Могильник: читать начало книги онлайн

— Вибачте, але… Це точно якась з моїх книжок? Ви нічого не плутаєте?

— Та Боже… Ну, коротше, в кінці цього всього вона виходить на окраїну свого міста і розуміє, що в цьому місті, а може і всій країні, не знаю, сталася якась глобальна катастрофа, і всі чи майже всі жителі перетворились на якихось зомбі. Ну тобто вона бачить здаля, що її рідне місто переповнене зомбі, цими живими мерцями. І вона розуміє, що люди на тій баченій нею машині скоріше за все тікали з якогось зараженого міста, а чоловік, якого вона зустріла коло ферми, був зомбі — от чого він їй не сподобався, а військова колона, либонь, теж рухалася на зачистку міста або щось на кшталт того. І вона розуміє, що і її тато скоріше за все помер або теж став зомбі, адже вона намагалась йому додзвонитись з автомата на покинутій гірськолижній базі… От чого вона, виявляється, була покинута! Вона намагалась додзвонитися, а слухавки ніхто не підіймав, та взагалі всі телефони не відповідали. І от вона така стоїть, а в цей час армія скидає на місто ядерний боєзаряд, і цим закінчується книжка. Класна книжка. Що, реально не пам’ятаєте?

— Згадала, але ви так цікаво її інтерпретуєте, що мені не хотілось вас перебивати. Це дійсно досить давня, ще юнацька моя повість. Не дуже вдалий зразок умовного хоррору, та ще й про певну абстрактну країну, в якій я, ясна річ, жодного разу не була.

У самотній кімнаті було старе скрипуче ліжко, з боку глухої стіни навпроти печі, вікно і під ним запліснявілий стіл із тумбою.

Тетяна підійшла до вікна, поставила на ліжко свій важкий рюкзак. Жінка дивилась на вікно, вірніше, не те щоб на вікно, а на той вечірній світ осені за ним.

Цей неясний світ у забутому глухому селі на краю периметра нагадав їй щось, щось таке далеке і невловиме, полишене в імлі десятиліть.

Був такий же осінній вечорок, як і колись у її дитинстві. Несло вологим прохолодним вітром з вулиці, але Артур вже щось возився з грубкою за стіною, і скоро вже мало стати тепліше.

За замазаним склом вікна виднівся вбогий зарослий городик, і чогось Тетяні здалося, що там, за ним, за сусідською кукурудзою і віддаленими сіножатями, їй вгадуються далекі неясні обриси покинутого міста з його мертвими житловими масивами, в яких не мигне ні один вогник, і наче вона бачить, як сонце сідає за ті будинки і обвислі високовольтні лінії. І в її уяві те примарне місто чогось раптом на хвилю оживає, наповнюється звуками, запахами, у вікнах спалахує світло, і в одній з кімнат багатоповерхівки стоїть вона, Тетяна, іще зовсім маленька, а на ліжку коло вікна, підібравши під себе ноги і вкривши їх ковдрою, лежить мама, вона зосереджена — читає книжку у неясному призахідному світлі, що пробивається з-за штори, а по кімнаті довжаться лячні тіні.

Таня всідається поруч із мамою тихо-тихо, намагаючись не заважати, і сидить собі смирно, стискаючи в обіймах свого біластого іграшкового ведмедика. Мама, не відриваючи погляду від книжки, гладить Таню по голівці, і Таня, всміхнувшись, садовить поруч із мамою ведмедика.

До кімнати заходить тато.

— Оксанко, — мовить до мами лагідно, — і що тобі ото там видно? Давай хоч світло ввімкну…

Напівпуста обідрана хатка на самому краю периметра. Десь там, бозна й де, далеко, немов у іншому житті, гамірний мегаполіс, столиця країни, звідки Тетяна виїхала ще вчора вранці. Там нині ось такий же вечір, але стомлене осіннє сонце сідає десь там за скупченням гамірних житлових масивів, забитих машинами автострад, новомодні хмарочоси на обрії та мости над Дніпром, а не так, як тут — за покинуті населені пункти і їхні засипані зжовклим листям безлюдні вулиці. І столиця ось засне під вечір, освітлюючи довколишню тьму кольоровими вогнями, світлом фар, вікнами квартир у житлових масивах і вуличних ліхтарів. І столиця буде здаватись якоюсь яскравою загравою над обрієм, як дивитись на неї з сусідніх населених пунктів або з хвоста потягу, що буде сунути в безвість, вглиб темряви — на периферію, в цю її вічну осінь.

