Могильник: читать начало книги онлайн

— Я знаю.

Коли відкрився вантажний відсік борту, то такі самі дивного вигляду молоді люди винесли з черева літака величезний, так як цинковий контейнер, схожий на гігантську труну. Вони несли цей колосальний вантаж всього вчотирьох в ангар, і за ними дріботів товариш секретар з референтом і охороною.

За цим прийдуть ще декілька бортів з такими ж вантажами, їх розмістять тут же, в ангари, а в тутешній Могильник — місцеві називають його частіше Мавзолеєм — туди їх мають доправити пізньої ночі. Останньої ночі літа 1984-го року.

Товариш секретар зайшов в ангар і велів усім присутнім там і всім, хто йшов за ним:

— Залиште нас самих.

І всі вийшли з ангару.

І товариш секретар упав на коліна і притулився чолом до гігантської труни.

І мовив за тим:

— Я служу тобі, Творець мого світу.

Непевним поступом відходить у вічність спустошене літо. Після червневої посухи та громових злив своєї молодості воно здається таким вичавленим і тихим на старість, а надто тепер — в останні свої дні. Коли зрання ще проносяться гомінливі вітри над оброслими чебрецем та бугилою, забитими ржавою радянською бронетехнікою дорогами, аби потім кволо згасати, плутаючись поміж густих хащ у надвечірніх провулках покинутого міста.

За тужливими милями, за нескінченними безлюдними пустками, за сіткою блокпостів та невеличких злиденних і обдертих поселень видніється здаля тихе покинуте місто. І хоч ночами воно більше не пронизує, як двадцять років тому, довколишню тьму світлом ламп, вуличних ліхтарів, вивісок та прожекторів, а все ж з духмяного та вичавленого серпня околиць видається воно якимсь моторошним втіленням всіх загублених, всіх несправджених надій і мрій.

Стоїть довколишня земля, стомлена, втрачена. Там скрізь занедбані полустанки вздовж іржавих, укритих пирієм і вранішньою росою колій, сухий очерет замулених рік, роками не прибрані села і покинуте місто в тривожних туманах. І там дивна вогка тиша покинутого міста вночі, а інколи…

Інколи так наче звідкись відти доноситься людський крик, крик розпачу й болю. І він відходить з вичавленим серпнем і спустошеним літом, а з ним відходить, як та пересохла травинка, чиєсь дорогоцінне людське життя. Воно відходить, аби більше ніколи не повторитись. Відходить в безвість із спустошеним літом.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Він часом виринає, цей різкий образ, пробивається, як стебло крізь прогірклий бетон десятиліть, крізь це мереживо відцвілих літ. Він росте й росте, і проростає у його сни, його одинокі сни в просторих кімнатах чужих і далеких міст, в глухі ночі серпнів і сльотаві прохолодні ночі туманних осеней, о ці його жахні, моторошні і одинокі сни! Вони бентежать його і не дають йому жити, вони спивають його стомлену, вичавлену долю. Він відмахується від них, від цих відцвілих і прогірклих літ, але в липкі і одинокі ночі непевної країни він знов поринає в них і знає, що порятунку від них не буде, не буде ніколи, адже він знає, що там далеко за тужливими кілометрами, за нескінченними безлюдними пустками, за сіткою блокпостів та невеличких злиденних і обдертих поселень видніється собі здаля тихе покинуте місто. І хоч ночами воно більше не пронизує, як двадцять років тому, довколишню тьму світлом ламп, вуличних ліхтарів, вивісок та прожекторів, а все ж з духмяного та вичавленого серпня околиць видається воно якимсь моторошним втіленням всіх загублених, всіх несправджених надій і мрій. Під неясним світлом передранішніх зірок і скручених в спіралі заглиблених в безвість галактик стоїть довколишня земля, стомлена, втрачена. Там скрізь занедбані полустанки вздовж іржавих, укритих пирієм і вранішньою росою колій, сухий очерет замулених рік, роками не прибрані села і покинуте місто в тривожних туманах.

І він знає, що там, у тих тужливих місцинах, котрі мокнуть під сумними ранковими дощами і ховаються в засиллі душних літ, десь там, в тій розпростертій пустці, навіки лишилось його скалічене серце.

