Ґаздівство і родина були знищені. Неповнолітніх дітей треба було розмістити по людях, а батько пожив недовго. Перед смертю розповів Головачеві про походження від велетів і про те, що світ стоїть на голові.
Весна на південних схилах Карпат прокидається раніше. Не вибухає раптово, а протирає очі, посміхається і тихо, повільно розквітає. А в ці самі чудові квітневі дні під Ґутином, на Чорногорі, ще сходять лавини і сніги великими кучугурами завалюють озерце.
Коли там після всіх нещасть відсиджувався Головач, то в ньому накопичувалася сила. Груди, сповнені обуренням проти всіх злих сил, вивергали з себе дикі й криваві прокльони. Вони гучали і розбивалися луною об скелі, наче рев пораненого ведмедя. І співали пісню обурення – знищити, втоптати в землю те ганебне плем’я, яке використовує вченість, багатство та віру, щоб висмоктати все і катувати тихих довірливих людей, дітей праці, дітей Божих! Поставити світ на ноги, а головою вгору! Чи ж небо заодно з панами? Чи й само не має досить сили?
Так він сидів, думав, запитував – відповіді не було.
Він постійно плекав, розвивав і тренував свою силу. Щодня виносив кам’яні брили розміром як стіл на вершину і складав, будував із них стіни садиби, яку згодом спорудив собі з тих брил. А іноді з розмаху кидав у прірву уламки скель, аж гори гули і тряслися.
І таку він виплекав силу – як пісня каже, «викохав силоньку», – наче дерево, що висить над урвищем, наче загачене гірське озерце, яке напирає на зв’язані докупи балки. Але коли прийде хвиля з вершин, коли вона виверне і знесе ліси, коли захопить їх і понесе разом із виверненим камінням, коли с усієї сили вдарить у греблю, коли та захитається і затріщить… Одразу ж після першого струсу стін валяться нагромаджені брили, якими обгороджена основа загати. І ринуть навали вод! А разом із ними – лави каміння, сторчувата плутанина вирваного з корінням лісу. Горе тоді долинам, біда всім греблям, мостам і дорогам!
У грудях Головача кипіла ця спутана сила, шукаючи виходу. Коли прокинеться, коли зашумить сила велетенська, то людина, мабуть, сама дивується або й лякається.
Тільки коли сидів Головач довго і самотньо під Ґутин Томнатиком, освоївся зі своєю силою. Зрозумів, ким він є.
І відтоді став ще могутнішим, ще більше подібним на велетня. Коли спускався з полонин, опоясаний ременем, набитим цвяшками й обшитим бляхами, то схожий був на залізну гору. Плечі мав такі, як стародавня піч, груди – як ворота ґражди, а рамена – як коновки. Так розповідають. Зрубав і зігнув якогось могутнього бука, якого б інша людина навіть не підняла, і зробив собі з нього лук. Стріли, випущені з цього лука, завивали, як осінній вітер.
Великий у нещасті шукає собі найбільшого супротивника. Нападає на каштеляна у замку і рубає його на очах у родини й усіх лицарів. І, стрибаючи із замкового муру, кричить до них, остовпілих, кричить так, що аж гудуть замкові галереї: «Агей! Зайці-паночки, вперед, доганяйте!» Оговтавшись від того виклику, за ним вилетів панський загін, стріляючи з мушкетів. Але попадали всі на землю, поточилися, як підрубані, коли засміявся Головач, регочучи, мов буревій на Гутині.
А потім разом із братом, сидячи на Чорногорі, добирали молодців, що прагнули помсти та свободи. А добирали побратимів у такий спосіб, що казали охочим витягнути з букової ватри великі розжарені вуглини. Хто, не скривившись, тримав у жмені гарячі вуглі і при цьому спокійно оповідав якусь казку чи історію, той гідний був бути їхнім побратимом.
