На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Частина перша

За голосом трембiти

Чи давні оповіді можуть містити для нас якусь істину? Які саме? Скажімо, про те, що в катаклізмах нераз уже відбувалася загибель роду людського; залишалися тільки незначні його уламки… Уявімо ж собі один із безлічі випадків, що стався після катаклізму… Отож, тими, кому вдалося уникнути тоді загибелі, виявилися мало не виключно горяни, пастухи десь там на верхів’ях. Уціліли маленькі іскри життя, рештки людського роду. Перш за все, через нечисленність тодішні люди любили одне одного і ставилися одне до одного доброзичливо. Не було серед них і бідних, так що бідність не примушувала людей до ворожнечі. Не знаючи ні золота, ні срібла, вони ніколи не стали багатими. А в такому суспільстві, де поруч не живуть багатство й бідність, народжуються чи не найблагородніші звичаї. По простоті душевній вони вважали істинним усе те і вірили всьому тому, що чули в переказах про прекрасне й потворне, вважали істиною все, що розповідали про богів та людей, і відповідно до цього жили.

Від первовіку, у ніч приречень. Перун, ліс та водоспад – троє гучних посланців, раду радять, як зачати трембіту.

У ревашах старовіку сказано так:

≪Візьми для трембіти всохлу смереку, обдерту громом, громом розколену. Видовбай її у вигляді труби, щільно обв’яжи корою берези з-під водоспаду, з піни та шуму≫.

Так пояснює реваш давно, сьогодні й завтра.

≪Най має трембіта силу і гучність грому! Водою виграна, най звикає до всіляких таємниць від вод, родом із пущ. Най підкоряє, най єднає, як вода≫.

Зроблена з таким задумом трембіта, тятива для стріл, що мають прорізати далечінь, неймовірно витягується у довжину: понад три метри. І звужується, стискається у мізерний переріз: неповний дюйм дульця, а в голоснику заледве три дюйми. Суха, гладко обплетена корою, аж блискуча, легенька, хоч і довга. Витончена, як гірська дівчина, і норовлива, так ніби була німа. Людина, що не вміє грати, не знає, як із нею поводитися, вона доступна тільки для грудей майстра, для дихання ватага.

З грому, з лісу, з шуму вод, із пророчої ночі почата, вона рве загати. З неї вихлюпуються світанки, радісні й сумні події, з неї виливаються пори року, літа і віки. Вона, визначальний образ краю та людей Верховини, нині вістує про себе світові.

Трембіта озивається на святочні урочистості: на Різдво Господнє, на Святий Вечір та під час усеношної голосно лунає по горах від хати до хати, її голос перелітає через недоступні й засніжені самотні пущі. Ходить за колядниками, котрі зі світлом та музикою сходять вузькими стрімкими стежинами. Гори та ліси дрімають, затишно приспані в снігах, а голоси скрипочок пронизливо в’ються серед ночі. Їм могутньо вторує трембіта.

Коляда міцнить цей спокій зимового сну та підсилює відчуття блаженної безпеки.

На Святвечір наче лежиш на лоні Божім. Час зупинився. Світ і Гоподь такі ласкаві, що навіть Архіюду, проводиря чортів, Архангел спускає з ланцюга, щоб той виправився. І люди його тоді не бояться, тим паче, коляда захищає село від його сили.

На Великдень трембіта радісно проголошує Алілуя. Впродовж зими, впродовж постів та після Великодня трембіта мовчить. Щойно тоді, коли святий Юрій зазеленить руна полонин, якими досі тільки сонний ведмідь ходив чи, точніше, тинявся, зголоднілий після важкого зимового сну – а лавини, мов гарматні постріли в похмурому скельному урочищі під Шпицями у Чорногорі, даючи перші сигнали, гримлять на честь весни – тоді озиваються трембіти. І пісня каже, що тоді святий Юрій трубить у мідний ріг А коли розійдуться відгомони лісами, обізветься кожна пташина. Вже, вже невдовзі потечуть рої овець, і кіз і всіляка худоба: лагідні та флегматичні або трохи вередливі й балувані, виплекані ґаздами, іноді від телятка вирощені в хаті за піччю корівки – і важкі, похмурі, з поглядом з-під лоба, часто-густо небезпечні бики. І розмаїті коні, цілі табуни; гуцульські коні, що зблискують диким і гнівним поглядом, з тонкими ногами, з міцними грудьми, з широкою шиєю, пишною гривою. Мишасті, вороні, булані, гніді, попелясто-сірі. Потечуть вони від села до полонин, і завирує весняний рух, який за віки обріc барвистим квітом звичаю, – полонинський хід. Потім, уже високо на пасовищах, відбувається змішування стад. Тисячі голів худоби, пастухи, собаки і трави, повертаються старі громади.

