі їхав веселий та винахідливий молодик, улюбленець Довбуша Іванчик Рахівський, колишній обдертий бідак і завошивлений волоцюга. Він походив з угорської сторони і знав кожну стежку, кожен яр, мало не кожне дерево в околицях замку.
Коли вони виїжджали на найближчу полонину, далеко в горах із волоського боку загриміло так, як каже про грім стара приповідка:
То кінь святого Іллі іржав із-за гір, іржав громовими грудьми. А потім їх наздогнала страшенна злива. Чорні, бурі й руді хмари, роздерті на ясні смуги, пливли від Палениці на Угри. Пітьма накрила землю. Били блискавки, освітлюючи молодцям дорогу, а роз’ярені громи могутньо грали, вигравали більш гордо і прекрасно, ніж усі музиканти цього світу. Бородатий святий, пророк Ілля, гнав своїх коней, торуючи шлях перунами, виганяючи злих духів і готуючись розгромити панське гніздо. Опришки побожно хрестилися. А Довбуш, радісно дивлячись на юрми хмар, які обганяли загін опришків, сказав:
– Дивіться, браття! Як веде нас білобородий бойовий святий! Панам на згубу! На перемогу нашої віри! На добру долю бідакам! Це опікун наш, правдивий батько леґіням! Нема більшого святого. І нема кращого!
Переможець громового царя, бородатий пророк Ілля, одягнений у плащ і тюрбан із хмар, котячись гулкими клубками хмар, підтверджував Довбушеві слова вогняним знаком та громовим словом. Опришки вдячно спостерігали за летом хмар.
А далі пішли Полянськими горами і чекали у букових лісах на угорському підгір’ї недалеко від Бані, у ярах, поки настане день свята. Довбуш прикріпив собі бороду, перевдягнувся на жебрака і пішов разом зі старцем наперед. Вони крутилися коло замку, ніби двоє старців-злидарів, що чекають на милостиню. Старий детально описав Довбушеві весь план замку та міста.
То був усім замкам замок! Скала, камінь, залізо і довкола провалля. Очі Довбуша сміялися: Ого! От якби такий поставити десь на Чорногорі! Жодна панська сила вже б не дістала! Та ми цей тут дістанем. Тільки от не вдасться у ньому довго побути… І обоє детально продумували плани нападу.
А коли настав день урочистостей, коли містечко зароїлося людьми, коли опустили мости й відчинили брами, коли заграли сурми, коли заїжджав заквітчаний весільний кортеж, тоді Довбуш, Змієнський, Рахівський та Джемиґа вчотирьох увірвалися верхи на міст, увесь час стріляючи з пістолетів. Вони затримали карету, яку тягнуло шестеро коней, кожен із них захопив якусь важливу персону: Довбуш – княжну, Змієнський – пана молодого, а інші – решту. Забрали їх на своїх коней, швидко зв’язали, одночасно скидаючи з коней охоронців кортежу й озброєних стражників. Змієнський кричав, аж гуло, що, коли хто вчинить хоч найменший спротив, полонені відразу загинуть. Довбуш показав свою страхітливу силу, силу ведмежу, і спритність рисі. Він стягав із коней і скидав на землю відразу по двоє передніх лицарів, а Джемиґа їх в’язав. Коли у Довбуша стріляли з пістолетів, він посміхався. І тільки відмахувався рукою, ніби мух відганяв. А коли хтось цілився у нього довше, він тільки кине бистрий погляд і крикне коротко: «Найте! Лишіть!» І пістолет випадав із руки стрільця. Відразу було видно, що кулі його не беруть і він вміє замовляти стрільби. І далі рвався вперед, заслоняючи собою товаришів. Такий він був, Довбуш. А Джемиґа, що мав величну поставу, з холодним, незворушним, жорстоким обличчям в’язав полонених. Він міг паралізувати самим лиш поглядом, убити і поламати кості було для нього мимолітною забавою. Але Довбуш з нагоди весілля оголосив, що сьогодні не повинно бути жодного вбитого. Так вони блискавично, швидше, ніж це про це можна розповісти, зусібіч на мости влетіли червоні яскраві опришки на нестримних, несамовитих полонинських конях, безперервно стріляючи з рушниць та пістолетів. Невимовна розгубленість і жах охопили оборонців. Через блискавичність і спритність нападу ніхто не міг, та навіть і не намагався збагнути, якими є сили нападників. Частина панського кортежу, який зупинився, розсипалася на всі боки. Всюди бігали коні без вершників. Діставшись до замку, Довбуш наказав попіднімати мости. А частину опришків залишив поза мурами фортеці, щоб ті грабували і наганяли страху на містечко. Старий Бойчук власноруч позамикав брами, сховав ключі до торби і виставив варту. Тим часом Довбуш, гасаючи по замку на Громовій Хмарці, наказував усім, кого зустрічав, падати долілиць на землю і, блискавично зв’язуючи, віддавав їх сторожити загонові Джемиґи. До ридаючої умліваючої княжни Довбуш примовляв ґречно, лагідно: «Ну тихо, тихо, дитино, донечко, голубко! Я Довбуш, ми вам не зробимо нічого злого. Волосина тобі з голови не впаде».