І так вони літали трьома країнами – по Уграх, Польщі та Туреччині, гноблячи і грабуючи, вселяючи жах уже самою звісткою про себе. Вість каже, що вони були жорстокими і страшними до панів та гайдуків. Ніхто не міг чинити їм опір і ніхто не уникнув їхньої помсти, якщо вони собі так постановили. Брами, огорожі, стрільниці, башти та мури не були для них перешкодою. Усе ламав і крушив Головач. Нищив замкові огорожі, жбурляючи у них величезними каменюками, яких будь-хто інший навіть не підняв би. Валив брами, вдаряючи в них з усього розмаху дубовими колодами. Схоже, навіть кулі його не брали. Але найбільш неймовірною була швидкість їх пересування. Їхні ноги були прудкими й летючими, коні – прекрасними. Коней вони не щадили і, мандруючи правічними плаями, гірськими хребтами, часто міняли спінених коней, залишаючи їх на полонинах. Іноді, коли поспішали чи щоби заплутати слід, щоб з’явитися несподівано, прорубувалися сокирою крізь гущавини лісів та борів. Сьогодні могли бути у Семигороді, захопити там якийсь замок і, нав’ючивши коней скарбами, післязавтра були вже на Чорногорі. А за кілька днів – у шляхетському палаці над Дністром. А потім на Буковині чи у Волощині нападали на якихось багатих турків або румунських бояр.
Усюди такий самий побратимський селянський народ стогнав під чужим ярмом. У Польщі стискали панщизняною петлею на землях, які до того часу були вільними та спокійними, на Уграх гнобили данинами, рекрутчиною та жорстокістю адміністрації. А на волоських землях хлопський люд попросту винищували, з допомогою або без допомоги турків. Тож люди, котрі, як колись родина Головача, потерпали під утиском, частенько очікували і з надією дивилися на гори: чи не з’явиться звідкись плечистий велетень. Бо досить було розлетітися вісті про сміливий напад на якогось ката народу, гайдуки та пахолки ставали лагідними і приязними, а пани ласкавими. Вщухало гноблення.
Головач і його хлопці не боялися погоні. Часом Головач навмисно вичікував у засаді на погоню, щоб добряче настрахати переслідувачів.
А пізніше Головач уже не нападав, не мав потреби сам нападати. Сидів на Ґутин Томнатику, будував свою кам’яну оселю і тільки посилав леґінів із ножем опришківським, що зветься чепелик. І тоді пан, якому приносили чепелик, сплачував викуп або – залежно від вимоги – припиняв переслідувати людей, а часом навіть залишав свій двір і якомога швидше перебирався на інше місце. А гайдук мусив утікати, переховуватися і намагався знайти службу у новій околиці, де його ще не знали. Про той чепелик розповідають ще таку кумедну історію. Якось під час відвідин якогось угорського містечка Головач натрапив на маляра гербів та вивісок, який виконував замовлення для цехів, міщан, для лицарів. Тоді Головач звелів йому намалювати образ на маленькій бляшці, яку потім прикріпив до чепелика. То була дупа, на знак зневаги до панів, яким він посилав чепелик. І був той чепелик із зображенням дупи у незмірній пошані в усіх, хто кривдив народ.
Ніколи більше опришки не мали такої влади, як за часів Головача, бо тоді ще не вміли від них захищатися, і ніхто навіть не думав, що їх можна винищити.
А потім закортіло Головачеві побачити більше світу. Далеко мандрував кінним загоном, наче з лицарським почетом. І всюди, куди він в’їжджав, люди, побачивши велетенську постать, поступалися йому дорогою. Та після тих мандрівок Головач ніби втомився воювати. Не те, щоб не мав сили. Але що далі він заглиблювався в якусь країну, що більше бачив міст, містечок, замків і фортець, про які доти навіть не чув, то навдивовижу більш одноманітним, пустим і безнадійним видавався йому цей світ. Перед ненавистю й обітницею помсти ніби ставали незліченні війська, ніби виростали безконечні поля бур’янів. Усюди пани і пани. Усі вони стали до такої служби, що досить носом потягнути, й відразу зрозуміло – рубати їх і рубати. Але хто ж це подужає і коли? Бо після кожного зітнутого бур’яну відразу виростає два або чотири, і ще розлогіше. Поки їх вирубаєш, забуяють інші. Зрада, поклони до землі ще більш вельможним і недовіра – один на одного оком косить. Аж очі від того ледь не повилазять! Таке Головач бачив щодня.
