Могильник: читать начало книги онлайн

Вони перейшли іржавий металевий місток через одну з приток мулистої річечки і наблизились до хирлявої лісосмуги. За лісосмугою грунтова дорога підіймалась угору і пролягала між пустих, давно вже вибраних городів. Там уже виднілись монотонні сільські будинки.

— Прийшли? — спитала Тетяна.

— Майже, — Артур кашлянув. — Тут одну вуличку іще минути… Скоро я вас хоч нагодую.

Коли починається осінь, то населені пункти навкруг периметру і геть пустіють. Поодинокий цивільний транспорт суне повз армійські блокпости на північ в Російську Федерацію і на захід ближче до столиці. В осінніх туманах світло фар вдалині здається загрозливим. Всі дороги в безпосередній близькості до периметру — і дві більш-менш окреслені на території траси обласного значення, і декілька вузеньких смужок розбитого асфальту між селами, і навіть грунтівки в полях — чудово прострілюються з блок-постів і прилеглих лісосмуг. А також з дахів багатоповерхових адміністративних будівель і цехів покинутого заводу хімічних добрив за п'ятнадцять кілометрів від зловісної Іванівки, на краю відчуженої зони. В ясну погоду через розбиті вікна добре видно, як там між поверхів снують солдати.

Поїзди сунуть повз розбиті полустанки в осінніх полях, ощетинившись до периметра клаптями вигорілої фарби зі своїх боків, люди подекуди визирають у вікна — вагони напівпусті. Їдьте в свої вистраждані життя з цієї осінньої пустки, рятуйте хоча б себе і своїх дітей! Все залізничне полотно чудово прострілюється.

З аеродрому резервної авіагрупи на околиці Комсомольська подекуди злітають старенькі Ан-26, везучи демобілізованих і цинкові труни вглиб країни.