І тоді він пускає в себе ту розпростерту пустку, пускає і наче знов тепер живе. Він вдихає запах з далеких скошених полів, вдихає запах останнього дня літа 1989-го року і останнього літа його втраченої юності, а дужче всього він вдихає запах її волосся. В неясній передранішній імлі, в молодому житловому масиві селища міського типу він ніжно обіймає її і вдихає запах її волосся, а вона дрімає на його плечі, така кохана, така рідна і така тепер невимовно далека, полишена за неприступною межею відцвілих старих світів. Його Іра. Він дивиться отак на неї через десятиліття, через прогірклі десятиліття і страшні покручі його немислимої долі, і бачить її немовби теперішніми очима.

Вона була його першим справжнім коханням. І, можливо, єдиним справжнім. У вересні 88-го року, перед початком шкільної лінійки, він побачив її вперше — вона стояла, вбрана в форму з накрохмаленими оборками, на сходах Іванівської середньої школи. З букетиком айстр в руках. Така схвильована, налякана навіть, вона бігала очима по натовпу школярів, вишукуючи хоч когось знайомого і, здавалось, не знаходила. Діма з товаришами якраз ішли від господарських будівель, де перед цим викурили по цигарці потай від батьків і вчителів, і Діма побачив цю незнайому дівчинку, і остовпів. Вона, стоячи там сама, здавалась такою невимовно беззахисною, такою тендітною, але разом з тим такою невимовно красивою, що Дімі чогось захотілось втекти з цього шкільного двору світ за очі, але разом з тим чогось захотілось приголубити цю незнайому дівчинку. І він не розумів цих почуттів і боявся їх разом з тим. Він соромився спитати в товаришів, що це за дівчинка, хоча хтось із них, либонь, знав, що це їхня нова однокласниця. Її батьків перевели звідкись із західної України для роботи в «поштовій скриньці», чи то в лікарні, бо вони були медики, чи то в отому таємничому інституті. Але так як прикомандированих спеціалістів зазвичай не селили в сам Самбір, то працювали вони там вахтенно, а жили то там, то сям по окрузі, в основному в новому житловому масиві Іванівки, якраз для цієї мети і збудованому. Можливо, хтось із товаришів і пояснив би, кого чекає дівчинка, а чекала вона когось із своїх батьків, хоч когось. Справа в тому, що працювали вони, напевно, таки в різних установах, і їхні чергування були ще до ладу не злагоджені — часто виходило так, що вони чергували обоє одночасно, і Іра, а так звали дівчину, залишалась вдома сама на цілу добу або й більше, і навіть на її перший навчальний день в новій школі батьки досі не з’явились. Вона сама вдома вбралась, сама налагодила підручники і приготувала собі сніданок, сама запакувала квіти, сама пішла в школу, але все ж досі чекала хоч когось, бо мати ж нещодавно обіцяла вирватись зі свого секретного об’єкту, у когось перепросити абощо, хоча б і сама, без тата. Але мама так і не прийшла, вірніше, прийшла, але під самий кінець лінійки, проте перед тим подзвонивши в шкільну канцелярію і попросивши класного керівника приглянути за Ірою. І тепер так вийшло, що за нею наглядав на лінійці не сам класний керівник, а й ще одна людина не зводила з неї погляду, хоч і старанно намагаючись це приховати. Цією людиною був Діма Савченко, її новий однокласник, шибайголова і капітан футбольної команди, високого зросту і міцної статури, учитель розставив їх так, що він стояв коло неї і щосили боровся з бажанням немов ненароком торкнутися до її руки, і разом з тим невимовно соромлячись цього бажання.

Після їх першого знайомства пройшов майже місяць звичайного собі навчання. Дівчинка добре навчалася, була відмінницею, але залишалась такою ж сором’язливою, як і в перший день, хоч і встигла потоваришувати з декількома новими однокласницями. А Діма мучився досі невідомим йому почуттям і не знав, відверто кажучи, що з цим діяти. Врешті він якось перемкнувся на свій спорт — команда готувалась до ряду товариських матчів, а скоро ж мала відбутися і першість області, і вони мали реальні шанси посісти там не останнє місце. Діма не надто добре навчався, зірок з неба не хапав, але на полі йому не було рівних навіть серед трохи старших хлопців, і через це вчителі часто спускали йому і поодинокі прогули, і невиконані домашні завдання.