А найгірше зі всього того, що зло так перемішане з добром, що годі цей клубок розплутати. У багатьох бідарях сиділо щось таке, що досить було б хоч крапельки влади скуштувати, аби він забув і про Бога, і про весь світ. Просмердівся б сіркою, своїм братам топтався би по головах. Власне, так і чинили гайдуки, жорстокі та криваві, і їх – як мурашок, аж не видно за ними трудового люду. Або ще чув Головач про таких панів і бачив – владних, але вірних і надійних, від яких навіть душок сірковий не віяв. Чи то насправді пани, чи люди, якими їх свого часу сотворив Господь Бог? У містах він надивився на ще інших людей – невідомо, чи це пани, чи роботящий люд. Вони старанно виробляли потрібні речі, будували Божі храми, мали такі інструменти з металу і скла, що аж у голові паморочилося. І що з того? Батько-майстер мав такі руки, що самі світилися і, судячи з них, сам Бог узяв би їх до своєї роботи, а син уже тільки хапав золото, і ті позолочені руки смерділи особливо сильно.
Головач нюхав добре, нюхав завжди і всюди, виявляв, хто тут орудує. Ніби от-от мав ухопити його за хвіст! Тут сірка б’є в ніс із напахчених убрань, там – зі священицьких кадил, там – із палацу, тут – із брами костелу, а там – з найбіднішої хатини і з-під убогого шмаття, просяклого робочим потом. А де-не-де сірковий вітер повіває над цілою країною, аж дихати неможливо.
Хто ж тут урядує, як не той, що родом зі зради, сам Архиюда? І чиї ж, як не його, зизуваті пахолки вшановують зраду? Так міркував Головач. Він пізнав біса, відтоді знав його, але хоч і оглядався, навіть чаївся і раптово повертався, щоби захопити його зненацька, ніяк не міг побачити на власні очі. Бо біс, хоч і був усюди, теж добре винюхував Головача і не показувався йому на очі. Лише потайки і пошепки, як саме сумління, спокушав його: «Убий тут, убий там, розбий, відомсти, ти зможеш». І відразу зникав, щоби не було чути його запаху. Головач слухався, вбивав людей, а не біса.
Як же так? Він відчував у собі величезну силу, здатну перейти світ, перевернути його і назад на ноги поставити, але не знав, як це зробити. Для цього знадобилася б срібна голова королівського пророка, прадавнього вождя, про якого йому під обітницею розповідав перед смертю батько.
Він дивився на небо, але не молився. Як тільки пробував молитися, ніби хотів лизнути спраглим язиком краплю води, вона від нього відразу втікала. А він хотів сказати небесам: «Мовчите? Не маєте вже для мене ні слова, ні вуха? Чи це я оглух?»
І отакий засмучений і висушений, хоч і сильний, як завжди, він повернувся під Ґутин Томнатик до свого обійстя. Уважно оглядав усе навколо – і не бачив там жодного зизуватого ока. Але не знав і не зауважив найважливішого. Що власне там, а не деінде, сам біс поселився і зробив свою столицю. Колись він вигнав сюди Головача зі світу людей, а тепер самого біса пригнала сюди бісова доля. Хоча вони взагалі не шукали один одного, але там зустрілися. Так мало бути.
А чому? Це треба зрозуміти. Люди розказують, що у той самий час, коли біс поділив землю між своїми родами-народами і вона мала стати його підніжком та дідизною чорта, і коли вже ніхто з людей навіть не мав на думці йому опиратися, бо ніхто його не зауважував, навіть не нюшив, один тільки Ілля, бородатий пророк, що мав такий нюх, якого вистачало на всі носи, втратив терпець і страшенно розгнівався. Заволодів блискавками громового цісаря і, як неперевершений стрілець, висліджував біса, літаючи за ним на хмарі над усією землею. Де тільки біс показувався тілесно або хоча б його запашок доходив до носа святого, пророк періщив блискавками, аж земля репалася. Перевернув світ, подірявив його тут і там вирвами, і тоді з’явилися численні озера. Серед них і озеро Шибене, в чому неважко пересвідчитися: як ударив блискавкою туди, де потік Погорілець витікає з Попа Івана у котловину, то там зробилася велика вирва, а повалені з корінням дерева загатили устя потоку. Так утворилося озеро Шибене та подібні озера. Світ перемінився до невпізнання, але з тих усіх полювань і погонь за бісом нічого не вийшло. Він навіть цього не відчув. Далі по всій землі ходив у тілі, бігав та літав, як йому хотілося, а що був гадом, то знав усі криївки. Кпив собі зі святого на хмарах. Коли той майже його наздоганяв, біс ховався, голосно реготав і далі виробляв, що хотів. Його влада на землі взагалі не зменшувалася, його роди-народи ніхто з землі не прогнав і навіть не потурбував. А пророк-сирота так через це розсердився, що йому весь час піна з рота стікала по бороді на хмари, а з хмар на землю.