— До 89-го року це було закрите територіально-адміністративне формування. Із Самбора все і почалось по суті… Ви їжте, їжте. У мне тут, окрім консервації, мало що і є… Картопля ото хіба, так іще і не вибирав. Після того, як приблуди заполонили місто. Наскільки я знаю, все відбулось досить швидко, за якісь години… Так от, спочатку намагались перебити приблуд і силами армії знову зайняти інститут. Але цей бардак дуже швидко поширювався. Врешті там почалася м’ясорубка, і ранком винищувачі-бомбардувальники атакували місто. Не знаю, в чому був сенс такого нальоту… Отам через поля радгоспу проходить траса, її тепер називають дорогою мерців. Там лишилось декілька колон бронетехніки, присланої задля наведення порядку в Самборі. Вона там і досі стоїть ржавіє… Коло самого Самбору є ще смт Іванівка, коло неї — місце аварії МіГ-27К капітана Єрьоміна, одного з тієї ланки, що вилетіла атакувати місто. Єрьоміну потім Героя Радянського Союзу посмертно дали, а самого його зжерли приблуди — він катапультувався над Іванівкою, але по ходу був уже у відключці, в усякому разі — так вже потім комісія встановила. Газети писали, ніби з вечора того дня до ранку наступного в місті проводилась евакуація населення, але то все фуфло — ніякої евакуації там не проводилось, не до евакуації там тоді усім було. Просто декілька найбільш розторопних містян, учених і простих трудяг, швидко зметикували і драпонули зі своїми сім’ями ледь не в домашніх капцях через паркову зону і далі полями в Іванівку або в Овруч. Деякі виходили на дорогу голосувати, і там по них стріляли снайпери з лісопосадки. А дехто рвонув прямо на ближні села і там затихарився. До мого батька сестри двоюрідної, виходить — моєї тітки втретє, прибились під вечір уже такі з Самбора чоловік і жінка з дитиною. Чоловік нормальний, а в жінки голова платком замотана, вона на вулиці стояла, ніхто спочатку і уваги на неї не звернув. Ну залишили в сараї на ніч, в хату пускати побоялись, бо вони, ті самборяни, завжди трохи якісь стрьомні були, місцеві їх недолюблювали, відверто кажучи. Пересиділи, виходить, ніч і наче нічого, а під ранок якраз над селом ті срані літуни на МіГах ішли на бомбардування Самбора і всіх на хер у хаті побудили. Тітка, типу, встає, а дітей її в кімнаті і пелеху немає, там дівчатка були, виходить, мої сестри вчетверте… одній три, а другій чотири з половиною роки. Ну вона в сіни шасть — а там та самбірська сука меншу якраз жере — од дитини, вважай, сама голова й лишилась. Тітка в крик, а та тварюка голову підвела і стрекоче, аж заливається. Очі вже чорні, аж матові, в півлоба виперли, типу як у оси чи шершня, і вени по пиці отакі як вірьовки… Ну, приблуда з приблуди, словом… Як той дядько зтюмився, я не знаю, і з одностволки їй, блядині, прямо межи очі шмальнув, тільки мізки по сінях розлетілись. А учений той, потім, правда, казали — лаборант він був, а жінка його терапевт у поліклініці Самбірській, так от той лаборант хер зна де й дівся, і другої дитини теж слід пропав, видно, він її забрав назад у Самбір абощо. Вони іноді крадуть людей з довколишніх сіл, і ніхто не знає нащо. Не те що їдять, а саме крадуть і забирають в місто, в основному підлітків, років по п'ятнадцять-шістнадцять. Дівчат частіше, але й хлопців також буває. Ну так от потім почали вже наші воїни потрошку розкумарюватись і прочісували довколишні села. Звідти також тоді люди стали вибиратись. У столицю налетіло союзне керівництво, навіть якісь там члени політбюро і всілякі маршали. Почали загальновійськову операцію по ізоляції зараженої території, і так виник периметр в тому вигляді, в якому ми його знаємо. Тоді ж почали будувати й Комсомольск для контролю над усім тим цирком. І ото все збудували всього за два роки, ви уявляєте? Швидкості тоді не ті були, що зараз, це вже точно. На тому місці, правда, раніше таке село було невелике, Зміївка називалось, але зовсім забите. Ну — зате з залізничною колією аж до столиці, їм те й треба було. Та ще греблю он утнули над Бистрицею, і болота з того боку осушили, там чималі такі болота були, аж і досі земля рихла, і тумани такі густі стеляться, бачили ж, особливо на осінь… То ще добре, що приблуди тоді спочатку якось безсистемно свої співи використовували. У них горла такі, дивно виглядають, і вони як базарять, то так ото стрекочуть, а чи вуркочуть, наче голуби абощо… Оті горла у них — основна зброя. Вони вміють якось так хвилі пускати звукові чи щось на кшталт того. Я реально бачив, як у людей од того мізки через вуха текли. Миттєва смерть. А взагалі — ми про них не так вже й багато знаємо. От наприклад — ніхто досі до ладу не втямив, як вони літак Єрьоміна завалили, а вже ж більше двадцяти років пройшло. Дехто каже, що вони типу налаштувались якимось чином на його радіочастоту і почали щось кричати йому в навушники, од чого він тронувся. Дехто каже, що вони якимось чином спалили електроніку в самому винищувачі, а Єрьомін об шось ударився головою при катапультуванні. Хтозна, то все засекречено досі. Одне точно можу сказати — вояки після того глибоко в периметр, аж до Самбора, залітати бояться. Вертушки тут зі складу резервної авіагрупи базуються на «п’ятачку», Комсомольському аеродромі, так вони тільки так — парами іноді ширяють десь до Іванівки, не далі. Хлопці, правда, розказували, як оце зимою два штурмовики, зі столиці присланих, заходили на малій висоті аж до околиць Самбора, і ніби навіть по чомусь там шмаляли, але я в таку сміливість слабо вірю. Нащо їм те треба, якщо патрулі раз у тиждень пройдуть