Команда тренувалась на великому, зовсім недавно побудованому стадіоні в центрі селища вечорами, і дівчатка з його класу часто приходили подивитись, і часто він помічав на трибуні Іру, але тут же відводив погляд і продовжував гру.

А одного вечора, вже було досить темно, і вони з хлопцями, завершивши гру, пихтіли цигарками на краю поля, обговорюючи тактику їхньої гри та час од часу не зовсім і до ладу поминаючи в розмові Марадону та інших зірок світового футболу. Словом, того вечора Діму від гурту покликала одна з однокласниць, що мешкала поруч із ним у приватному секторі, і він її знав з дитинства.

Він кинув хлопцям «бувайте» і пішов за нею, і вийшов зі стадіону, а однокласниця повела його до алейки в парку, сказавши лиш: «З тобою хоче дехто поговорити». Вони звернули в алейку, і Діма побачив Іру, що стояла, втупивши погляд у землю, коло лавки і м’яла край вельветової куртки, її волосся спадало на очі. Він не розумів, до чого це все, а однокласниця лиш сказала, якось єхидно всміхнувшись: «Ну… я вас, мабуть, залишу».

Діма ніяково підійшов до Іри і, намірившись сказати «Привіт», спинився, а вона раптом підвела голову і подивилась йому в очі. Її очі були залиті сльозами, а губи дрижали.

— Ти мені дуже подобаєшся… — мовила вона, і її губи скривились в плачу.

І тоді Діма на хвилю вкляк. Але всього на хвилю, бо вже через хвилю, незважаючи на полум’я, що розгорілось у нього в серці, він зробив ще крок вперед і міцно обійняв Іру за плечі, так міцно, що вона ледве могла дихати, але геть на те не зважала, а обняла його у відповідь, а він сказав їй лише: «Ти мені теж дуже подобаєшся, Іро».

І після цього почався, либонь, найщасливіший рік їхнього життя. Того вечора вони навіть не поцілувались, чогось нікому з них навіть в голову не прийшло, а просто обнявшись прогулювались по алеї, поки на селище остаточно не спала пізня вереснева тьма. Тоді Діма провів Іру додому, і вони ще трохи посиділи на лавці, поки її не позвала мати, а за тим Діма пішов додому, де його навіть ніхто не відчитав, хоч це було вже доволі пізно. Жили вони в приватному секторі на околиці Іванівки, і їхня вуличка була село-селом, а Дімині батьки були звичайними колгоспниками, людьми непримхливими і не надто суворими до його частих прогулів, бешкетів та пізніх повернень додому. Лише батько, бува, інколи причитав понуро: «Клопота ти на мою голову і більш ніхто».

І от через рік після їхнього знайомства вони з товаришами на природі проводжали відцвіле літо і трохи випили, і коли Діма звично провів Іру до її дев’ятиповерхівки, то вона раптом сказала йому: «Може, побудеш зі мною, Дім? Мати й тато знов у «поштовій скриньці» до завтра, а мені так сумно чогось самій останнім часом».

І він залишився у неї на ніч, хоча вона спочатку й переживала, що його лаятимуть батьки. Діма відмахнувся, мовляв, батько жнивує і, мабуть, він узагалі вдома не ночуватиме, бо збирався в Ільїнку до завтра відігнати машину, а мати поки сходе на вечірню доївку корів, поки туди-сюди… Мовляв — якось відбрешусь.

І ось в блідій передсвітанковій імлі він вдихав запах її волосся, а потім ніжно поцілував її волосся.

А потім якась машина різко загальмувала під під’їздом, він навіть не звернув уваги, «мало там що», а Іра натомість розплющила очі і сонно мовила: «Скоро тато з мамою мають явитись», і позіхнула. «То не вони?» — спитав Діма.