— А ви знаєте деталі цього експерименту, що проводився в інституті Курчатова? Говорять, що там виводили особливий вид сарани, стійкий до хімікатів, аби та потім знищувала посіви на території Сполучених Штатів… Ну, як біологічна зброя.
— Та дурниці це все. Ну, тобто була така легенда-прикриття. Я вам зараз розкажу, що тут досліджували. Давайте відійдемо ще трохи далі…
Коли відійшли на декілька кроків Артур мимоволі ще раз кинув погляд на те, в чому заплуталась Тетяна. За високими травами їй було не видно, а він не хотів казати, але то було не гілля, а зотлілі людські останки.
Той останній обгорілий лист, пожовклий, зовсім короткий.
Тетяна берегла його протягом всього життя.
Одного разу, дуже-дуже давно, після гучної сварки мати Тетяни взяла й спалила всі листи, котрі чоловік присилав їй з Афганістану, а разом з ними і свої, котрі йому надсилала вона і котрі він беріг. Це було вже після їхнього розлучення, і Тетяна, повернувшись зі школи і відкривши двері своїм ключем, відчула раптом запах диму в квартирі. Вона кинулась на кухню і побачила, що мати сидить там і ридає, а коло неї каструля, в якій горять листи. Останній лист мати тримала в руці, і він уже загорався. Тетяна вихопила той лист, змахнула з нього полум’я, болюче при цьому обпікшись, але навіть того не помітивши. Од решти листів вже залишився лиш попіл і неясні клаптики.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Наприкінці серпня 1984-го року, в погожий і безвітряний день від будівлі міськвиконкому селища Іванівка, що в Лебединській області УРСР, від’їхали два представницькі автомобілі ЗІЛ-117 і, проїхавши центром населеного пункту, звернули на трасу районного значення та взяли напрямок у бік закритого міста Самбір-24. На таких авто тоді зазвичай пересувалось велике начальство на кшталт кандидатів в члени Політбюро абощо, але ці машини ніхто не супроводжував, ніхто не перекривав дороги під їх проїзд і тому подібне.
Машини рухались через поле тутешнього радгоспу-мільйонника, і їм устріч траплялись повні зерном вантажівки, що обережно виїжджали на трасу з грунтових доріг, поодинокий цивільний транспорт, а також вантажівки вже армійські, що рухалися з боку Самбора по дві, а то й по три. В хлібних нивах то тут, то там виднілись комбайни, було по-літньому спекотно, в травах чувся тріск цвіркунів, а в глибокому темно-синьому небі не пропливало жодної хмаринки.
Скло на задньому сидінні першої машини опустилось — можливо, тому, хто там сидів, захотілось надихатись запахом серпневих полів. Поля пахли скошеними житами, сирістю далеких боліт і кіптявою провінційних населених пунктів великої могутньої країни, котра мала розпастися назавжди і зникнути з мапи світу всього через декілька років, і чоловік, що зараз дихав полями, достеменно знав, що так і буде. Він знав також, що його впевненість у цьому нині мало хто поділяє. Всі розуміли, що триває розпал холодної війни, радянська армія безглуздо і ганебно зав’язла в Афганістані, а країною керує напівживий старець. Але мало хто міг подумати, що отак одразу…
Але чоловік із заднього сидіння не думав, а знав, і їхав зараз в місце, котре вселить в нього віру в майбутнє і переконає його в тому, що все життя його не минуло дарма, що він служив все життя Батьківщині, а не цим безумцям і що Батьківщина його врешті зрине з попелу літ і піднесеться над цим грішним світом. Він знав, давно знав, хто він є і хто є ці виродки з Політбюро, паркетні маршали з Генерального штабу, вся ця номенклатурна сарана, цей прогнилий комітет держбезпеки і партія, топтати, топтати цю наволоч, топтати цих миршавих комах, отрутою випалити з просторів країни! Коли топтались в кремлівських кабінетах чи з трибуни Мавзолею виголошували вони свої промови, то чи могли вони знати, могли уявити, які космічні глибини горять в його очах і очах його братів і сестер, коли ті дивляться на них?
Але вони почали прокидатись. Вони почали, ці крихкі паралітики, почали хапатись за життя, зворотливі щупальця держбезпеки вони простягли до ший його братів і сестер нині і здавили — він знав про декілька смертей, убивств, звичайних убивств — пару серцевих нападів, пару фіктивних самогубств… Він знав, що згортається будівництво інших могильників. Які нікчеми! Вони судять по собі, вони і уявити не можуть, що він і його брати служать не собі, а своїй країні, а найперше — майбутньому своєї країни, а себто — її дітям. Ось є вища ціль — наші діти, майбутнє покоління!