колоною бронетехніки по дорозі од Вирівки до Овруча, на блок-пости бухла й драпу завезуть і назад. Та ще — спецназ інколи по кущах полазить і в наших, суки, всю рибу з сіток повитрушують як літом, або, гандони, по клітках лазять і кролів тирять ближче до зими. Їх зрозуміти можна — годують там їх в Комсомольску та на постах не дуже, але ж треба й совість мати. Я як ще пацаном був, так ми одного такого мудазвона поймали, не спеца, правда, а з блок-поста якогось контрактника, так парла йому дали і автомат з боєкомплектом конфіскували, потім в тому ж Комсомольску і продали недорого. Той гад курей у мого сусіда через улицю внадився кожну ніч тирити. Але повернімось у 89-й, чи то пак уже в 92-й. Люди є люди — місцеві, незважаючи на страх, стали потроху лазити в периметр і красти, що погано лежить. В периметрі залишилось шість сіл, два хутора, одне смт і одне місто закритого типу з секретним інститутом і військовими частинами. І все кинуто напризволяще — бери не хочу. Тягали спочатку дрібниці різні — металобрухт, різну домашню утвар з хат, коштовності. А потім розійшлися — дехто поприганяв з колгоспного двору собі трактори й машини — навіть один комбайн пригнали, «Колос», майже новий. Отоді приблуди про себе й нагадали, хай їм лихо. Уходохкали одну групу мародерів увечері, котра шерстила якраз один з хуторків в периметрі, а тоді пройшлися по довколишніх селах і порвали чоловік тридцять загалом, а підлітків позабирали по своєму звичаю. Місцеві тоді трохи попустились, звичайно. Але було вже на той час багато молодих і злих парубків, які хотіли непогано жити, а по-чесному так жити не вдавалось. Криміналітет підіймався по всьому колишньому Союзу, але в нас він піднявся на добрі з периметру, оце ви собі запишіть. Багато шмаркачів гинуло там. Але знаходились і такі, яким щастило, і вони робили не по одній ходці туди. Почалась кооперація з військовими, почалась гризня за території. Скільки там людей уходохкали, це я вам не передам! І хто найбільшою падлюкою по натурі був, той в королі і вибивався… Отой Кобра, за якого ви питали, колись послав шмаркатих пацанів десятикласників за скарбом у сам Самбір. Понарозказували їм його братки, мовляв, брюліки своїм шмарам понакупляєте. І без ніякого інструктажу, в периметр, прямо по дорозі мерців. А його група в цей час Іванівку шманала. Виходить, він хлопчаків послав, аби увагу приблуд од себе відвернути. І озолотився з того добряче, а пацани ті вже ніколи школу не закінчать. Покарав і його бог, виходить, через кілька часу насолив він тут одному нашому спільному знайомцю і впекли йому 10 років. Вийшов, правда, по амністії, але вже злиднем — конкуренти все його господарство під себе перебили. Ото він здуру і поліз в периметр із кількома старими корешами. Собаці собача смерть. Але потроху за кілька років з ближніх сіл витягли усе варте уваги, і стало питання так, що хто перший ризикне, той тепер і король. Ваш друг Серб ризикнув усім, і так карта лягла, що й отримав потім усе. Так, так, Савченко Дмитро Вікторович, бізнесмен, меценат, народний депутат двох скликань, бла-бла-бла. Я його знаю як Серба, і Сербом він для мене і залишиться, дрібний бандюга з периферії. Він перший зрозумів, що грати по-крупному йому самому не вдасться, і перший же пішов на контакт з урядом. На тому ми всі й піднялись і стали тим, ким є врешті. Тут був такий генерал-майор Родіонов. Командуючий комсомольським гарнізоном на той час. Він був куратором Серба по лінії Збройних Сил і не мало строковиків клапоухих поклав у периметрі поки ми з Сербом там свої справи прокручували так… Я вам повім дуже коротко, що ми там утнули — зі складів охорони аеродрому ППО під Самбором викрали десятки одиниць найновішого на той час стрілецького озброєння з комплектуючими — приціли нічного бачення, підствольні гранатомети, комплекси безшумної стрільби і тому подібне. Ручні гранати і міни, бронежилети, з десяток ПЗРК… «Ігла» здається, декілька кілограмів пластикової вибухівки, залишеної десантниками… Два танка Т-80 вивели своїм ходом, як там покопирсались техніки, ще чотири БТР-80 і одну БМП. З боєзапасом, ясна річ. Не все там вціліло, ясна річ, але ми брали таке, щоб більш-менш. Але найбільша наша оборудка — це продаж Сполученим Штатам трьох перехоплювачів МіГ-31 з того ж таки аеродрому ППО під Самбором. Ми возились із цим два тижні поспіль і втратили за цей час, здається, роту солдат. А наших пацанів так і взагалі ніхто не рахував. Ой, там чого тільки не було… Один раз, поки ми копирсались і вантажили вполовину розібраний перехоплювач усередину американського C-17, то генерал-майор наш, греби його в дишло, мантулив по полю напроти нас із «Градів» і своїх там поклав немало. Але то справа така, звичайно… Чого у Серба не відняти, то це його вміння знаходити людей для своїх оборудок. Мене він підібрав у десятому класі школи, яку я врешті так через це й не закінчив… Він побачив з самого початку, що я зможу не тільки один раз зайти в периметр, але вийти з нього. І вийшов, і не раз… Я навіть був чимось на кшталт правої руки цього виродка, смішно й згадати… А взяв він мене на понт, інакше й не скажеш. За якісь півроку я став зовсім іншою людиною і дуже тим тішився. Мене дуже тішило те, як вони на мене дивляться. В селі в район вони всі. Їхні погляди. Я був дуже з того гордий. Господи, й чого ти привів тоді ту тварюку в мій дім? І чого ти не випалиш цю мерзоту з лику землі хоч зараз?… Та мені вже, ясна річ, і самому вже запізно молити до Господа… А Ви ж бо самі як з ним зійшлись, Тетяно?