Врешті біс-мудрагель вигадав наймудріше, що міг, – оселився на Ґутині, бо там найкращі криївки на землі. Святий пророк втратив слід і ніяк не міг занюхати своєї дичини. А біс тим часом так добре причаївся у своєму палаці під Ґутином, що безперешкодно керував звідти цілим світом.
Хоча ми живемо в часи, збурені бісівською силою, ніхто з нас біса не бачив, ще й тому, як запевняють, що він не існує фізично. Не крутячи носом, мусимо довіритися у цій справі правді старовіку, яка повчає, як Головач побачив його на власні очі, той єдиний раз. Вона каже, що біс виглядає як хлопець-панич дванадцяти років, одягнений у м’яке плюшеве вбрання. Іноді дивиться покірно, послужливо, навіть перелякано. А іншим разом – зухвало, знущально, ніби хоче кожного копнути, і єхидно, ніби хоче обплювати. Саме такий вигляд має навіть його дух, привид, який з’являється нині багатьом людям чи то у млині, чи в покиненій хаті, чи в лісі. Він може бути малим або величезним, набути такого зросту, якого захоче – або десятилітнього хлопчика, або виросте до розмірів смереки чи навіть гори. У нинішні часи той, хто вміє, може його прогнати примівками, а тоді давно він сам усіх проганяв і нищив, кого лиш хотів.
Коли біс отак вислизав і від пророка, і від Головача, настали Розігри, літнє свято життя. Тоді все життя на землі тішиться лише з того, що живе. Цього біс не міг витримати. І чи то з заздрості, що життя ще сміє розвиватися, квітнути, веселитися, він захотів його налякати, нашкодити йому і знищити, чи, може, для того, щоби показати світові, що він – біс – не лише не гірший від божого сотворіння, але тут, на землі, йому все підвладне, бо він є паном і цісарем цього світу, тож почав святкувати по-своєму. Так обжив власну столицю і так її полюбив, що взагалі не зважав на святого пророка та його хмари і переможно розшумівся у скелях під Ґутином. Мало того. Від світанку до ночі, та й ночами теж, вихвалявся задком до неба, весь час оголював його, безсоромно і виклично. А тоді ще раз сповіщав риком, щоб ніхто не подумав інакше: «Світ мій і моїх родів, земля – мій підніжок. Так має бути вічно».
Луна все доносила до хмар, і пророк Ілля нарешті почув, хоч і не вірив своїм вухам. Тож він, хоч і святий, розлютився до нестями. А хто б не розлютився! Стільки налітався за бісом, стільки змарнував найясніших блискавок, а чортячі роди-народи далі тримають землю у пазурах, а їхній головний володар сидить під Ґутином, як удома, і красується задком перед небом.
Пророк вирішив із ним покінчити. Позбирав найстрашніші блискавки, усі ті вогненні змії, що сичать і мають крила, зібрав на хмари найтяжчі громи, ніби скель із половини землі наскладав, і з такою потугою рушив уночі до Ґутина. Головач спокійно спав у скельній садибі, нічого не передчував, коли пророк налетів із найстрашнішою бурею, яка тут коли-небудь бушувала. Щоб оточити біса, він спочатку постріляв довкола і розбив. Щойно біс світив до неба голим задом, крилаті змії-блискавки роєм вилітали на хмари. Були такі вогнисті, що будь-кого могли осліпити, але біс витримав. Заіржали громові коні, невидимі, бо прозорі. І на цей знак блискавки тисячократно вдарили по Ґутину, ніби готувалися до кінця світу.
І що з того? У відповідь на це із-за скель хлопчина в плюшевім убранні раз за разом знімає штанці, показує задок, росте аж до хмар, збільшуючись, як гора на дріжджах або морська хвиля. Кривляється святому, висолоплює язик, плює у святе обличчя. І миттю зменшується, ховається під скали і там, перекривляючи коней Іллі, ірже, аж тріщать скелі, а озерце вирує, ніби прийшов йому кінець. Знову пророк роз’юшиться, знову зміїним стадом хльостають блискавки з-понад хмар, знову іржуть оскаженілі коні, і блискавки розганяються з гори, як град, а тоді ще страшніше сипляться на Ґутин – наче море вилилося з дна єдиним водоспадом, ніби посипалися гори, вивернені з корінням. І знову все спочатку.