Уже викотилося ген здалека, з-за Писаного Каменя, полум’яне сонце.
Тоді Довбуш наказав розлучати і забирати стада. Усю свою худобу він віддав бідарям. А на прощання промовив ґречно, доброзичливо, люб’язно таке:
– Слухайте, браття милі, побратими сердечні, ґазди гідні! Не дивіться, що це молодик вам каже. Я вже не Олекса-козарик. Я Довбуш.
Ще не почалося моє ґаздування, а вже закінчилося. Відтепер на Козій більше не буде панської полонини. І слуг панських не буде, тільки Довбушева садиба й дідизна. І всі скарби скельні, полонинські – усе це мені віддано у спадщину.
Але не для себе я хочу скарбів. І слави не для себе. Іду розбити ваші кайдани, помститися за ваші кривди. Усьому бідацькому людові долю дати – великий світ відкрити. Ніхто мене не стримає. Ніхто мене не переможе, хіба я сам себе. Ось мій топір громовий, що може скелі рубати. Хто хоче, кого несе охота молодецька, хай пристає до мене, буде мені товаришем. Та коли – пам’ятайте! – знову почуєте цей голос трембіти, знайте: це Довбуш кличе.
Тоді і ви все полишайте! Вирушайте! Привітати той день, коли вже не буде бідних, не буде нещасних. Усміхом розквітнуть усі лиця, всі гори, мов яблуневий ліс.
Так віки тому казав Довбуш молоденький там високо поміж скелями. Так його слова розійшлися горами. Так живуть донині, грають, мов луна трембіти, палають, як сонячне сяйво.
Коли вже вирушили стада і людські натовпи, прийшов на полонину березівський хлопець із сумною вістю для Довбуша: що брат Довбуша, який служив десь далеко у війську, не зміг дочекатися повернення у гори і вкоротив собі віку. Довбуш, сповнений обурення й жалю, вмить злетів із полонини, наче йому земля горіла під ногами, – сильний і легкий, мов птах. Прудкі ноги долали берди і потоки, ніби мали крила. Над тонким, як у дівчини, станом гойдалися могутні Довбушеві плечі. Сталеві очі метали стріли гніву, а хвилясте волосся тріпотіло на вітрі, немов грозові хмари над долами.
Він поспішав у долину до пана барона, щоб відплатити за брата. А дорогою, вже на долах, зустрів почорнілого від бруду бідняка, обдертого, напівголого, вдягненого в латане лахміття. То був молодий Іванчик Рахівський, перший і найвірніший товариш Довбуша. Довбуш наказав бабам його вмити, одягнути, і разом з ним та з допомогою заляканих слуг вони напали на двір пана барона.
Іноді народна вість милується описами цього нападу і поєдинку з паном-силачем. Хоча версії є різні. У горах мало про це розповідають, на долах – частіше і в багатьох варіантах. Деякі оповіді навіть умисно перебільшують жорстокість Довбуша. Тільки в цьому єдиному випадку. Бо вперше сталося таке, що в дикий і звірячий спосіб було втоптано в багнюку приниження і знищено – Пана. Бо людина не хоче весь час бути маленькою і бідною, хай навіть справедливою та гідною співчуття. Вона воліє бути жорстокою і злою, показувати себе сильною. Тим паче людина молода.
Отож розповідають, що, поваливши пана і зв’язавши його з допомогою Рахівського, молодий Довбуш, нестямний від помсти і жалю, почав його мучити й катувати, щоби насититися помстою. Як навіжений, рубав він пана, мов лісову колоду, і все запитував: «А чи болить, пане?» Пан стогнав і ледве відповідав: «Ой, болить, болить». «Бачиш, отак мене серце болить за моїм братом», – мовив Довбуш. І плакав Довбуш за братом жалісно, як дитина, а пан, покалічений і замучений, стогнав.
Врешті Довбуш убив пана і наказав підпалити двір, а все добро – у чому одностайні всі перекази – звелів роздати службі та бідним селянам. Собі не взяв із двору ані шеляга.
Та не подумав тоді Довбуш, що кепсько виконує настанови й побажання старця.
То молодість так його захопила, сила несла, вдаряла в береги, як весняна повінь. Що йому підказували серце, кров і та мить, те він вважав добрим і доречним вчинком.
І відтоді почав довбушувати.
Від перших діянь – буйних, диких, що здирали з народу завошивлений жупан панщини, завзято розбивали кайдани поневолення, від нестримних діянь, гучних, наче голоси повені, яка рве скелі і зносить ліси, – ішли чутки, розголос, грім слави розносився горами і далекими країнами. І збігалися до нього молодці, як струмки до Черемошу з гуком і шумом. З усіх гір, із долів і навіть далеких країн – з Угорщини, з України та з Сербії. Збігалися десятки, сотні, а часом тисячі юнаків, утворюючи справжні загони, військо Верховини.