З аеродрому резервної авіагрупи на околиці Комсомольська подекуди злітають старенькі Ан-26, везучи демобілізованих і цинкові труни вглиб країни. А в хворобливі досвітні години хижі пари бойових вертольотів, шинкуючи лопатями осінній холод, мчать на малих висотах вглиб периметру. Проносячись над окраїнними районами Комсомольська, і над сільськими городами в димах, і над меліораційними каналами, і над бур’янами боліт екіпажі розрізняють землю, вишукують на ній підозрілий рух.

В двох загальноосвітніх школах Комсомольська — свято першого вересня. Школярики-первачки — хлопці в строгих костюмах і краватках, а дівчата в сукнях з накрохмаленими оборками — несуть букети айстр. Старшокласники, тривожно озираючись, покурюють за господарськими будівлями школи. Вчителі виглядають трошки стомленими, шикуючи святкову лінійку. Треба сказати скільки урочистих слів, заспівати з десяток радянських шлягерів, зіграти пару тупих сценок. Випускники мають провести за ручку малечу перед строєм. Має прозвучати урочистий дзвоник, що ніби кличе всіх присутніх в молоді літа.

Перед полуднем вертольоти повертаються на базу. Вже не церемонячись із сонними жителями, бойові машини стрімко проносяться над головною площею міста, дещо опустивши носи. В цей час там, проходячи під пам’ятником Леніну, учні шеренгами покидають лінійки. Можливо, один з операторів системи озброєнь помітить цей підозрілий рух.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Непевним поступом відходить в вічність спустошене літо. Після червневої посухи та громових злив своєї молодості воно здається таким вичавленим і тихим на старість, а надто тепер — в останні свої дні.

А коли починається осінь, то населені пункти навкруг периметру і геть пустіють. Поодинокий цивільний транспорт суне повз армійські блокпости на північ в Російську Федерацію і на захід ближче до столиці. В осінніх туманах світло фар вдалині здається загрозливим. Всі дороги в безпосередній близькості до периметру чудово прострілюються з блок-постів і прилеглих лісосмуг.

