Могильник: читать начало книги онлайн

Він ще раз оглянув з вікна балкону той шматок столиці його рідної країни, котрий зараз був доступний його погляду і… Важко було сказати, чи відчував він, що бачить тутешній світанок останній раз в житті.

Непевним поступом відходить в вічність спустошене літо. Після червневої посухи та громових злив своєї молодості воно здається таким вичавленим і тихим на старість, а надто тепер — в останні свої дні. Коли зрання ще проносяться гомінливі вітри над оброслими чебрецем та бугилою, забитими ржавою радянською бронетехнікою дорогами, аби потім кволо згасати, плутаючись поміж густих хащ у надвечірніх провулках покинутого міста.

Стоїть довколишня земля, стомлена, втрачена. Там скрізь занедбані полустанки вздовж іржавих, укритих пирієм і вранішньою росою колій, сухий очерет замулених рік, роками не прибрані села і покинуте місто в тривожних туманах. І там дивна вогка тиша покинутого міста вночі, а інколи…

Інколи так наче звідкись відти доноситься людський крик.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Потяг різко смикнувся напроти одинокого полустанку в полях, змички та інші металеві агрегати глухо торохнули один об одного, і показалась занедбана платформа в холодній росі, за нею — рідкі хащі над мулистою річечкою і низькі ранкові тумани, що тяглись через викошені поля аж до далекого провінційного містечка.

— Ото і є ваш Комсомольськ? — спитала Тетяна, поморщившись, і підняла з сидіння наплічник. — Ну, ви все казали: під’їжджаємо, під’їжджаємо…

— Він, — коротко мовив її супутник і різко піднявся.

— Що… — Тетяна вилупила очі. — Хіба ми тут виходимо? А як же в місто…?

— Краще не потикатись зайвий раз солдатам на очі… — мляво вивів чоловік, потираючи скроні: він дрімав майже всю дорогу. — Вони сьогодні в поганому настрої.

— Це через ту метушню, що ми бачили на аеродромі?

Тетяна одягла наплічник і пошкандибала за своїм повожатим до виходу. Люди, що покидали електричку, були звичайними собі провінційними людьми, котрих Тетяна за своє життя бачила-перебачила за межами столиці. Та й у її межах також перебачила не менше. Вийшло загалом небагато — чоловік із десять.

— На аеродром прийшли цинки з Комсомольська. П’ять чоловік, п’ять двохсотих… Кобра, Дрон, Ринат і ще якісь два лоха з Вирівки, здається. Усі, ясна річ, подохли в периметрі минулої ночі. Трьох перших я знав особисто… У школу навіть разом ходили, — чоловік недоладно всміхнувся.

– І ви так зневажливо про них говорите «подохли»? — Тетяна щиро тому здивувалась.

А чоловік байдуже здвигнув плечима:

— Собаці собача смерть, — вони якраз вийшли з потяга, і він на ходу витягнув з нагрудної кишені дешеву цигарку. — Я хотів покатати вас на Ан-26, спокійно б долетіли до «п’ятачка», але не зрослось — борт якраз привіз цинки… Я за цей інцидент був не в курсі, ясна річ. Тепер набіжить генералів-мудаків, одні зірки блищати будуть. Ну і ваших колег також…

— Я письменник, а не журналіст, — знову гидливо поморщилась Тетяна. — Скільки разів повторювати?

— Та повторюйте хоч і сто раз, я все одно не запам’ятаю. Не один чорт писаки…

— А ви такий типу провінційний люмпен? — іронічно зауважила Тетяна і зло всміхнулась за тим.

Вони зійшли по розбитих сходах з полустанку і крокували по грунтовій дорозі через журливе поле. На сході підіймалась млява осіння зоря і потроху розганяла тумани, — лише навкруг мілкої річечки вони ще де-не-де купчились, плутаючись в очеретах.

— Нітрохи, — крутнув головою чоловік.

Він знову, як і в столиці при їхній першій зустрічі, одягнув дещо старомодні сонцезахисні окуляри, котрі контрастували з його простуватим і занедбаним прикидом. Вицвіла брезентова куртка, чорні зношені джинси, стоптані кросівки, поверх куртки на спині теліпався капюшон светра, під яким чоловік ховався від дощу, коли Тетяна уперше побачила його на пероні столичного вокзалу. Він здався тоді їй якимось привидом з минулого — чорна, аж смоляна щетина і ці окуляри в півлиця… він увесь немов виліз із середини дев’яностих абощо. Зовсім інакшим був чоловік, який їх познайомив — респектабельний бізнесмен, рейтинговий політик.

— У мене навіть вілла в США є, ви не знали? — цей факт власної біографії його чомусь дуже розвеселив.

— Серйозно? — Тетяна зобразила жвавий інтерес, але показово дуже награний і нещирий. — І чого ж ви там не живете, хотіла б я знати…

Сама Тетяна також була тепер мало схожа на відомого столичного белетриста, скоріше — на звичайну провінційну студентку. Її видавали хіба що очі — якийсь дуже ясний, нетутешній погляд. А одіж така сама — звичайна і поношена, це провожатий на цьому наполягав. «Хай візьме з секонхенду або позиче у знайомих щось досить поношене і непримітне, не треба тут зайвий раз світити обновками», — казав він по телефону тому другому, котрий тепер політик і бізнесмен, і Тетяна те чула краєм вуха.

— А я туди свою колишню спровадив з шантрапою. Аби не плуталась під ногами, ідіотка.

— Дружину свою ви також не любите, — констатувала Тетяна. — Як і дітей, що ж — це очікувано, — здавалось, їй було на те в цілому начхати.

— Ой, та я вас благаю!.. — чоловік склав руки на потилиці і, на мить спинивши крок, з насолодою потягнувся. — Всі ви шалави яких пошукати, а ще до того й самозакохані… Почнете мені демагогію тут розводити про святість жіноцтва?

— Ой та Господи, з чого б це… — Тетяна байдуже махнула рукою, і по цьому помаху, і по її тону було ясно, що і розмова ця, і тема ця її дійсно аніскілечки не цікавлять.

— Ну от і добре, — кивнув головою чоловік.