Коли вже захопили замок і почувалися безпечно, Довбуш звелів вантажити золото у шкіряних мішках на коней. Старий Змієнський знав тут усе і всім керував. Крім того, Довбуш наказав розбити, розтрощити замки і ґрати, відчинити важкі віка страшних підземних льохів, де довгими роками страждали прикуті до землі, перетворені ледь не на звірів недолею підземного ув’язнення, майже осліплі селяни. Серед них був товариш Змієнського Стасько Максимів Уршеґа. Він ще був живий, але нікого не впізнав, збожеволівши від непорушного сидіння у кайданах. Не розумів, що відбувається, і тоді, коли його розкували та вивели на волю, не розумів, коли йому показували, що це пани отут лежать, пов’язані, мов барани. Із хрипом виривався з підвальних грудей глухий слізний людський рик:
– Не хочу і волі від панів – доля їх навіки проклята! На всі їхні роди, на все насіння.
– Дивися, брате, Стаську сердечний, друже найвірніший, оце тут той Довбуш молодий, наш рідний гетьман верховинський. Це все він зробив. Весь народ страдний розковує. Гай! – плачучи від радості, кричав Змієнський, обнімаючи Стаська.
Лице Стаська заслоняли брудні зваляні жовто-сиві кудли, спина була настільки похилена, що руки безладно теліпалися над самою землею. Він стогнав і гарчав: «Наша справа? Пани – гетьмани – хай б’ються між собою; хай вішаються – хай печінки вигризають – видзьобують один одному…» Дивися безумним поглядом на засмученого велетня Змієнського, не розуміючи, що перед ним стоїть старий товариш.
Але Довбуш наказав швидко розкувати решту в’язнів. Потім вказував робітникам і в’язням, як вантажити на коней золото у шкіряних бурдюках. І, виймаючи з мішків дукати, роздавав їх жменями в’язням та робітникам і казав швиденько ховати їх за пазухи. А ті, збуджені, перелякані, не цілком усвідомлюючи, що відбувається, поспішно виносили пакунки з золотом і нав’ючували коней відповідно до вказівок Довбуша.
Стасько Уршеґа ліг на подвір’ї, як пес, і мружив очі, засліплений денним світлом. А Довбуш підійшов до нього і мовчки поцілував стару напівмертву руку, почорнілу, як земля. Ніби батька рідного, ніби брата, замордованого панами, цілував. Мигав підсліпуватими очима, вдивлявся у нього бідолашний Стасько, колишній леґінь з білявими кучерями, а нині… І невідомо, чи щось розумів. Не знати, чи й коли-небудь пізніше він зрозумів, що надійшла година, коли сам Довбуш звільнив його з панської катівні.
Незабаром все було вже готове до походу, чекали тільки Довбушевого кличу.
Але Довбуш був зайнятий пошуками омріяних діамантових голубів, вість про яких дійшла аж на Чорногору. Знамениті майстри приготували їх тут, у Золотій Бані, на подарунок для цісаря чи, може, для папи. За допомогою діда, якому все тут було знайоме, Довбуш знайшов їх у якійсь маленькій хатині на задвірках фортеці. Він був щасливий. Ще ніколи в житті він не бачив нічого настільки гарного. Матово-золоті крила голубів, розправлені для польоту, тонко підкреслений візерунок пір’я і груди золотих птахів були осипані діамантовим пилом, що відтворював блискіт пір’я. Дзьоб та очі, шліфовані з чорних або ясних діамантів, майстерно передавали реальність, але робили її подібною на сон.
Молодий Довбуш сів у крісло, зняв високий опришківський капелюх і задивився на тих голубів, які ніби зійшли з небес. Коли він так дивився, його сталеві очі прояснилися усміхом щастя і подиву, мов у дитини. А білий дідуган дивився з радістю, майже з побожністю на Довбуша. Мудрий старець збагнув тоді, ким був Довбуш.