Коли там, нагорі, на дні скелястого котла, устеленого мохом, ватаг видобуде з трембіти мелодію, що обплітає дихання, мов пуповина, сповіщаючи цим перший вихід на пасовища, власність на якийсь час скасовується. Хто торкнувся трембіти, той очищений, він не хоче загарбати світ, не хоче мати його для себе. Бо чия полонина? Бога та овець. Бог та вівці годують ватага, пастухів, ґаздів. Ватаг чий? Власний ватаг овець, вони належать одне одному, отари ватагові, ватаг отарам. Усе пов’язує трембіта, стягує вітровою струною від неба до землі. Ватаг, хоча за ним узагалі не пильнують, нічого не беруть ні від кого, не можуть забрати, тому що реваш на удій, що його роблять при змішуванні худоби, відразу показує чітку мірку того, скільки кожен із власників стад – як їх називають, мішенників – має отримати бриндзи з цілого літнього удою. Ватаг служить усім і кожному, але жоден з мішенників не може йому нічого наказувати, та й він не наказує жодному з них. Він надто далеко, надто високо. Хто ж іще, зрештою, проводить протягом року стільки днів та місяців у в хмарах, у світі тіней і туманів, десь поряд із тим світом. То ж бо ватагові діти, чий тато проводить роки на полонині, тривожаться ночами, чи бува не затягли його тумани на той бік, а восени так радісно його вітають, ніби він повернувся з того світу. А ті діти, чийого тата вже немає серед живих, утішають себе тим, що, можливо, – хто знає? – він повернувся до своїх колишніх угідь і блукає у хмарах за отарами.

Полонина, на яку приводять овець і худобу, як каже пісня, пишається цим. Горда, неприступна, вкривається туманами, ніби хустками. Повсякдень грають трембіти протягом усього літа, скликаючи пастухів з-під вершин, з розлогих гірських просторів, з галявин і купин, схованих по скелях і ярах, кличуть до їжі, доїння і на ночівлю. Є лише ще один такий же гучний голос – голос полонинського ворога, страшний рик ведмедя, коли його відганяють від жертви, або коли він, накинувшись на вола чи корову, що тікає в смертному страху, б’єлапою по шиїісмокче кров; коли хоче залякати пастухів, якізахищають стада, або коли він поранений. А звук трембіти справдігучний, але який же ніжний, солодкий, заспокійливий, так ніби небесніблакитіспівають голосом флейти з-за хмарнад вершинами. І пастухи, і худоба, загублені в густих туманах, радісно вітають цей голос, поспішають до нього всі – від найменшого ягняти, що ледве перебирає ніжками, до грізного бика.

День у день радіє полонинка, слухаючи трембіту, – бо це її власний голос, а засмучується, банує лише восени, коли на свято Божої Матері ґазди приходять по свої череди і настає ≪розлучіння≫. Ґазди та ґаздині розраховуються з ватагом і вертаються зі своїм добром та стадами додому до села або до зимарок. Коні, навантажені світлими дерев’яними бербеницями, заповненими бриндзою та маслом, або нав’ючені строкатими бесагами, ідучи вниз, обережно ступають по бездоріжжю. Трембіти грають у лагідному смутку, оголошуючи розлучіння, тай полонинка, як каже пісня, сумує, коли йдуть із неї овечки. Ботеї розсипалися, власність повернулася, спільнота залишається в хмарах і чекає, осінній вітер згадує про неї своїми трембітами. Плаями і заростями гірської сосни дрібоче Мара, зазирає там і сям, навідує овечі кошари й зітхає. Хто знає, чи то злий дух, чи просто неприкаяний, сповнений туги? І знову трембіти надовго замовкають, хіба що виконують інші, так само важливі завдання. А виконують їх – такий уже присуд небес – упродовж цілого року. Коли хтось помре, озиваються трембіти біля хат. Іншу мелодію грають, по-іншому затягують, заводять журливо і сумно. Але й тоді залишається в них поклик ніжності й ласка блакиті, що проглядає над темними вершинами з-поміж похмурих хмар. Якщо, їдучи неподалік гуцульських осель, ви побачите увечері вогні біля хати і почуєте ридання трембіти, знайте, що, як каже пісня, – ≪вже си комусь співанка скінчила≫. Але наша думка, що летить ниніспогадом за голосом трембіти, не веде нас цього разу до сумних справ, навпаки —до радісно погідних, до давнини старовіку.

