Могильник: читать начало книги онлайн

— Точно, точно?

— Ну тату…

— Ну добре. Пішли, зараз я ключі оддам черговому і підемо в квартиру.

— А на ліфті покатаємось?

— А то хіба ж як!

Тато окинув поглядом столову, а тоді сусідню з нею каптерку.

— Так, а де… — задумався він і глянув на Таню. — Де дівся той дядько, що тут ходив, ти не бачила?

— А він, мабуть, на вулицю вийшов.

— Ото ще! — тато крутнув головою. — Таню, ану забирай свій ранець і почекай хвилину тоді тут. Зараз я найду чергового і оддам йому ключі, хай тоді тут усе закриє, а тоді поїдемо на ліфті.

— Добре.

І тато пішов до виходу з гуртожитку, приглушено про себе лаючись, але Таня почула: «Засранці! Точно в кіоск побіг тут же…»

І раптом, коли тато вже виходив, Тані здалося, що він не повинен, не повинен виходити з приміщення, з цього їхнього укриття, не повинен, бо тоді обов’язково станеться щось страшне. І тоді Таня робить крок вперед, аби побігти за ним, а в повітрі чується якийсь різкий гул, немов звідусіль наближається гігантська зграя сарани, і Таня горлає, перекрикуючи той страшний гул:

— Тату! Тату! Тату!

І прокидається в сльозах в тьмі осінньої ночі в одинокій обдертій хатині під старою грушою в одному з миршавих сіл на краю периметра. Прокидається вже дорослою Тетяною, вже зовсім по суті інакшою людиною. Вона дрижить, але поступово приходить до тями.

Вона встає і тихо виходить з кімнати, оглядає хату. Хата порожня — Артура наче нема.

Вона визирнула на вулицю, в тьму осінньої ночі, і вслухалась у ті нічні звуки. Вітер з полів шурхотів бур’яном, і в тому шурхотінні вона розрізнила одинокий приглушений голос свого провожатого, він сидів на колоді на краю свого зарослого городу і щось собі бубонів.

— До кого ви балакали? — спитала вона, підійшовши.

— А… сам до себе, — він не обернувся навіть. — Є в мене такий бзик, ви вже не беріть близько до серця. Що, не спиться? Сідайте.

Вона присіла коло нього на оброслу мохом колоду.

— Та не те щоб не спиться… — вона поморщилась.

— Не виправдовуйтесь, — він махнув рукою. — Будете курити? — подав їй пачку.

— Та я… Ну добре, давайте.

— Тут є така особливість — чудасія якась людям сниться, чим ближче до периметру, тим дивніше. Але врешті кому як… — він зробив серію глибоких затяжок.

— А де він починається, той периметр? — спитала Тетяна.

— Та тут, — він махнув рукою. — За моїм городом сіножаті і річка… Ото за річкою і він уже.

— А вам тут не страшно жити так? А якщо до вас прийдуть ці…

— Приблуди? Ну хай приходять, що вони з мене возьмуть? Крадуть вони молодших, я вже застарий для цього, та й аби хотіли, так вже сто разів би вкрали. А як уб’ють, аби з’їсти, так я вже в принципі своє віджив, хай убивають і їдять.

Вийшли з хутору перед самим ранком, спустились до річки чагарниками і опинились на краю вузенької смужки покосів, пройшли ще трохи по гнилій стерні. Далеко аж десь за Комсомольськом розгоралась заграва, а по ледь видимому звідси насипу тільки-но прогуркотіла приміська електричка.

— Вісімнадцятий… З Лебедина в Овруч. Вважайте, орієнтир — через півгодини по насипу пройде патруль з північного блок-посту. Їм нас звідти навряд чи буде видно, але краще не ризикувати, — пояснив Артур.

Холодні пориви вітру наче аж обпалювали лице. Тетяна натягла аж на ніс горло в’язаного светра і поправила свій рюкзак.