Ось чому опришки у нинішній живій традиції відіграють чи не більшу роль, ніж інші явища та події старовіку. І, можливо, полонять уяву теперішніх людей більше, ніж уяву своїх сучасників. Може, у ті часи Верховина ще жила дитинним життям, повним, не покаліченим, може, дихали тоді присутністю свободи, а в майбутнє дивилися з надією.
Як правнук велетів головач убив біса
Піднімаючись із земних глибин, то стаючи сторч, то підстрибуючи, розігнався вал Чорногори до сходу сонця. Не досягнув рахманської країни, згайнував силу, ліг, наче тіло поваленого велета, що застигло в могутніх судомах. І дуже скоро льоди та льодовики вмостилися в його зморшках. Через віки розтанули, але у вигризених ними заглибинах і досі не надто сміливо виростають зелені трави. Бо в них уперто тримаються звироднілі ліси карликових дерев, гущавини лишайників та мохів. Не то химерні тваринки, не то рослини з-під крижаної поверхні, цікавинки для збирачів, які ретельно вичісують ці шолудиві кудли землі. Милуються ними крізь збільшувальне скло – але ж то парші дельорні! Її збирають для гербаріїв, зберігають у великих шафах, щоб не загинула пам’ять. Тим часом усюди над буковинами та яворинами, у ярах і падолах між пасовищами, між зеленими узгір’ями, ті правічні хащі лишайників усе ще, як на далекій півночі, зачорнюють чималі простори. На схилах інша чорнота – жереп. Цілі ліси жерепу, які людина проходить, стрибаючи з верхівки на верхівку кущів, мов на пружинах, бо інакше без сокири не продертися. А ті щільно та похмуро стеляться довгими смугами. Будь-яку живу істоту, що туди потрапляє – чи то мотилів-жалобників, які б’ються об лице подорожнього, вилітаючи роєм із гущавини, семигородських сипів, що ширяють у височині, кермуючи крилами з чорною облямівкою, а іноді хапають з лету щось малньке чи велике, – усіх прибиває чорнотою. Лише на верхах, як на старих лисіючих головах, колишуться, наче хвилі засохлого волосся, легковажно в’ються білим димом посивілі поля ісландського моху. Тут їх називають грань, що означає гарячі вуглини. Гадають, що це білий дим здіймається з гарячого нутра Чорногори, ніби з печі, забитої жаром.
Але ніщо інше, як саме чорні зарості лишайників та жерепу дали назву Чорногорі, так, як чорна рамка траурній картці. Картка велика і біла. Чорногора скелясто-зелена й розлога. Але достатньо таких рам, щоб була сумною, ба навіть похмурою. Зітхання безугавно лине від яру до яру, від верху до верху, піднімається догори і переходить у тихий сто-гін. Білі від піни потоки виспівують, щоб його заглушити.
Ніщо там не родить і не вдається. Але на питання, що є Чорногора, існує одна відповідь – Сила. Не лише для життя, але й для змін. Пісня каже: «Чорногора хліб не родить, не родить пшеницю, а годує леґіників сиром і жентицев». На безмежних пасовищах губляться незліченні стада худоби. Здається, що Чорногора могла б вмістити й вигодувати їх безкінечно більше. Віддавна вона плекала молодців, їхню силу для пригод і битв. Вона є і вітчизною, і притулком для багатьох сміливців.
