«Це правду кажеш, дідусю, народ наш не дуже мудрий, не вміє дбати про себе. Але він добрий, вдячний. Не забуде нас ніколи».
Тоді ватажки стали прощатися. Ясна ніч стояла в Чорногорі. Мовчали кедрові ліси. Мовчав старий товариш Стасько. І вони нічого не говорили. Тільки фиркали коні, тільки Кізя виспівувала долами та ярами. Чи прийде такий час – може, так обоє думали, – що постануть тут замки кам’яні? Чи побачаться ще у звитязі? А чи, може, у біді?
– Зоставайся з Богом, Довбуше-синку, – сказав старий тихо. – Й Ілля, святий громовий молодецький, най тебе береже!
– Боже помагай, дідусю, – прощався Довбуш.
І поїхав старий ватажко наверх до Менчула, прямуючи разом зі Стаськом, старим товаришем, через верхи додому, до самотнього ґаздівства.
Коли Довбуш залишився сам, став оглядати скарби. Дивився то на палаючі червоні дукати, то на іскристих діамантових голубів, дива мистецької майстерності. Може, думав, як би це золото роздати людям по всіх горах та долах. Але цих голубків, мабуть, краще сховати тут у Чорногорі, аби дивитися, милуватися ними, мов любкою найсолодшою? Чи, може, дати їх до якоїсь церкви, щоб люди молилися, як до святого образу? Якби він міг тепер знайти десь свого старенького висохлого, пожовклого віщуна. Той би йому, може, сказав, як цими скарбами розпорядитися. І які скарби насправді найцінніші. Чи ті, що люд годують, від біди рятують? Чи ті, що дають забути про світ?
Сидів він зморений при ватрі і, коли дрімав, плуталися йому образи й думки. Ватра палала, скарби палали, іскрилися. Пригадалися йому слова діда Змієнського:
– Є більші скарби, і ти нам їх відкрив. Твоїм є все це іскристе ґаздівство скарбове! Ти є ґаздою і цих скарбів, і тих прихованих.
Десь там далеко широкі полонини та подільські поля. Там народ великий. А тут у коморах сховане брильянтове насіння.
Більші, незмірні скарби виростуть із нього, з того насіння. Вибуяють дерева, що скарби родять. Замки тут стануть і собори з каменю.
Так мріялося Довбушеві, коли зігрівала його жива ватра, коли заколисувала його, тихо наспівуючи й бурмочучи свої співанки.
Ніхто цього не знає напевне, але так оповідають. А як не повіримо, то що нам з того прибуде?
Побратимство тут і там
Та не було ще замків, ні соборів не було. Полонини ще не пробудилися, а подільські поля лежали, наче людина, яку зв’язали уві сні, й, дрімаючи, зітхали в неволі. Спали скарби. Не змогли ще розсіятися.
Але такою була доля лісових людей, що після нападів та походів вони мусили на якийсь час розпорошуватися, зникати. Довбуш і його леґіні зникали, ніби за планом, по горах у всіх напрямках. Один про одного не знав, де хто є. Якби навіть військовим виправам з угорських замків або зі Станіславова вдалося дістатися аж на Чорногору, не застали би й сліду від опришків. І не знали б, де їх шукати. Довбуш змінював свої садиби так, що ніхто про нього нічого не знав. Пересиджував під Писаним Каменем або на Синицях, у печерах, званих Довбушанками, або десь далеко під Петросом Роднянським, або в Ґорґанах у скелях, у криївках гори, яку тоді назвали – і тепер називають – Довбушанкою. І в багатьох, багатьох інших місцях.
А ще зима гасить полум’я, засипає снігом лісових людей. Змушує їх до закопуватися в зимівники, у лігва, подібні до ведмежих. Довбуш теж мав у різних частинах гір кілька зимових хат, схованих високо серед скель. Були вони добре забезпечені харчами. Хоча на зиму з ним залишалася лише жменька молодців. Інші розходилися світами. Зимували у родичів, у побратимів. Або йшли на доли – зокрема й на угорську або волоську сторону – ніби на службу, яку полишали, щойно починали розвиватися бучки. І так узимку далеко, далеко сочилися краплями або розвіювалися, як насіння бунту, вісті про Довбуша, про його походи, про його задуми. Про те, що відтепер вже не буде так, як було раніше. Що буде інакше!.. І тоді не тільки всі гори, а й далекі краї, подільські, угорські та волоські рівнини, завалені снігами, дізналися і вперше заспівали ту пісню про Довбуша молоденького.
Так, наче бачили його здалека…
Надія, як озимина, яка поки що дрімає, плодилася і працювала під снігом, чекала весни, виглядаючи, коли засвітить святе сонечко, коли зазеленіють гаї, прислухаючись, чи не долине з гір заклик Довбуша.
«Ген там, десь високо у скелях зимує тепер Довбуш. І думає, задумується! Як підкласти велику бочку пороху під весь той панський світ. Як принести свободу, щастя і скарби бідакам!..»
«А як заграє Довбушева трембіта, весь світ бідарів повстане і переможе».
Так собі шепотіли.