Всі дороги, окрім загубленої в десятиліттях, оброслої чебрецем та бугилою, забитої ржавою радянською бронетехнікою тихої Дороги Мерців. Тієї самої, що тягнеться понуро аж у сам моторошний і мертвий Самбір, аби потім згубитись в нім, заплутатись поміж густих хащ у надвечірніх провулках назавжди покинутого міста.

Хтось часто ходить цією занедбаною дорогою і довколишніми полями в хиткій ковилі. Пробирається через зарослі парки і мертві громаддя житлових масивів, лупаючи пустими непевними очима. Хтось струшує росу над іржею залізничних колій за містом, в неясній передранішній імлі.

— То ви тепер живете тут сам? Таким собі відлюдником? Це що, якась принципова позиція чи щось на кшталт того?

— О ні, не подумайте. Це взагалі не мій будинок… У цьому будинку інколи зупинялись наші групи, повертаючись із периметру, кілька років тому… Тут жила звичайна собі сільська сім’я. За співпрацю з нами ми сприяли їхньому переїзду в столицю, вони завжди про це мріяли. П’ятикімнатна квартира в елітній багатоповерхівці майже в центрі міста, мені здається — непогана альтернатива цій халупі, і вони не образяться, якщо я трохи тут поживу інколи, правда ж?

— Я б не образилась…

— Ну ото ж і я про те.

— Ви, до речі, в курсі про те, що відбувається останніми днями в столиці?

— Я щось таке чув… Якісь громадські заворушення, так? Уряд нібито нагнав у місто бронетехніки, відбуваються сутички протестувальників з міліцією та внутрішніми військами. Я правильно розумію?

— Загалом так, але… Я бачу, що ці події вас не надто цікавлять?

— А з чого б це мені цікавитись… У мене там нікого нема. Дружина й діти далеко звідси, батьки мої давно померли. Що мене має там хвилювати? Чи всидить якийсь черговий гандон у своєму кріслі? Я вас благаю! З більшою частиною цих пик ми разом відмивали гроші з незаконних оборудок по стволах і наркоті ще майже десять років тому. Та й хіба тільки це…

— Останніми днями там загинула ціла купа людей.

— Всі ми колись помремо. Ви знаєте… Моїй дружині раніше дуже подобались ваші книжки.

— Гм… Справді?

— Так, особливо ота… Ну, я забув, як вона називається. Ну така, не дуже велика… Там дівчинка-підліток іде через ліс. Ну реально, вона весь час іде через ліс, вона загубилась чи щось таке. А ні, вона втекла з дому від мами, бо вони не дозволяли їй спілкуватися з татом, бо вони давно й зі скандалом розвелись, і все таке. І він тепер живе в іншому місті. А там, це якась західна країна, і там такі широкі автостради і обширні простори хвойних лісів вздовж них. І от у неї не вистачає грошей на автобус, і вона голосує на автостраді, і перед нею спиняється військова колона. Солдати дуже веселі і привітні, і вони згоджуються її довезти. Але вони гвалтують її по дорозі і викидають з машини десь на під’їзді до потрібного їй населеного пункту. І вона іде через ліс і постійно говорить сама з собою, так наче з кимось, так наче вона трохи тронулась головою вже… Вона розмовляє сама з собою постійно. Весь текст зроблений у вигляді її монологу. От. Не пам’ятаєте, чи що? Ну вона іще потім вкрай обезсиліла і зголодніла, виходить на автостраду серед ночі і знов хоче голосувати, але коли помічає фари, то лякається і никається в кущі.

— Гм… це мабуть, щось із раннього…

— А іншим разом на світанку вона помічає якогось чувака на автостраді, коло повороту до якоїсь типу ферми на краю лісів, і вона хоче підійти до чоловіка, аби спитати, як їй вийти у те своє місто… Не пам’ятаю, як воно називалось. І от вона хоче до нього підійти, хоч він і досить далеко від неї, але він їй здається якимсь дивним, і вона в останній момент передумує.