Де-не-де з гірського хребта, мов ребра і потрощені кістки потвори, вилазять острови та відроги скель, – буцімто їх видерли зсередини та відділили одне від одного давні льодовики. Ось таким островом є верх із давньою, не цілком зрозумілою, назвою Ґутин Томнатик. Відсунений від головного валу на південь, він, хоч і здається кладкою до Угрів, нічого не сполучає, лиш заслоняє темною стіною. Між ним та головним хребтом під осипищем, глибоко в долині, з північного боку у вічній тіні, ховається видовжене озерце сталевого кольору. Там цілковита дичавина, бо далеко від колиб, від пасовищ, від плаїв. Не чути ні людського голосу, ні бекання овець, ні дзвіночків, ні пташиного свисту, ні дзюркотіння джерела. Глухо і мертво, тільки озерце позирає зі щілини на небо живим оком. У негоду воно особливо похмуре, часом поринає в густі тумани, часом ні. Але тоді видно, як воно впадає у розпач. Бо коли вітер залітає у щілину, то хльостає озерце аж до дна, ніби хоче прогнати його з дідизни, ніби заповзявся його висушити, знищити. Жене хвилі, аж ті стають дибки і звиваються, наче клубок змій, сичать і вигинають шиї. Кожного подорожнього проганяють своїм шипінням: «Забирайся геть, це не твоє місце». Це єдиний звук у цій щілині, єдине попередження. Усі від нього втікають, забувши про долю озерця.
Саме тому цю котловину давно віддали бісові, ворогові життя і провіднику тих сил, які втоптують людину в болото. Зрештою, і нині – якби дійшло до такого голосування попри те, що біс начебто не існує тілесно, – його залюбки вислали б туди назавжди разом із його темними слугами.
До них зараховують усіх можновладців цього світу – від цісарів та міністрів аж до війтів, і не тільки колишніх, а й нових. Хто видряпається на владне крісло, той відразу «його». Нехай «він» там собі тримає їх усіх, нехай усі разом проваляться у темну щілину.
Утім ця маленька котловина століттями славиться змаганнями велетів та великими вчинками. З одного боку, знизу, – втілений біс, а з іншого, згори, із хмар – святий Ілля. А збоку, для допомоги святому – правнук велетів Головач. Запевняють, що перемогла людина.
Ще донедавна з велетів глузували. Такі-сякі мудрагелі крутили носом: це казки, це забобони. А нині велетні насіяли такого страху, що люди не тільки не заперечують їх існування, але й усі їх вихваляють, радіють, що добрий велет захистить від поганого. А котрий із них добрий? Той, який виявиться сильнішим.
Послухайте-но думу про Головача, бо не тільки силу славить. Відомо, що озерце, як тільки витримає напад вітру, відновлюється, підживлюється джерелами з дна. У погожі дні, коли до затіненої та очорненої обмовою ями проб’ється трохи світла, озерце сумно і поблажливо посміхається зеленавим блиском. Випромінює довкола себе тиху радість – будь-хто це засвідчить – несвідомо і щиро. Хто зможе їй опиратися? Більше того, воно розвіює хмурість, лікує пам’ять кривд та злості, заразливо поширює вдячність – не як хворобу, а як здоров’я. Кому і за що вдячність? Самому світлові та кожному, хто сюди прийде, – за те, що прийшов і побачив. А хто, дивлячись тоді на озеро, не згадає, що колись його води так само віддзеркалювали Головача, як тепер будь-кого з нас. І так само наділяло його здоров’ям. Якщо хто й бачив, то саме воно, чисте й уважне око підскельного моря, як він зібрав силу велетів і знищив біса, який відкрито насміхався з Бога і знущався з людей. Від того часу знівечений біс не існує тілесно, якщо ж покажеться – то як примара або летка тінь. І зараз же зникає. Бо вже не має сили чортової безсоромності.
І що з того? Навіть якби хтось затявся, щоб постійно жити під Ґутином, як колись Головач, не те знайде, чого шукає. Щоправда, є там одне свідчення, позначене так виразно, що аж чорне – смуги смоли на скелях. Але це – минуле бісівських діянь, а не його присутність. То хто ж на всьому Ґутин Томнатику засвідчить, що в історії щось відбувається, щось змінюється раз і назавжди, щось сталося і вже не відступить? Що біс-дух не чигає так само, як біс тілесний, або ще гірше. Бо відколи він ховається, люди ревно його шукають і почуваються нещасними, коли знайти не вдається. Врешті, хто може засвідчити, що в усьому винен біс, а люди – то невинні ягнятка.
Досить цього! Є біс чи його немає? Сильний він чи слабкий? Кривда і помста повертається чи ні?
