Побачив це Головач крізь шпари своєї колиби. Уперше побачив біса при всьому параді, добре придивився і зрозумів: «Тепер або ніколи, а решта то пусте! Прийшла його остання година!»
Підхопився з кам’яного ліжка. Вибіг. Стояв, освітлений блискавками, під Ґутин Томнатиком, сам, як гора. Відриваючи величезні камені, розміром як лісна колиба, молився по-давньому, але молився свідомо. Пробачив панам і людям, сам благав у неба прощення, помилування. Як досконалий мисливець вичекав, уловив момент, коли хлопчик у плюшевому костюмчику розігнався і виріс до хмар. Тоді шпурнув у нього – туди, понад озеро – брилою раз, вдруге, втретє. Поцілив на смерть. Усе стихло, ані святий Ілля, ані біс більше не гриміли. Тільки луна від Головачевих брил ще відбивалася від скель завершальним гуркотом. Убив біса, аж смола з нього сипонула на всі боки. Ще досі скали там заплямлені смолою.
Небеса розпогодилися, зорі відбивалися на поверхні озера. Озерце зраділо, заблищало. Блискотлива хмарка піднімалася з води, випромінючи вдячність, ніби коло найсвідоміших чарівників випустило в танці на громове свято найздоровіший струм. Головач розкрив обійми: «Сюди, до мене!» Сам-один він допоміг небу, а воно йому. Дякував: «Живуть батьки, і я вже не сирота».
І тоді Головач побачив, що нічого більшого він уже не зможе зробити. Полишив опришківське ремесло. Випасав величезні стада на полонинах, проводив там із ними кожне літо. Днями й ночами пропадав біля корів та овець, годував їх, пестив і чистив, доїв і говорив з ними. Теляток і ягняток носив на руках. А ще доглядав коней та биків. І все це твариняче братство, рогате чи гривасте, копитами чи ратицями дріботіло за ним, лагідно іржало, вдячно блеяло.
Узимку він спускався нижче букових лісів, на схили угорського Мунчела. Там збудував собі першу садибу. І ніхто йому не перешкоджав. Правду кажучи, пани хотіли підсунути йому якусь дівку, щоб якось його задурити й прикінчити. Ото вже наше гуцульське марнослів’я – всюди приплутати бабу і любаску. В кожному разі, з Головачем це б не вдалося. Він ніколи в житті не дивився на жінок, не мав наміру женитися і не оженився. Навіть чорти не були настільки дурні, щоби підсувати йому Лісну чи якусь зі своїх самиць, які перекидаються спокусницею. Боялися, що Головач, якщо йому вже вдалося впоратися з головним бісом, може і ще щось влаштувати. Чорти, які найбільше люблять таких, що сумніваються, не стали б жартували з Головачем.
Але є такі, хто не дивується нишком, а дехто навіть відкрито крутить носом: «Такий велет, скелі жбурляє, здається, що іскрою запліднив би скелю від скелі. І аби такий був вихолощений, як віл? То неправда!»
Хоч дума про Головача – це чиста правда, м’яко кажучи, цього досі ніхто розважно не пояснив. Одні казали, що так само, як найбільший бук на угорських схилах, уражений весняним морозом, уже не дасть ні квіту, ні плоду, так і Головач. Ще замолоду його, обмороженого зажурою, відразу відвертало, як тільки наближався до жінки. Пам’ятав, що наплодив би бісові худобини, а панам підданих. І жінки також це відчували: замість того, щоб сходитися з ним охоче, зваблювати і спокушати, сахалися від нього.
А інші кажуть трохи інакше: одне вигодовувати і множити худобу, а інше – людей. Головач розумівся на цьому найкраще. Звідки взяв би жінку, пару для себе, якщо велетів уже не залишилося? А якщо не вдасться витесати нове покоління, краще, ніж попереднє – боронь, Боже, аби не гірше, – то для чого починати? Краще закрити замок, досить! Для пещення і колисання вистачає ягнят, наймиліших створінь.
І ще про одне досі міркують люди: чи правильно вчинив Головач, що покинув опришкувати? Бо, може, пани-володарі світу знову почнуть гуляти і люд мучити?
Головач правив своє – та як же вони можуть гуляти і чинити зло, якщо вже немає біса. Якщо не стало сили зла.