Розлучіння

То було у 1887 році, восени, на Кізій полонині під Чорногорою. Вітри сильно віяли, дули, вили, бушували кілька днів, періщили, гуляли та тріщали лісами, наламали дерев і галуззя, поки врешті вимели й вичистили небо від хмар. Золота погода стояла на небі – тихо, лагідно, тепло.

Трембіти грали на розлучіння. Було багато ґаздів та людей з низин, і озвучена вигуками полонина змінилася. Радісні оклики перелітали з гори на гору, з полонини на полонину, від стаї до стаї, від колиби до колиби, від кошари до кошари. Далеко розносилося гучне вівкання, один одному відповідали співані оклики та протяжні наслідування голосу трембіти. Літали ті голоси з Кізьої на Погорівку, з Погорівки на Гаджину, з Гаджини на Маришеску, з Маришескої на Млаки і Псарівку, із Псарівки на Озірний і Кострич. Перегукувавсявесь полонинський світ. Здавалося, що ці величезні простори якось з’єдналися на той один день, а людська думка разом із голосом перелітала з полонини на полонину, перескакуючи через неприступні бори, столітні пущі й староведмежі місцини, а разом з тим через молоді гущавини, яри, пропасті і берда. Десь там сидить ведмідь, який цього літа вполював собі не одну ялівку, спритно уникнувши рогатини та пострілу. Сидить у лісових проваллях, у смерекових сиглахабо ґаврах-барлогах, чує всі ті голоси, прищурює вуха або свище і дмухає від збудження. А вовк піднімає догори ніс і нюшить. І далі грають трембіти, а стародавні пістолі й пищалі, зблискуючи вогнем, гучно стріляють, і далі голоси нагукують із полонини на полонину.

Рано-раненько встало сонце. Скелясті пруги ледь притрушені сніжним пилом, ніби міцна зброя або ледьпосріблена кольчуга. Полонина полого здіймається, а потік Кізя, що народжується на скельних пругах, пінистими водами скаче і гуляє посеред кедрового лісу. І виспівує. На полонині вирубане у скелі крісло. Це на ньому колись сидів найславніший із лицарів-опришків – Довбуш.

На Довбушевому кріслі, над старим кедровим закучерявленим лісом, де видно дерева – то прямісінькі, зелені й стрункі, самі в собі, то велетенські, з розгалуженим, схожим на змій гілляччям, нерідко обпалені вітром і морозом аж до жовтизни, там сидить собі добрий ґазда з Ясенова, Фока Шумеїв, пісні про якого живуть донині. Курить люльку і слухає, як унизу шумить пуща. А праліс там унизу – тоначе прибраний прозорий храм з могутніми колонами, то ніби пекельний вертеп, завалений вітроломами, вивертами потворного коріння, вирваного із землі разом з уламками скель, зарослий хащами, малинниками, поритий ямами і проваллями від вирваних коренів, залитий мочарами. Добрий ліс, Божий ліс, Бог його садив, а лісові духи або нявки – берегині з озер під гірськими верхами  – леліють його, прислухаються до нього. І хіба лише Бог буде стинати його вихорами, громами, хоча і зветься він панською власністю.

Фока за своє життя чимало лісової гущавини вирубав, викорчував, багато полонин із неї поробив. Не одну царинку-сіножать обгородив там, де колись гніздилися вовки. Не одне і для себе, і для пана-сусіда зробив, а ще ґаздам-сусідам допомагав, радив. Але тепер подумав: ну, ось тут нашим штукам кінець, амінь! Цей ліс залишиться і вічно йому бути! Ані я, ані сам пан, ані цісарські фельвартери не дадуть йому ради. Не дозволимо – і край. Бо навіть якби його зрубав, донизу не стягнеш, не вивезеш, і так і зогниє зрубане дерево. Хай залишається! Так треба, бо де йому бути, як не тут, бо де ж та худоба лісова і Божа подінеться.