Тиша стояла на подвір’ях замку. Опришки, наповнивши бордюги дукатами, стояли разом зі звільненими в’язнями біля коней і нетерпляче чекали. Пани під вартою, роззброєні, із зав’язаними очима, і люди замкової залоги, спутані, лежачи ницьма на землі, умлівали з жаху, не знаючи, що на них чекає. Тим більшим страхом наповнювала їх ця тиша. Лише циган-пройдисвіт, товариш Довбуша, снував, бігав по всьому замку і запихав до бордюга, що тільки міг. А молодий Довбуш, ватажко чорногорських розбійників, не розуміючи, де він, занурений у задуму, сидів перед чародійними птахами.
Нарешті його знайшов Джемиґа, повернув до тями обох – Довбуша і старця.
– Агов, не дрімайте! Вставайте, панове ватажки! Що за вино вас сп’янило? За годину тут уже буде військо з Шатмара.
Прокинувся Довбуш, зачудований. І вже за хвилину заграв Довбушів ріг на подвір’ї. Понад сотню коней, навантажених золотом, ідучи за полонинським звичаєм слід у слід, зацокали по опущеному мості. Всю залогу замку залишили зв’язаною. Брами замкнули на ключ. Пошкодили мости. І вже за мить опришки були в лісах. Потім розділилися і різними шляхами рушили до Чорногори. Гнали, як завжди, без перерви, без міри. Де лиш могли, змінювали коней. У Русьполянських горах на них уже чекали сотні опришків із Чорногори зі свіжими кіньми. Бо Довбуш, нікому не кажучи, вислав з дороги посланця по решту леґінів. Знову перевантажили золото і були вже аж під Чорногорою, поки з Бані змогла вирушити погоня.
Бо не подарували свого безжальні пани. Взяття фортеці майже без пострілу, навіть без людських жертв било по величності Золотої Бані. Гей! Соромом укрився панський рід Баторіїв. Щоб якісь лісові людці, дикіші за ведмедів, захопили серед білого дня замок при такому напливі гостей та рицарства! І ще сміялися і пішли, як милостивці! Тим часом звільнені з кайданів селяни рознесли далеко по селах вість про Довбуша. «То допіру леґінь, той Довбуш, наш приятель, золоте серце!» Так довкола шепотіли між собою люди. Але пани не могли цього стерпіти. Розіслали гінців із грамотами в усі угорські північно-східні замки й округи. Вийшли загони війська і гайдуків. А також вигнали маси селян для переслідування розбійників. Погоня гнала, гнала надривно. Спочатку її збивало тільки те, що сліди опришків розходилися у багатьох напрямах. Але потім було ще гірше, бо опришки, щоб не залишати слідів, ішли у всіх можливих місцях потоками та ріками. І сліди загубилися. Погоня дійшла до пустища. У гірській пустелі та в пущі не можна гнатися за домислами. Погоня покрутилася вперед-назад і мусила вертатися. Лиш князь оголосив і розіслав із гінцями універсал до всіх панських країв, щоби переслідувати Довбуша.
А коли опришки прийшли на Чорногору, Іванчик Рахівський з кількома добрими товаришами, лазячи по скелях у залізних «кішках», прикріплених до постолів, дряпаючись, як муха, забиваючи гаки і перекидаючи зі скелі на скелю кладки, що висіли над прірвою, порозкладав скарби у печерах високо на скелях Говерли. Частину скарбів сховано в Довбушевій коморі на Кедруватому.
Сиділи так на Кедруватому коло кам’яного крісла Довбушевого сам Довбуш, Змієнський і бідний старий Стасько. Збадьорений повітрям і запахом гір, Стасько посміхався до лісів, до вод і до скель, але нічого не говорив. Коли вже треба було йти, Довбуш хотів нав’ючити Зміїнському на коней мішки з золотом. Але старий опришок голосно сміявся з молодого побратима: «То ти, братку, хочеш мені дати, що маєш призначене для бідарів? Є скарби більші, ніж золото, і ти їх нам відкрив. Ти ж і мені старому великий справжній скарб відкопав. Оцього бідаку! Ціле життя гризло мене серце за нього. Це я тобі мав би ще додати і доплатити. Не тільки я, а народ наш увесь мав би тобі поставити – от тут – такий замок кам’яний, як Золота Баня. І тут у всіх горах ставити б тобі замки! Аби царював! Аби сам народ царював разом із тобою! Щоб нога розбійна панська, гайдуцька і смоляцька тут не ступила! Гей! Ой, чує старе серце моє, надто дурний той наш народ, надто дитинний. Сам не знає, що має, і потім колись Довбуша буде славити, коли його вже не буде…»