Відомо, що з того часу біс цілком принижений. Не показується на землі фізично, і його родині доступ на землю закритий. Як таким і належить, ховаються у підземеллях, по норах, по сховках. Гузицею вже не хизуються, ой ні! Жоден навіть не називає себе бісом ані чортом, а весь час інакше, скромненько, щоб тяжко було їх розгадати. Й одягаються постійно інакше, щораз модніше, щоб важче впізнати. Зовсім не козиряють риком, як колись головний біс, де там! Навіть мовою чортячою не лопочуть, а тільки тихенько, так приємно, завжди по-модному. Але роблять, на що мають сили, сипляться на землю роями примар, чорних духів. У них немає іншої худоби – тільки душі. Коли чорт полює – то на душі, коли оре, сіє – для душ. Коли доїть, стриже, лупить шкіру – то з душ. Позбавлений Божої ласки, вигнаний із землі, він не має іншої поживи. То чим буде годуватися? Що жирніша худоба, краще випасена чортячим зерном, як душі панів та володарів цілого світу, то вона для них цінніша. Врешті-решт усе тепер залежить від самих людей, а не від чорта. Як вони захочуть, то будуть йому поживою, не захочуть – не будуть.
За все це пана Головача – Бісовбивцю, як його називали, – на Закарпатті шанували як справжнього нащадка велетів, як ґазду, як людину з великим серцем, як батька працьовитого народу. Слава про нього далеко розійшлася.
Тож як турки якось загрожували цісареві нападом на Угорщину і вже підступили до кордону, сам християнський цісар вислав до Головача послів – ген, аж на Ґутин Томнатик – із проханням захистити край від ворожої навали та знищення. Цісар обіцяв йому стільки війська, скільки він сам захоче.
Спочатку, кажуть, Головач косо дивився на тих панів-послів, лицарів із високими перами на великих капелюхах і в чорних плащах, накинутих на лати. Та коли йому пояснили, скільки людей турки заберуть у ясир, скільки людської праці знищать, то погодився. За умови, що сам, без війська, вийде проти турків. І так і написав цісар до турка, що виставляє супроти нього лише одного лицаря.
У південному Семигороді, що його Головач так добре знав від часів нападів на замки, чекав він турків на високому перевалі.
Турки йшли, мов на воєнну прогулянку, цікаві навіть: що ж то за лицар і що той один лицар може їм заподіяти. Весело майоріли в долинах зелені прапори пророка, а на верхах красувалися герби Головача – буки. Раптом із зелені з’явилася людина-гора. Сміючись, привітали його яничари. А коли вони підійшли до перевалу, що гострим кутом врізався між верхи, на турецьке військо, чинячи спустошення, почали падати величезні каменюки, ніби випущені з пращі. А коли почалася паніка, з вершини розійшовся луною страхітливий сміх, мов ураган полонинський, і велет-Головач наскочив із мечем на турків, що кинулися навтьоки, виганяючи їх за межі Угорщини.
Спокійно шуміли й посміхалися високо підняті букові штандарти.
Християнський цісар призначив Головача гірським воєводою і просив, щоб він приїхав до Відня і там поселився в Бурзі. Хотів похвалитися Головачем перед усім світом. Та Головач ґречно подякував панові цісареві, переказавши, що він не лицар, а пастух. А коли порушує закон – опришок. Закон не на цісарському папері, а на його серці виписаний. І опорою закону є повага до людей, а не жандарми з когутячим пір’ям. Тому йому миліші його власні палаци – скелі на Ґутині.
Але пан цісар не образився, лиш наказав щотижня посилати Головачеві бочку вина та лантух борошна – аж на саму гору. Таку йому данину пожертвував.
Тож сидів Головач на верхах аж до глибокої старості.
Ґаздував там, літував і зимував, попиваючи вино. Збирав довкола себе усіх дітей – братових і сиріток різних. І слухав пісні. З усього світу приходили до нього піснярі й про нього самого співали йому багато пісень:
Різне співали. І про те, як убив біса, співали, і про вигнання турків, і про вбивство каштеляна, і про панську лють.
Співали мандрівні діди, сивоволосі сліпці.
А старець, сидячи на каменях, слухав у задумі. Дивився вдалечінь на блискучу Тису, матір велетів, на ясні галявинки, які його виростили. І думав про сивого татка і поморщену неньку, про те, як колись цілий світ до нього посміхався, коли він вірив і довіряв кожній травинці, кожному листкові. Як билося до нього всюди серце світу, наче на кожній луці пульсувало мамине серце. І як ліси, луки, трави – всі вони були такими любими, добрими, турботливими, що і в небі не могло бути ліпше. Так слухав Головач цих пісень.
А ще приходили до нього люди просити допомоги і розради. Приходили здалека ґазди, щоб він їх розсудив.
Усе життя Головач говорив мало. Але те, що зробив, що сказав, було, як ті каменюки, які він так умів кидати і з яких збудував своє житло. Тверді, міцні, тесані – такими були його слова. І люди його славили, у всьому прославляли Головача.
І доки стоятиме Ґутин, доки озерце буде посміхатися і засмучуватися, доки велика Тиса гратиме пісню про Велетів, не загине його слава.
Слава скельного велетня з серцем дитини.
Слава Головача – опришка без догани.
Правда про опришків
(Intermezzo capricioso)