Могильник: читать начало книги онлайн

— Я не розумію, — неголосно спиталась вона, — нам хіба не потрібна якась зброя?

— Нащо? — здивувався Артур.

— Ну не знаю…

Вона першою спустилась до річки, поки Артур видивлявся щось собі на обрії.

— Стоп, стоп, стоп!.. — неголосно окликнув він її, але загалом якось наче мимохіть. — Стійте де стоїте.

Він підбіг до неї і за чимсь нагнувся їй до ніг, став копирсатися в високій давно висохлій траві.

— Розтяжечка… — так само байдуже вивів він і оддав Тетяні довгу прозору нитку.

За тим показав ребристу гранату Ф-1 і поклав її собі в кишеню.

— Оце може й знадобитись. Якщо вже край прийде… — похмуро пожартував за тим.

— Це що… Ставлять солдати проти цих ваших зомбі?

— Приблуд? Ні. Це по ходу якась козлота знайшла мій човен і вирішила прикольнутись. Або подумала, що я буду сітки трусити, бо солдати з блок-поста як виходять у патрулі, то тут також інколи сітки ставлять. Або сільця на ондатр. Не знаю… З того боку річки раніше спецура, бува, ставила розтяжки і міни, але на них в основному діти з довколишніх сіл підривались, коли ходили купатись. Тож після декількох скандалів перестали мінувати. Послухайте… — Артур з кректанням витягнув дерев’яний човен з-під хащів верболозу. — Ми пройдемось полями бувшого радгоспу до Іванівки і одразу назад. Там в принципі нічого такого не має статись, але іти доведеться під самою дорогою мерців, вздовж неї. Отож далеко від мене не відходьте, дивіться під ноги, і коли помітите щось незвичайне, то одразу кажіть мені, ясно?

— Так, — Тетяна слухняно кивнула.

РОЗДІЛ ПЯТИЙ

У тихий передсвітанковий час 1 вересня 1989 року поля навкруг Самбора лежали в низьких туманах. Бур’яни вздовж доріг похитувались під легеньким вітерцем, а в окраїнних житлових масивах світились самі лише вуличні ліхтарі та лампи в під’їздах. Вранішня заграва ще тільки ледь-ледь запалювалась десь там на обрії за злітними смугами військового аеродрому. Місто ще спало, коли нічна зміна інституту перебила воєнізовану охорону об’єкту. Вони їли трупи військовослужбовців, а потім вийшли у місто і нападали на всіх, кого бачили.

То були місцеві або самборяни, так їх називали тут, трохи дивні люди, які з приїжджими майже не спілкувались і загалом тримались осторонь. Дехто казав, що вони всі уражені якоюсь специфічною хворобою, яку буцімто підхопили на роботі в інституті. В інституті працювали самі лише місцеві. Дивним було, наприклад, ще й те, що ніхто не бачив старих самборян, і не тому, що таких в принципі не існувало. Вони десь були, але не показувались на люди. Відкрито ходили по місту і скупо спілкувались із приїжджими лише молоді, років до тридцяти або й менше. Що в них було дивне — так це такі темні судини на лиці і руках неприродного такого кольору. І очі наче затягнуті тоненькою плівочкою незрозумілого походження. І голос, такий тихий голос, що наче інколи так дивно поскрипував. Але якщо хтось із приїжджих одружувався або виходив заміж за місцевих, то в них народжувались також трохи дивні діти. Так казали.

І от ці місцеві, котрих було загалом у місті декілька тисяч, в один ранок просто вийшли на вулиці і почали вбивати решту мешканців населеного пункту.

І ніхто нічого не міг вдіяти. Спочатку адміністрація ще намагалась зупинити катастрофу сама, не звертаючись за допомогою не лише до союзного керівництва, а й до командування обласного гарнізону. Але все було марно, і до вечора, коли вулиці міста вже були завалені трупами, було оголошено про загальну евакуацію із залученням бронетехніки та повітрянодесантних військ. Три військово-транспортні борти, котрі приземлились на аеродромі протиповітряної оборони на околиці міста, так більше звідти і не злетіли, а декілька колон бронетехніки, направленої в Самбір, так і залишилися ржавіти на покинутих дорогах протягом двох наступних десятиліть. Впродовж ночі групи швидкого реагування із десантників та спецпризначенців ГРУ ще блукали околицями міста та довколишніми полями, але до ранку наступного дня їхні рації перестали відповідати.

Саме тоді було вирішено завдати авіаудар по місту, вірніше — по імовірних скупченнях цих дивних істот в ньому. Ланка елітних МіГ-27К 191-го винищувально-бомбардувального авіаполку вилетіла з Лебедина приблизно о четвертій годині ранку і шугнула в бік засекреченого містечка, пролітаючи на невеликій висоті над осінніми просторами тоді ще одної з радянських республік.

— Орлан вісім-дев’ять, підходжу до точки.

– Інформацію прийняв.

— Справа до курсу двадцять, виконую.

— Виконую, прийняв курс на п’ять нуль. Метеоумови задовільні, видимість нормальна.

— Фокстрот, спостерігаю бронетехніку на під’їздах до міста. Значну кількість… руху довкола не фіксую. Здається, залишки Овруцької бригади, як зрозуміли, прийом?

— Вісім-дев’ять, повторіть.

— Спостерігаю значну кількість бронетехніки на під’їздах до міста, імовірно, залишки 14-ї ДШБ, прийом?

— Вісім-дев’ять, зрозуміли вас добре, продовжуйте спостереження.

— Контроль висоти по радіовисотоміру.

— Орлан, залишок в групі?

— Залишок три з половиною, продовжую виконання завдання.

— Фокстрот, це Орлан вісім-дев’ять, проходжу над аеродромом, видно сильну пожежу на злітно-посадковій смузі, прийом? Саня, справа під шістдесят, спостерігаєш?