Фока має забрати на полонині свою отару і бриндзу, що йому належить. А ще має перевірити стан отар дідича з Криворівні й те, як уділяють бриндзу для нього. Утім не думайте, що у краю розлогих долин, довгих гірських схилів хтось лише заради вовни і бриндзи багато разів знизу вгору і згори вниз мозолив би кінські чи свої ноги. Адже кажуть: «Не для бриндзи бриндза, не для вовни вовна, ані гроші не для грошей». Віддавна ж бо оселі на Верховині, розрізнені, мов острівці в пущі, хоч і скорилися такому розрізненню, якось так напнуті тугою-журою за самим людським спілкуванням, як натягнена для пострілу тятива. Сполучають їх, власне, лише плаї, далекі шляхи, непоказні, але постійні, щоправда, для возів і коліс непридатні, але для їзди кіньми зручні. Ті затаєні плаї – то кістяк спільноти і мапа давнини. Але знайте, краяни, і розкажіть у світах дослідникам, що на тих плаях така туга затуляє очі і раптово їх відкриває, що на повороті відразу бачиш не тільки тих людей, до яких зайдеш упродовж дня, але й тих, котрі перебувають геть далеко. Тож нічого дивного, що один із леґінів старовіку, золотокудрий пан ватажок Дмитро з плаю під Креминистим на Головах, уздрів старого християнського цісаря, який так дбав про наш люд. А іншому, старому кудлаєві, що звався Андрійко, з плаю на Данцерськім, крізь скелі одразу відкрилася дорога до Рима, – туди, де пуп землі, – а на її кінці засяяв білісінькою головою головний християнин, сам папа римський, премилий дідок, що й далі пильнує доступ до неба. Ах, на тих плаях так самотньо, тихо, аж глухо – порожньо так, що нападає з льоту – як на ягня сип, який залітає до нас із Семигорода, чорний, із жалобними хвилястими оздобами на крилах – така сама журба, яка відразу хапає і несе всі бажання, що ледь квилять. Тоді з’явиться не лише папа римський і цісар християнський, це ще надто просто, а й усі ті, кого на жодних плаях земних не зустрінете. Кості їхні десь над Амуром або в італійських Альпах, у Лондоні або в Нью Йорку, а самі ті особи не де-небудь, лиш власне по наших горах проходжаються. Давність фізично присутня на плаях удень, а тим більше вночі. То ніяке не марево, і давність – це не минуле. Бо так уже є: що давніший плай, що більше поколінь його топтало – лісом чи хребтом, берегом чи схилом, у загородах чи полониною,  – то він надійніший, бо такий видовбаний і рівний, що навіть темної ночі не випустить ні людину, ні коня. Ґаздівські осередки, зрештою, бувають самодостатніми, бо хоч вони й віддалені, завіяні – не конче снігом, але самою далечиною, пущею, а десь високо й туманами, – аж ніяк не є беззаконними, ніби в якихось циклопів. Безсумнівно, що у кожного є власне, окреме право, кажуть же: «Що згірок, то інший порядок», але річ у тім, що закони і порядки кожного закутка без спротиву підкорилися одному загальному законові гос- тинності, адже мешканці закутків, самотні родини і самотні люди, знають вони про те чи не знають, тужать за спілкуванням, за людьми. Раніше більше, як тепер, бо зі зростанням населення зблизилися відстані. Тож у ті часи вже самі зустрічі, такі нечасті в деякі пори року, навіть якщо траплялися вони з господарської оказії, були святом. Ще більше, ніж вовни і бриндзи, шукали новин, слів, поглядів.

А цього разу, на день Розлучіння, у Фоки особлива роль. Він має запросити весь народ полонинський, де кого зустріне, на весілля найстаршої доньки дідича з Криворівні. І це лише початок добровільного обов’язку. Бо як один із весільних старостів він пообіцяв приготувати й залагодити все, що належить, для весільного прийняття гуцулів. Зрештою, це не одноразова ґречність. Господарство і навіть життя Фоки та дідича спаяні не віднині, Фока стільки навчився від пана, а пан стільки йому завдячив. Весілля дідичевої доньки для Фоки, чия одиначка Гафія померла кілька років тому, – то обов’язок якби перед власною донькою. Іде він до полонинської колиби, а радше до кошари, туди, де юрмляться десятки мішенників, ґаздів із Жаб”я, з Голів, із Зеленого, з Криворівні та з Ясенова. Щойно побачать Фоку, вбраного до запросин, зоставляють свої справи, замовкають, чекають. А він чекає, поки його обступлять, і просить ніби на своє весілля:

«Люди делікатні, ґазди хрещені, побратими звіку-правіку! Дідич, дідичка, панна і я просимо вас усіх на весілля, яке почнеться на Покрову. Хто прийде здалека, притулок знайде, най не бере того до голови. Будуть великі музики гуцульські з Жаб’я, з Ясенова і з Голів. І будуть три музики циганські з Буковини і Мадярів. І жидівська для панів аж із Коломиї. Будуть відправа і Служба Божа, будуть забави й комедії всякі, і такі вогні будуть у повітрі, як звізди або світні квіти. Будуть священики з усеньких гір і польські ксьондзи з Косова і самої Коломиї. Будуть панове зі Львова, з Відня, з Варшави, зі Слободи-Ропи, з Мадярів, з Англії і з Америки. І будуть жиди з цілих гір, сам рабин приїде з Косова. Будуть ґазди звідусіль, люди багаті й бідні, навіть старий Фудор Гєлета, що воював був колись із паном, прийти обіцяв. Кожна віра за старою правдою, по своїй мірі, кожна на своєму місці, як годиться у родині».

