Сліди Довбуша є всюди. Усі великі пам’ятники створили гори – на честь Довбуша. Так вони втілили пісню, доповнили оповіді.
Показують нам правду про опришків – правду старовіку.
Про бідацького сина Довбуша молоденького ця дума
На Підгір’ї за Коломиєю розіслалося – почасти у долині, почасти на пагорбах – велике село Печеніжин, місце, де народився Довбуш. З одного боку тягнуться вниз, до Пруту, великі діброви, а з другого, до гір – безкраї букові ліси. А серед них розкидані на сонячних пагорбах хати —поміж квітучих лук, поміж маленьких дубових лісочків, поміж гаїв ліщини та плодових садів. І багато пасік, що живляться нектаром з лісів та лук.
Далекі кряжі й ближні узгір’я тягнуться не впорядковано і паралельно, а перетинаються, перехрещуються і розгалужуються. Тут чимало маленьких затишних видолинків, кожен відгороджений лагідним буковим лісом – ніби окремий світ. Безліч потічків, захованих у ярах, шепочуть невинно й довірливо. Мабуть, ніде Божий світ не видається таким добрим, приязним і безпечним. Починаєш вірити, що всі думки, усі наміри, слова і вчинки, які тут народжуються, будуть люб’язними, доброзичливими, сповненими сердечної щирості, черпаючи, як бджоли, свою солодкість із цих лісів та гаїв.
Коли отак ідеш полем, пагорбами, гущавиною ліщини, яром, зарослим буками, раптом крізь відкритий перевал або за вирубаною межею лісу постають перед твоїм поглядом далекі гори, щораз інші, щораз інакше ти їх бачиш. Деякі виринають раптово, немов армада на морі, інші розходяться безконечними пасмами синіх хребтів, що здіймаються дедалі вище, наче збурені морські хвилі. І манять, притягують, обіцяють.
Серед цих пагорбів, звідки видно далекі гори, ще й тепер показують люди місце, де стояла хата батьків Олекси, якого згодом нарекли Довбушем. Власне там, на самому краю кутка, що зветься Марківка, під хребтом Варатик, б’є зі скелі Біла Криниця – джерело, яке, як і багато інших, теж іменують Довбушевим. Улітку, коли на Марківці святкують храми, і свої, і чужі йдуть від церкви аж до джерела. Згадують. Там, під Білою Криницею, почалася дума про Довбуша, і так вона далі ллється із серця.
Олекса був іще зовсім малим, слабким, худеньким від недоїдання хлопчиною, а його вже відправляли з козами й вівцями аж у Чорногору. Бо тут поблизу – навіть у ті далекі часи – для таких бідарів, як його батьки і сусіди, громадські та панські пасовища були надто дорогими і, відповідно, недоступними. Тож він мусив іти прадавнім, трохи страшним плаєм, який відразу за Березовим піднімається на полонини і тягнеться аж під Гордя широкою полонинською пусткою, вододілом між Прутом та Черемошем, часом заходячи у пущу, аж врешті виходить на Чорногору через Маришевський перевал.
А там на полонині бідаку кривдили. Здоровенний і суворий ватаг лупцював його часом немилосердно, бо знав, що ніхто ним не переймається. Навіть посеред найстрашнішої бурі, серед граду і блискавок примушував його йти шукати кіз. І кажуть, що малий Олекса ніколи не озивався погордливо, не перечив ватагові. А так якось відважно і твердо дивився сірими очима, що ватаг ще дужче скипав від люті на хлопця. У той самий час старший брат Олекси служив у пана на долах. Коли після довгорічної служби він мав отримати за умовою пару сивих волів, то жадібний підлий панок віддав його до війська, щоб позбутися його і не заплатити належного. І ніхто відтоді не знав, що із хлопцем сталося.
Тільки в гущавині жерепу чи на величезній трав’янистій полонині Мунчела, в товаристві овець та кіз, на самоті й у сховку, малий Олекса почувався захищеним від цього страшного світу.
Та Олекса, хоч і сумним було його дитинство, сидячи у сховках, радісно виспівував, грав і танцював під свій спів, ганяючись за козами. Він дуже гарно вигравав на листках і флоярці. Вигадав собі козячий танець: граючи на листку й підносячи догори топірець, він борюкався, танцював і буцався з цапком, якого навмисно цього навчив. Вони справді виглядали, як два цапки, що бавляться і танцюють у ритмі мелодії. А тоді Олекса обнімав цапка і, крутнувши його, наче виконуючи в танці «голубці», кидав на траву, а сам, виснажений танком і борюканням, падав, заливаючись радісним сміхом. А коли він вистежував ведмедя, то збирав і ховав овець у якійсь долинці, а сам чатував біля ледь помітної стежини у жерепі, вичікував ведмедя, аби стрільнути в нього із самопала. Та ведмідь, не дурніший від хлопчини Олекси, занюхав його поруч і так ревонув, що хлопець відразу втратив охоту до засідок. Але він не здавався. І згодом, уже в підлітковому віці, став вправним мисливцем. Клав влучним пострілом ведмедя, коли той уже майже діставав його лапою, випереджував рись блискавичним ударом рогатини, верхи без сідла, босий і з розкуйовдженим чорним волоссям, з рушницею в руках гнався на коні по полонині за зубром. А часом його обступали, мов живі, почуті вечорами при ватрі у колибі оповідання про давнину, про Велетів, про скарби, яких – імовірно – було повно всюди по закутках і скельних коморах. Він дряпався і виповзав на животі на високі скелі й, висячи, вчепившись за якусь майже прямовисну плиту, виписував на скалах чародійні літери, знаки та реваші. Їх навчив його старенький віщун, який іноді приходив до колиби. Той дід лиш глянув раз на Олексу, що задивився у ватру, тихо засміявся й відразу завів із хлопчиськом побратимство. Олекса сподівався, що ті закляття, з таким трудом виписані сокирою, відкриють скелі. Що раптом засвітяться, засяють скарби. Тож, написавши ці знаки, він швидко сповзав зі скелі й утікав. А потім обережно визирав із укриття, тамуючи дихання. Та, видко, «не хотіло» відкритися, може, не ті літери були написані, що потрібно. Тож Олекса чекав, коли знову прийде, радісно сміючись або тихо підсміюючись, веселий беззубий стариган і покаже йому якісь нові літери та знаки.