Томнатик понуро мовчить, як завжди. Безліч різних вістей каламутять барви. Балакуни плутають те, що поза часом, з учорашніми подіями. «Чорні книги», всі ці судові акти, панські та міщанські, очорнюють людськість, бо очорнюють працьовитий люд. Мудрі книжки надто горді для таких небилиць. А священики не на те відповідають, про що їх питають. Лише найдавніша опришківська дума вибирає золоті зерна з піску. Стає на захист народу і людяності. Прославляє Головача і відважно заявляє: він убив біса раз і назавжди. Кінець! Хай щезне бісівська історія, пам’ять кривди та помсти, дикі, жорстокі вчинки. Озерце є і буде – вчора, сьогодні й завтра. Сумно й поблажливо пересіває думу про Головача з історії у безісторію.
Південні схили Чорногори, що спускаються до Угорщини, куди більш сонячні, ніж наші північні, і навіть м’якші у самій будові гір. Ніде немає відкритих скель, немає проваль і берд. І немає похмурих щільних лісів жерепу та лишайників. А величезні, дорідні, майже кулясті, ясні буки ростуть значно вище від звичної межі лісу. Групи буків – собори добросердої та довірливої побожності, – розсіваючи приємне зелене світло, зберігають погідний і затишний настрій тихого задоволення від власної сили.
Буковий стиль: настане час, коли його навчаться в буковинках, і почнуть ставити – в пам’ять про Головача – букові собори. У їхніх прозорих куполах кожен зелений шматочок скла, мов буковий листок весною, запіниться світлом. І зіллє його гостинно кожному, хто прийде туди помолитися й навчитися братерства по-своєму, а всі разом – по-буковому.
Котловини і долини на угорській стороні також вельми широкі й просторі.
Коли дивитися з вершини Ґутина на південь, то спочатку видно оті громади буків, ґаздівські процесії та віча. А далі, нижче, в широких котловинах, простягаються чорні неторкані смерекові ліси. А ще далі – миготлива сяюча смуга Тиси, покровительки угорських рік, яка бере початок неподалік від цього місця. А потім знову верхи, знову суцільні плащі борів і знову – море верхів. Там, десь у скалистих нуртах Тиси, похований у золотій домовині Бич Божий, Атила, також нащадок велетів.
І там, з угорського боку, видно ясні галявини, які випестили нашого Головача.
У злу годину і на власне нещастя розбудили пани у Головачеві силу велетів.
Уже з самої його постаті, зі здоровенних плечей, які ледве вміщалися в широкі двері хати, з його величезної голови (його череп начебто зберігся й донині) можна було зрозуміти, що він походить від велетів. Своє прізвисько він отримав через цю велику голову, а як звався насправді, невідомо10. Волосся мав ясне, з золотими пасмами – ознака походження від велетів. Кажуть, що перед тим, як народити, мати виношувала його у лоні два роки, а груддю постійно годувала десять років. Коли Головач підріс, то був хлопцем спокійним, хазяйновитим, працьовитим і веселим. Від ранніх літ він кохався у полонинах і в пастушому житті. А свою силу показував лише у невинних жартах. Часом брав на плечі якогось здивованого бика чи спиняв коня, що розігнався в бігові. А коли сміявся до відлуння на полонині, то з дерев опадали листя і хвоя, а дерева гнулися, наче від бурі. Однак ніколи не шукав сварки. Навпаки, був відомий тим, що, сам упоравшись з роботою, охоче допомагав тим, кому випала нагода, був сильний і водночас доброзичливий і чуйний. Його сірі, глибоко посаджені очі лагідно посміхалися світові. І пісня називає його «щирою дитиною».
У той сумний час сталося так, що пани, особливо на угорському боці, замість того, щоб мати трудовий народ за братів, чи молодших, чи старших, як воно давно велося, захотіли втиснути його у свій лад, ніби до залізної клітки. Як завжди, можновладці цього світу брешуть, що хлоп – то бидло, бо хоче жити по-своєму. Задумали зробити з них підданих і назвали їх хлопами. І так усе хитро влаштували, що люди їм піддалися, наче заскочені уві сні.
