Могильник: читать начало книги онлайн

— Боже, Дімо — вони як живі, — сказала Іра. — Вони як живі, але не дихають!

І дійсно — покійники, чи що вони були таке, виглядали так, немов зараз встануть. Немов лягли відпочити і на хвильку затримали дихання, розкриті їх очі не були скляними, вони немов бачили все довкола, але просто впали в якийсь тимчасовий ступор. Це було дивно і чогось дуже страшно.

Підлітки швидко покинули квартиру через той не до кінця їм зрозумілий страх.

— Давай зачинимо їх, — мовила заплакана Іра на майданчику.

— Навіщо? — не зрозумів Діма.

— Бо я боюсь їх, — напрочуд чітко вивела дівчина, і хлопець не став сперечатись.

Коли вони повернулись до своєї квартири, то Іра сказала:

— Треба комусь повідомити, що вони вмерли, або що це з ними.

— Телефони ж не працюють, — мовив Діма і підняв слухавку перевірити. — Так і є. А кого ще з сусідів ти знаєш?

— Здається… — Іра наморщила чоло, — у нас на майданчику більш нікого, один чоловік також в Самборі, а ще одна квартира досі пуста. А по вулиці бігли міліціонери?…

— Так де їх тепер знайдеш?

— Давай глянемо.

— Ну давай.

І вони знов вийшли стовбичити на балкон. Пробули там хвилин із десять — на сході займалась зоря і розганяла тумани. Іра дрижала, і Діма обійняв її.

І раптом звідкись зблизька долинув гуркіт і ляскіт траків, і на вулиці показалась бойова машина в оточенні ланцюга солдат.

— Це танк? — здивовано спитала Іра.

— БМП наче, — мовив Діма.

Солдати ледь не бігли по вулиці і голосно перемовлялись між собою:

— Ти справа перевіряй під’їзди, ти зліва. Ткаченко, займай з своїми позицію на даху того будинку, виконуй!

За солдатами бігли міліціонери, і вони також були озброєні пістолетами й автоматами.

Вони перевіряли під’їзди, і врешті добрались і до наших підлітків. Вони скупо пояснили, що в Самборі сталась якась надзвичайна подія і що всі мають залишатись поки в домівках. На питання Іри про її батьків міліціонер повідомив, що все якраз з’ясовується, а коли підлітки сказали про мертвих сусідів, то їх, і Іру і Діму, загнали на кухню і залишили там з якимсь рядовим, а в сусідній квартирі вчинили якийсь гвалт, а затим вони побачили в вікно, як з під’їзду виносять замотані в брезент тіла.

— Вони померли? — спитала Іра у міліціонера, але той нічого не відповів.

Згодом вони покинули їхню квартиру і під’їзд, продовжуючи свій рух далі по вулиці, і підлітки знов залишились самі.

Іра дуже непокоїлась про батьків, хоч і намагалась не показувати того. Врешті ближче до обіду Діма сказав не надто сміливо:

— Давай я відведу тебе до моїх…

— Чого?

— А сам… — він скривився, — сам вийду до самбірських окраїн, гляну, що там робиться.

— Як?

— Я знаю… тут стежечку одну. Ми з хлопцями ходили. Колись ледь не в центрі міста були. Ну не в центрі, але… Ну, на окраїнах в житловому секторі. Нас тоді, правда, вловили там і парла дали, а батьків ще й у міліцію викликали разів два… Але пройти туди в принципі можна.

— Але ж там може бути небезпечно. Ні, я тебе не пущу, — Іра міцно вхопила його за руку.