Тут на периферії спалахнуть хіба вікна в сусідських будинках, а вуличне освітлення в довколишніх селах відключене вже десятки років. Але погаснуть ближче до полуночі і ті одинокі вогники, і настане тьма, суцільна і непроглядна. Немає поруч автострад, тому ніяка машина й зрідка не прошумить вдалині. Погомонить трохи поодинока молодь попід дворами, погаласує та й розійдеться, і перед ранком в глупу осінню ніч хіба шарудітимуть віттям плакучі верби цих окраїн попід дорогами, немов марно намагаючись прибрати зі своїх заплаканих очей оті свої коси. Чи, може, мертві очі поверхівок на покинутих вулицях будуть озирати пусті передранішні поля. Та десь іще повиють собаки в гущі сонних сіл.

Тетяна глибоко вдихнула і ковтнула тугий колючий клубок в горлі. І їй раптом здалося, що її тато ось стоїть за спиною, і вже кладе руку на її плече, і ось-ось спитає, як звично, схвильовано:

— Що таке, доню? Що сталось? Згадала що… Ну розкажи.

В глухі осінні ночі їй часто сниться, як вона вперше втекла до тата невдовзі після їхнього з матір’ю розлучення, їй було тоді років десять.

Тато стояв на вахті офіцерського гуртожитку і розмовляв з мамою по телефону, а Таня сиділа зовсім неподалік, в столовій, за мискою, і з усієї сили вслухалася в ту розмову. Врешті вона тихесенько встала з-за столу і трохи пройшла по коридору, аби краще розібрати, що говорить тато.

— Так, вона у мене. Нормально. Нормально себе почуває. Ксюш, ну куди вона зараз поїде, ніч надворі, ну про що ти говориш? Ні… Ні, не треба тобі зараз нікуди виїжджати. Ні. Ні, вона їсть. Послухай… Давай… Давай дамо дитині трохи заспокоїтись. Завтра. Завтра все вирішимо, я відведу її в школу, завтра чи післязавтра, я розберусь. Побуде у мене. Оксано… Оксано… Оксано… Ніхто нічого за тебе не вирішує, ти бачила, яка вона є зараз? Давай я завтра вранці тобі подзвоню… Або з роботи… Оксано… Вона не грудна, і нікуди тобі зараз не треба їхати, і я її нікуди не повезу, давай закриємо цю тему. О Господи ж ти боже мій, Ксюш! Ну послухай мене, Ксюш. Вислухай мене, добре? Дитина сама до мене приїхала, вся в сльозах — я що, її виставити маю? Вона мені така ж дочка, як і тобі… Ні… Ох… Ні, справа не в цьому. Як я можу у тебе її забрати, ну про що ти говориш, Ксюш?

Таня не могла вже витримати — вона зірвалась з місця і кинулась на вахту.

— Дай мені слухавку, — сказала рішуче.

Але тато зробив ніби й неуважний, але разом з тим переконливий рух рукою в повітрі, мовляв: «Не треба», і Таня, склавши ручки на грудях, стала мовчки чекати.

Тато вмів ставати напрочуд рішучим і переконливим, коли це стосувалось Тані — вона завжди знала це за ним.

— Оксано, — вів він далі, — звичайно, приїжджай, але не зараз, добре? Давай ми усі заспокоїмось для початку. Ні, я тебе не повчаю — навіщо ти так? Ксюш, — тато глянув на Таню, ніби не бажаючи казати при ній якусь фразу, але, либонь, не втримався. — Та пиши хоч і в ЦК. Ага. Добраніч, Ксюш, — важко видихнув він і повісив слухавку.

Тато глянув на Таню і сказав наче про себе, розвівши при цьому руками:

– І чого я тебе на вулицю не відправив?

А потім жартівливо вщипнув її за носик і сказав, усміхнувшись:

— Ти наїлась?

— Так.

— Точно?

— Так.