Після першої звістки про все це пани і секвестр зібрали численну ровту, що мала переслідувати Довбуша. І натрапили на нього, коли він із жменькою хлопців їхав кіньми недалеко від устя потоку Путила біля Черемоша. Довбуш наказав своїм товаришам удавати втечу. При цьому вони домовилися, що зустрінуться на вершині скелі біля устя Путили. А сам дозволив себе догнати. Постава Довбуша не викликала охоти зачіпати його, але від молодесенького, майже дитячого вигляду його обличчя ровтарі осміліли, до того ж Довбуш зовсім не боронився. Його зв’язали і почали шмагати ременями. Але Довбуш, посміхаючись, потроху тягнув ровтарів до берега ріки. І коли вже був близько від ріки, сильно рвонувся, розірвав пута і повкидав ровтарів у Черемош. Тільки двох узяв попід пахи і поніс на вершину скелі, щоб їх провчити. Коли виніс їх на сам верх, показав їм прірву і потік унизу. Тоді ті почали стогнати, благати, заклинати і присягати на колінах, що, доки будуть жити, не будуть переслідувати Довбуша і його хлопців та ще й усіх інших відмовлятимуть. Тим часом решта ровтарів, що, напівпритомні, вилазили з хвиль Черемоша, з жахом угледіли своїх товаришів на вершині, почули їхні зойки. Тоді товариш Довбуша, строгий і невблаганний Джемиґа, просив, щоб Довбуш йому віддав полонених ровтарів, бо хотів відповідним чином ніжно скинути їх зі скелі, аби їм добряче поламати кості. Проте Довбуш, сидячи на скелі й посміхаючись, подарував ровтарям життя. Але наказав їм дуже швидко втікати скелею вниз. Біжучи вниз під супровід опришківського реготу, нажахані ровтарі трохи покалічилися. Опришки милувалися цим видовищем: «Отак тобі! Панське військо навчене марширувати! І не наздогнати!» І тоді Довбуш та його леґіні, граючи на флоярах і стріляючи з пістолів, почали танцювати на вершечку, викручуючи «козлики» над прірвою. Ровтарі дивилися знизу. Здавалося, от-от хтось із опришків полетить у прірву. Але ж то були леґіні Довбуша!
Після цього розлетілася вість про нелюдську силу та неймовірну спритність Довбуша і його товаришів. І вже ніхто ніколи не посилав за ними ні ровти, ні погоні. Так само ніхто не хотів брати участі в переслідуванні. Відтоді жодна охорона безпеки не сміла навіть показатися у горах.
А Довбуш вернувся на Кізю, збирав там загони і готував походи.
Золота баня
То не вода крижана гримить, падаючи зі скель.
То гримить, пливе дума про Довбуша.
Не вода ясна, тихенько шепочучи, розбризкується білим пилом краплин. І не рої білих метеликів, занесених вітром, летять над проваллями.
То дума Довбушева, линучи з тисової флояри, розсівається краплями звуків.
Летить зі скель у берди та пущі. З крісла Довбушевого пурхає вниз і тріпоче.
І охолоджує тебе, брате, рій дрібнесеньких краплин дощу. Подув крил метеликів ніжно торкається, цілує.
І шумом водоспаду додає тобі серця.
На скелі, на Кедруватому, високо на правому березі Кізьої, над урвищем, на кріслі, яке сам собі вирубав у камені, сидів Довбуш і грав на флоярі свій власний Довбушів мотив, що його і тепер старші люди вміють заграти. Уже з самої мелодії зрозуміло, що він вигадав її, слухаючи гук водоспадів Кізьої та спів її пінистих хвиль, що виплинула з його флояри там високо, коли він сидів, дивлячись на далекі Синиці, кам’яні каплиці.
А внизу, на іншому березі Кізьої, Іванчик Рахівський приймав юнаків-охотників, які хотіли пристати до Довбушевого товариства.
Правий берег Кізьої, званий Кедруватим, набагато вищий. Надзвичайно стрімкий схил, продовження верху Менчула, випинається високо над потоком і височіє понад лісами. І нині схил порослий кедровим лісом, крізь який важко пробратися, у ньому повно ям від повалених дерев, кам’яних западин і порогів, порослих мохом. У ті часи він був доступним тільки з вершини Менчула, а внизу всюди загороджений непролазним кедровим бором. І лише з боку Кізьої, наче темна кротяча галерея, вилася таємна стежка, що продиралася через мохи, камені, вирви, повалені пні, під кедровим корінням, серединою невеличкого струмка. Тією стежкою можна було пройти, тільки навколішки і по-пластунському. І тудою Рахівський проводив леґінів до кам’яного крісла, де сидів Довбуш.