«Тай тому ґречно, чемно вас просимо, запрошуємо! Кого побачите, просіть, усі гори просіть! Кажіть, що пан, пані дідичка і сам Фока ясенівський запрошує. І будьте ласкаві, коли з інших полонин хто зацікавиться – переказуйте, – нехай зупиняються коло Чердака, я там до людей буду звертатися і запрошувати на весілля».

Полонинська хода і розлучіння – то справді свято, але весілля все ж таки більше свято, лише один раз, завжди інакше. Перш ніж люди придумали собі театри, бали, клуби, зібрання, концерти, мали весілля. А в гуцульських горах два-три дні весілля, а, якщо добре піде, весільний тиждень, заміняє інші забави й потреби. А що вже у тамті роки, а ще й весілля доньки дідича! Від таких весіль ведеться лік часу, як одні ведуть його від створення світу, другі від Різдва Господнього, а ще інші віднедавна, від прусської війни, крий нас, свята Покрово! Бо весілля обіцяє новий світ, нове життя, так як тиждень творіння, як святочний тиждень Різдва, а відколи якісь вискочки пруси, про яких ніхто перед тим не чув, скрутили бідного цісаря в баранячий ріг, то на кінець світу дуже схоже.

Мішенники перестали звертати увагу на те, по що прийшли. Жоден не задивлявся ні на хвости, ні на коров’ячі дійки, ні на бриндзу, ані на реваш, ані навіть на телятка, бо на все те ще буде час, а людське весільне свято найважливіше. Скільки ж то рук спереду, ззаду, з обох боків тяглося до Фоки, а він сам крутився, як міг, однією парою рук потискав кожну руку, уділяючи всіх так ретельно, що нагадував образ косівського майстра, не будь-яке чудо, а саме «Михайлове чудо», і, як видно з образу, чудо сердечності. На тому косівському образі той великий святий має стільки рук різного кольору, ніби він довкола обріс гілками й галуззям. І це ніяка не дурниця, бо якщо якесь дерево може мати стільки рук, то й сердечний чоловік, тим більше такий, що запрошує на весілля за старою правдою, був би щасливий, якби йому стільки із серця виросло, щоби подавав навколо принаймні з десять відразу, і то так щільно і міцно, щоб нікого з гостей не пропустити. Після потисків рук хор привітності щось мурмотав, ще не відомо що. А вже з нього щораз сміливіше вилітали побажання: «Аби йсте сотки літ дочекали, що так за нас дбаєте». – «Аби сте ґаздували на землі, а царювали на небесах». – «Аби тя, синку, Господня рука стерегла та й благословляла», – дудонів якийсь старець. Із побажань текли схвальні слова, ґречні, сердечні аж на запас, але в сам раз, без жодної фамільярності: «Але сте чемні, Фоко!»  – «Але сте файні». – «Удався нам, синку», – додав той самий старець. Коли вже розігрілися, заходилися питати щораз сміливіше: котрий же то князь-наречений? Якого роду? Звідки? Чим займається?

Фока відповідав, як знав, а про заняття нареченого, що той знаходить і видобуває машинами з землі нафтову ропу, пояснив коротко, тільки те, що хотів, щоб не занесло від того запахом якоїсь нової моди, хтозна-якої. Не допитувалися далі, бо раз Фока ручається, то до такого й придивитися варто. Тим жвавіше питали, хто буде куховарити на весіллі та яких музикантів запросили.

Фока охоче називав їх по черзі, а коли згадав скрипаля Сухонського з Голов, крізь юрбу полинув гомін: «Сухонький, Сухонький». Збудження наростало, люди бідкалися один поперед одним, як встигнути на весілля, щоб не запізнитися. Що довше стояли, то вільніше розпитували, не шкодуючи часу, а Фока вже позирав на сонце, як кожен ґазда, що зважає на час. Позирав і на саму колибу, бо хоча у день розлучіння кінець полонинській господарці, а пастухи снують кошарами, переймаючись обрахунками й розділенням стад, не варять уже сиру, Фока мусив зробити у колибі ще дещо важливе.