І хіба не зрозуміло, що головному бісові, такому ласому до неволі, як ведмідь до меду, ці панські вибрики припали до серця. І він осмілів. Оголосив себе їхнім опікуном і почав тілесно ходити, бігати, їздити та літати по цілій землі при всьому параді. Взагалі не ніяковів і не соромився, не лише відкрито називав себе бісом і так сказав себе титулувати, а й зухвало перекривляв Бога. А коли набрався до того смаку, то розкривав парадний одяг і показував небові голісіньку гузицю. А ті, що повинні були б його помітити, застерегти інших і проклясти, вдавали, що нічого не бачать. Тож він і далі вихвалявся задком, наче не існувало нічого гарнішого, а у велике свято оголосив свій закон, урочисто затвердив неволю і за це ласкаво дозволяв себе цілувати достойникам. Ніхто не захотів і не наважився йому опиратися. Він зрозумів, що настав його час, і віддав землю своєму родові до поділу: нехай відтепер вона буде дідизною не людей, як колись Бог призначив, а чорта. Ну і чортові роди-народи посипалися на землю і почали її ділити: це твій край, а це – мій. Не сварилися, не воювали між собою, бо то ж чорти, а не люди. Чітко слухалися головного пана. І все йшло у них гладенько.
Отоді угорські гайдуки за наказом своїх панів почали нападати на ґаздів і переслідувати їх. Вчепилися і до родини Головачів.
Терплячі та мудрі ґазди палко молилися до небес, аби Бог спам’ятав тих напасників і відвів усе це панське лихо! Небо мовчало. Врешті терплячість вичерпалася, скінчилися дитячі прохання до небес. Коли гайдуки зв’язали і потягли з собою гордого і вродливого Головачевого брата,якого звинуватили у так званому зухвальстві стосовно каштеляна, то Головач стискав зуби і кулаки. А потім тою самою стежиною серед сонячних царинок, де колись вони бігали з братом – біленькі веселі дітлахи, – він ходив до брата до панської катівні, щоб після довгого очікування, благань і підкупу гайдуків передати йому шматок хліба. І здавалося Головачеві, що то вже інші гори, інші ліси, інше небо – не те, до якого він із такою довірою посміхався та простягав руки. Щось відривало його від материнських грудей світу. Щось сюди заповзло, наче якийсь слизький огидний гад. Наче звідусіль було чути не знаний досі скрегіт, ніби хтось тер каменем об камінь. А коли братові мали винести суворий вирок, Головач одного разу побачив, як старенький батько дивився на коней, що паслися на луках. Він почув, як батько тихенько і ніжно примовляв: «Не знаєте нічого, бідолашечки! Не знаєте! Хвостами махаєте, зеленою травичкою смакуєте». І Головач, який нікому ніколи в житті не заздрив, лише тим коням тоді позаздрив.
Камені, зрушені один раз із тієї скелі нещасть, сипалися далі.
Померла мати Головача. Щоправда, брат якось утік перед самим виконанням вироку, за яким наказано було поламати йому кості та вирвати язик. Але тоді знову до хати прийшли гайдуки. І коли почали в’язати і катувати батька, Головач намагався поросити їх схаменутися, людським словом промовляючи до їхнього сумління. А коли на очах родини зарізали корову-годівницю, коли один із них вдарив острогою і розпластав на землі пса, який захищав ґаздів, тоді прокинувся Головач.
Блиск сокири і рев пораненого ведмедя.
Жоден з напасників не залишився живим.
А потім така звичайна для наших цивілізованих часів, так добре знана історія: каральна виправа, спалення хати, цілковите знищення господарства, катування старих та дітей. Головач був на полонині, однак, побачивши палаючу хату, збіг із гори і наздогнав переслідувачів. Кажуть, що його моторошний сміх ще здалека так їх жахнув, що вони покинули бранців і з переляку повтікали.
[10] Існує припущення, що історичним прототипом є особа ватажка на прізвище Пінта чи Пинтя, відомого з актів та переказів – як гуцульських та семигородських, так і молдавських. Він мав походити з краю Оас, на південь від комітату Мараморош.