Могильник: читать начало книги онлайн

— Орлан сімсот третьому, автовирівнювання борту. Посадка на аеродромі Овруч. Віддалення від аеродрому Овруч шістдесят кілометрів… Плавно іди в набір висоти, як зрозумів? Саня, як зрозумів?

— …

— Якісь блядь шуми у відповідь… Саня! Саня, стрибай!

— Орлан, що там у вас відбувається, прийом?

— Фокстрот, борт сімсот три втрачено, повторюю борт сімсот три втрачено, упав при наборі висоти на північному заході на віддаленні кілометрів двадцять від міста. Пілот успішно катапультувався, я його спостерігаю на дальності під двадцять кілометрів від себе. Там… Там видно іще якесь місто, ми його проходили на підльоті до Самбора, звіртесь по карті. Дозвольте підійти ближче і перевірити, Фокстрот.

— Фокстрот Орлану, відставити, повертайтесь на базу. Повертайтесь на базу негайно!

Як воно — жити вкруг мертвого простору? Та так, як і скрізь. Там села як села, і провінційні дороги в осінній імлі. Там нескінченні і нудні сезонні роботи, родинні свята і монотонні будні. Там так само народжуються і помирають, ходять до школи і дивляться республіканські телеканали.

Там часом повіває сильний вітер, розносячи по окружних полях, лісосмугах та зарослих вулицях холод чергової марудної осені, там сонце сідає за далекий обрій і вечорами над мертвими нивами запалюються вогні райцентрів, а самі ті ниви стеляться аж за горизонт, формуючи таким чином цей нудний, пустий і одинокий світ, в той час коли в глибокому темному небі спалахує собі потроху далека Венера, зоря смутку, з кістяками радянських автоматичних станцій на своїй поверхні.

Там, в цих тихих і туманних місцинах, так само пропливає життя, нестримне, неспинне, повз понурі і тягучі осені, вздовж тополиних алей, вздовж осінніх полів, доріг в гірку далеч і порослих сухими травами тротуарів.

В тамтешніх школах так само часом проводять урочисті лінійки перед заняттями, з державним гімном та підняттям державного прапора. Школярів так само, як і скрізь, вишиковують вздовж клумб перед парадним входом. Виносять прапор і встановлюють його на поспіхом змонтований флагшток, врешті за тим вмикаючи на дешевому магнітофоні тріскучий запис державного гімну.

Осінні ранки плетуться вуличками сіл разом з туманами, першими холодами, зжовклим листям. Парки та лісосмуги потроху ціпеніють в передчутті майбутніх довгих і суворих зим, що вже відчутно подихають холодами звідкись з полів і райцентрів.

Селами стоять запустілі городи з подекуди лишеними купами гичі, бур’яном та сухою кукурудзою, сухими травами обніжків, котрі хитаються під поривами вітру. На асфальт вулиць осідають краплі вранішнього туману. Червоняста зоря здіймається собі в далині над полишеними полями радгоспу.

І дихає, пульсує загальна приреченість світу, аби вкарбуватись у пам'ять і повторитись тоді далеким відлунням через роки в душах тих, хто захоче те все згадати.

Одним словом — там все так само, як скрізь.

Але кожен там знає, що десь зовсім поряд від нього проносяться гомінливі вітри над оброслими чебрецем та бугилою, забитими ржавою радянською бронетехнікою дорогами. Що зовсім поряд від нього вечірні промені зорі гаснуть, плутаючись між завмерлих десятиліть у надвечірніх провулках покинутого міста.

Що зовсім поряд, за твоїм городом або садом, або за курною дорогою на краю населеного пункту стоять занедбані полустанки вздовж іржавих, укритих пирієм і вранішньою росою колій, сухий очерет замулених рік, роками не прибрані села і покинуте місто в тривожних туманах.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Довго йшли болотистою зарослою місцевістю, аж доки не почався крутий підйом. Тетяна довго не могла втямити, що воно за дивний пригірок, аж доки не спіткнулась і з-під її ніг не посипався щебінь, до того густо вкритий перегнилим листям, чагарником і мохом. І дійсно — вийшли на покинуту залізничну лінію, іржаві рейки якої ледь вгадувались між трав, а обвислі електричні дроти губились між віттям древ. Вздовж лінії досить далеко вишикувалась висока тополина алея. Стовбури тополь тонули в скупченні американських кленків та акації, по яких у свою чергу плівся висохлий на осінь хміль. Кущі кропиви, лопухів, полину та щириці розкидались повсюдно, над ними понуро нависали грона вовчих ягід і калини. Подекуди зустрічались навіть яблуньки-дички.

Ішли спочатку вздовж колій, потім знов спустились униз і довго пробирались через заросле поле.

— А що робити, коли наткнемось на цих ваших зомбі? — Тетяна вже виглядала сильно втомленою, хоча й намагалась того не показувати.

— Приблуд? — перепитав Артур, подаючи їй руку, бо вона якраз заплуталась у якомусь гіллі. — Дайте ваш рюкзак мені.

— А вам хіба не важко буде? — Тетяна голосно видихнула.

— Я вже звиклий, давайте.

Тетяна не дуже охоче оддала.

— Це якесь дуже американське словечко, хоча вони, мабуть, і скидаються на зомбі, не знаю… — Артур так само монотонно взявся пояснювати. — Маю надію, що ми їх не зустрінемо.

— А ви їх бачили зблизька?

Артур зам’явся.

— Ну не те щоб зблизька… Метрів… Не знаю, я не рахував. Не так вже й далеко. Вони не завжди проявляють інтерес до людей, але краще їм на очі не попадатись. Того ми і бредемо оцими заростями.

— А як вам вдавалось їх оминати тоді?

– Існує єдина система, виписана кров’ю мародерів і військових. Сенс її в тому, що приблуди рухаються периметром не абияк, а… Ну, система є, але вона не статична. От, наприклад, Іванівка… Влітку ми б сюди не пройшли зроду, бо вони чогось часто тиняються на околицях селища, на самому виїзді з нього і навіть інколи заходять вглиб траси Р 60. Але тільки до середини літа, а з серпня це ходіння по муках закінчується, і до зими їх тут не буває. Ми це все відмічаємо на картах. Є й такі так звані «глухі місця», військові називають їх «сліпими зонами», де приблуди взагалі ніколи не з’являються. Але це все теорія одна, а головне, що зберігає тобі життя, то це така собі «чуйка», інтуїція чи що… Якщо відчуваєш приблуду хоча б за півкілометра, а бажано й далі. Тут якогось наднадійного рецепту й не придумаєш.