Але зимою, коли юнаки приходили до оселі, не одного обмотала павутина панських сітей, не одного виловила. Не один, зголоднівши в пущах, прилип до солодкої любки і одурілий, п’яний від блаженства, потрапив, наче тетерук на токовищі, під кулі мисливців. Не одного погубила жидівська горілочка, яку в ті часи за панським наказом жиди насильно впихали ґаздам і щомісяця залишали без жодного слова нові барильця коло хат. Не один забував навіть про те, що лісова людина назавжди вже є людиною лісовою, що немає для нього, не може бути ґаздування, доки Довбуш не переверне весь порядок цього світу. І, давши себе приспати тиші й віддаленості батьківського обійстя, починав ґаздувати. І так поволі втягався. Часом ґаздував уже цілими роками. Аж поки його не хапала – через роки – якась принагідна смоляцька ровта, що забрела далеко в гори. Зв’язаного, прикутого до коня, його привозили до секвестру, до катівні. Там його допитували, піддавали «сповідуванням тілесним», катували, щоб отримати зізнання, калічили і врешті страчували на шибениці.
Перед кожним розставанням опришки домовлялися, що зійдуться на якомусь верху. Або на Ґлифі у Жаб’ї, або на Гордієвій між Космачем та Ворохтою, а найчастіше на Ігреці, доступному з чотирьох сіл, з Жаб’я, Криворівні, Ясенова і Річки Брустурської. А також на інших віддалених полонинах на Судіюї, на Льодовій Бабі.
Навесні, як тільки бучки і берези вкривалися першою зеленню, а шишки починали червоніти під верхами, юнаки сходилися на рівній і розлогій полонині Ігреця. Там радісно віталися, ще здалека перегукувалися й вівкали, стріляючи з пістолетів на знак привітання. Розповідали про своє зимування, пили, співали й танцювали. І весь час стріляли з пістолетів, аж дими з Ігреця курилися лісами. Гуляли так і святкували свято пробудження весни, свято буяння лісових людей, леґінів пущі. Саме звідси, кажуть, від цієї забави, від тих ігрищ сама гора отримала назву Ігрець.
Коли отак навесні сходилися хлопці на Ігреці, дивилися, кого бракує. І слухали вістей. Гори та кичери, занурені в опалову весняну імлу, були сповнені щебетом птаства і шумом потоків. А вдалині мовчали, мов зачаровані замерзлі моря, розлогі врожайні ниви, сині долини без кінця-краю. Світилися, миготіли далекі води Бистриці та Пруту. Жоден голос не доходив від ледь помітних ген далеко ворожих веж Станіславова і Коломиї. Хоч би весь перетворився у слух! І навіть тоді не почув би звідти ні стогонів катованих товаришів, ані їхніх прокльонів. Але й так добре знали юнаки, що ті померли мовчки. Не застогнали. Не зрадили нікого, навіть власного болю не показали. Тільки поглядали перед стратою у мовчанні туди далеко, до Ігреця. Тому тепер тут, на високій полонині, весняним ранком побратими славили померлих. Зловісно мовчали міста. А вони стискали зуби, потрясали топірцями, погрожуючи панським катівням.
І знову починалися напади, битви, порахунки.
І навесні з’являвся по селах сам Довбуш молоденький. Несподівано виходив із глибини лісу – пишний, яскравий, блискучий від міді та сталі. Ходив сам гірськими оселями, а також заходив далеко до сіл Підгір’я, Поділля і на угорський бік. Сам заводив знайомства з людьми, говорив з ними весело і навіть провадив довгі бесіди.
Зрештою, все це позаписував у книжках, довідавшись від старих людей, той хитрий всезнайко, той Доників Шекерик Петро13, що отам за Пушкарем сидить високо, а сам від молодців свій рід веде. І про молодців говорити вміє! Говорить, прибріхує днями, ночами, аж серце стискається, брате, і сльози стікають по лиці з жалю за давниною. То, власне, у нього записане те слово – видно, що правдиве, – від людей старовіку переказане, що «Довбуш був великий практик і філософ великий».
Бо вмів Довбуш оживляти надію, надихав серця бідаків. І всюди знаходив побратимів.
Усюди донині живуть ті оповіді, як то Довбуш заходив до села, як, ідучи у свято на службу Божу, розсипав дукати по стежках, по дорогах і коло церкви. Як сам вишукував бідарів. Як рятував їх від нужди і обдаровував. Як нищив боргові реєстри багатих лихварів, які вже тоді обплутали село своїми мацаками. А ще оповідають, як якось наткнувся на нього якийсь жидівський бідака, який, довго мордуючись над рікою, врешті зловив собі рибку і ніс її додому на шабат. Жидок, поспішаючи додому, міркував собі, що би то було, якби десь зустрів тепер того страшного Довбуша. Аж тут раптом Довбуш виріс із-за скелі. Але відразу заспокоїв бідаку, коли побачив його переляк. І дав йому пару дукатів на шабат.
[13] Петро Шекерик-Доников, автор безлічі безцінних статей, розміщених в українських етнографічних колекціях. На жаль, їхня літературна вартість не оцінена. Він також був автором чарівної, неповторної книги на гуцульському діалекті «Дідо Іваньчик» з області гуцульської магії. Автор пропав безслідно під час останньої війни, а рукопис, схоже, не знайдено.