Довбуш відразу, ще в ранній молодості, став лісовим хлопцем. Де лиш був якийсь найбільш недоступний, найтаємничіший вертеп, Олексі кортіло туди влізти, щоб його вивчити. Щоб сидіти там у пітьмі гущавини в такому сховку, про який не знає ніхто на світі. Там, де тепер полонина Степанець, були праліси, недоступні століттями, завалені стовбурами старих дерев. Звідси й назва Степанець, бо в ті часи слово степ означало у нас вертеп, недоступне місце. І тільки Довбуш ще хлопцем вивчив ці дикі лісові безодні. Вони стали його домом, його вітчизною. Це додавало йому надії та зухвальства – він уже мав власний світ, недоступний для інших.
Отак Олекса роками ходив на полонини – чи на Козин, чи й на Ґутин Томнатик, де ще свіжою була пам’ять про великого Головача.
У батьківському домі, в хаті бідних коморників – тяжка селянська доля, яка мовчки зносить життя без завтрашнього дня, безнадійну працю, а деколи й голод. Не можна вийти навіть з козами за пліт, бо то чужий ґрунт. А на далеких безмежних полонинах – простір, воля, трави без краю і велике минуле, що зачаїлося й виглядає зі скель та комор.
Коли Олекса підріс, старенький дідусь знову прийшов на полонину. Маленький, згорблений, висохлий, як осінній листок, увесь жовтий, мов кістка. Навіть волосся вже мав не біле, а якесь пожовкле. Старий загадково посміхався і хихотів, коли побачив Олексу, а насамкінець сказав йому такі слова: коли побачить він чотирьох орлів, які кружлятимуть над горами, то щоб не смів у них стріляти, лиш аби йшов увесь час за ними, поки вони не сядуть. І тоді знайде свою долю. Більше нічого дідусь не хотів пояснювати. Повільно потюпав геть, мружачи очі, радісно посміхаючись і хихочучи.
Тож Олекса видивлявся на небі орлів. Щойно десь пролітав орел, він схоплювався, готовий до походу. Навіть спокійно терпів образи і поштуркування мурґи-ватага, таку надію вселили в нього слова і дивний погляд старця.
Але того літа орли не з’явилися.
Аж наступної весни, як тільки закінчився полонинський похід, коли врешті розпалили живу ватру, почув Олекса десь далеко за полониною квиління і клекотіння. Здалека із-за Ґутина, ледь помітні, летіли чотири орли. Кружляли над кожною полониною, над лісами та зворами, ніби чогось шукали, повертали, знову кружляли й повільно, далі описуючи кола, летіли у бік Черемоша. Олекса засміявся тихо сам до себе, вмить зібрався, полишив усе і помчав униз до Бистреця, поспішаючи вздовж Черемошу до хребтів Критної.
Тим часом зібралися хмари, і потоками полилися перші щедрі весняні зливи. Загриміло одночасно зі всіх сторін. Хмари йшли із заходу, півдня та сходу, ніби крилаті війська зіткнулися над горами. Орли летіли за течією Черемоша і зникли десь над Ясеновом, на Писаному Камені. Полонини вкрилися туманами і плащами дощу. А птах сльотенник монотонно свистів і стогнав у лісах, видаючи звук – як і тепер це робить, – наче помпував воду з глибоких хмарних криниць.
Олекса перечекав найгіршу хмару в яскині високо на Синицях. А коли сходив до Черемоша, то вже згори почув, як гудуть води, що піднялися страхітливою весняною повінню, побачив, що через ріку, яка так розлилася, перейти неможливо. Вже на світаннім, виснажений, він заснув на мохові, що встеляв кам’яне ложе на схилі Синиці над поворотом Черемоша у Криворівні. І тоді почув, що співали хори хвиль.
Це було великою таємницею Довбуша, про що йому співали хвилі. Але нині йому вже ніщо не загрожує, і про це можна без побоювань розповісти світові.
Наче неприборкані коні, готові все потоптати, іржали й реготали хвилі. Гойдалися, підскакували, бризкали білою піною, свистали, гуділи. Бавилися луною, підкидали її вгору і співали.
«Розбити, змолоти на річковий пил, рознести, знести загати, скелі, ліси!
Бачиш – он стирчить скеля? Підстав плече, хвиле-сестричко, підмулимо глибоко. Бий, гримни каменем у хвилі!
Слава тобі, сестро, неспутана, танцююча! Лети далі, гуляй завзято!
Там на схилах розрісся ліс. Укорінився на скелях, вистрілив угору, обгородився колодами, заховав їх у мохах. Посуває нас із прадавніх веселих дідизн. Братчику, поточку Синій, відірви схил від скель, в’їдайся, отак!
І от – уже хитається схил, тріщить ліс, падають колоди велетенських дерев.
Гуляймо, сестри і брати, гасаймо!
Несіть його, розносьте, роздовбуйте! Танцюйте на трупах лісу!»
Олекса прокинувся. Хори стихли. І тільки коні гонитви хвиль гуділи, гриміли копитами, гналися, витоптували.