Так він і казав дружині, так він її переконував перед тим доленосним днем, о — вона спочатку трохи боялась: «Я не можу піти на це, як… Як мені бути з ними? Як?» Все минулось, і все — заради дітей, заради майбутнього. Його названа дочка також схожа на неї, хай би йому грець — схожа, раз вибрала таку долю, але так судилось, так треба. «Патріархи кажуть, і ти робиш, Патріархи кажуть, і їх слова священні, і людське життя для них пил». Так! Так! І «Приведіть до Нас ваших жон, аби Ми ввійшли в їхні води». Так!
Ось вони — поля, що пахнуть скошеними житами і сирістю далеких боліт, пахнуть моєю Батьківщиною вовіки віків і довгою молодістю майбутніх поколінь, їхнім щедрим літом під синню космічних глибин і безоглядних просторів далеких світів! Ось ради чого тільки й можна жити! І все це прийде, прийде весна моїх народів, весна світу, ось вони — мої грішні поля, прийдіть на них, прийдіть з далекої зоряної імли, з палючих світанків далеких планет, о криваві боги мого світу, боги моєї юності, боги моєї печалі і боги мого серця.
Машини в’їхали в Самбір, і солдати на контрольно-пропускному пункті, ясна річ, не чинили їм ніяких перешкод. Ось воно — місто мого серця, де не чутно пісень майбутнього розпаду і смутку, де не чутно тих тужливих молитов майбутнього, оселя моїх кривавих богів.
Місто стоїть в довколишніх житах полів і рідких лісосмуг, пронизане розжареним асфальтом доріг, оточене невеликими селами і хутірцями, каналами в очеретах під тінню верб, обласкане серпневим смутком, що, мов спогад далеких літ, відносить в безвість спустошене літо. Місто стоїть в зелені парків і охайних клумб, в бездоганній чистоті тротуарів і обочин, над ними висяться житлові масиви, патрулі солдат проходять, смирно охороняючи довколишній спокій. А над просторами площ, широкими вулицями, над управлінськими установами, військовими частинами, прохідними заводів і дворами шкіл колишеться державний прапор твоєї Батьківщини, і колосся далеких полів вкарбоване бронзою в герб.
І ось вона — щаслива молодь нашого майбуття, наші наступні покоління прогірклих літ, надія нашого серця. Площами і широкими проспектами міста ідуть вони, сонні молоді люди, хлопці і дівчатка з затягнутими біластою пеленою очима і темними нитками вен на лицях. Вони говорять тихою мовою, але уста їх — сурми майбутніх літ, уста їх — громи над родючою країною, уста їх — холодні глибини всесвіту, і мова їх — то пісня далеких туманностей та їх скупчень, мова їх — ноктюрн далеких зірок.
І повсюдно транспаранти:
Він наказав спинити машини на проспекті Миру і, вийшовши, всівся зі своїм особистим референтом на лавку коло фонтанів перед входом в кінотеатр. Він сидів і мовчав, а серце його сміялось. Мало хто знав ім’я цього чоловіка і навіть його офіційну посаду, хоч, напевне, уже в ті роки він міг присвоїти який завгодно титул, хоч і імператора галактики. Він був з виду звичайним чоловіком середнього зросту і середніх літ у звичайному костюмі. Він дивився на самбірську молодь, дивився і, здавалось, не міг надивитись. І він сміявся, сміявся, як дитина, у своєму серці.
— Товаришу секретар (так тут усі його величали), вже час, літаки вже прибувають, — обережно мовив референт, бо йому те передали по апарату спецзв’язку з машини.
— Скажи мені, — звернувся він до референта у відповідь, і губи його дрижали, — у чому наше майбутнє?
— Товаришу секретар?… — той, здавалось, не зрозумів.
— В них! — не чекаючи відповіді, секретар показав пальцем на дивних молодих людей коло фонтану і на сходах кінотеатру. — В них наше спасіння. Паралітики з Політбюро, прогнила армія, ціла зграя продажної номенклатури, ця картонна Комуністична партія з їхніми закритими санаторіями та продовольчим забезпеченням, з їх інтелігенцією, з їх дітьми, що біжать з цієї країни. Все пил, все це пил… Ось наша молодь, ось те, чим ми будемо жити і чим залишимось в віках, ось наша свіжа кров, ось наші сподівання. Ось…
Він замовк, зачувши гул турбін. Двійко перехоплювачів шугнули невисоко над містом, і він задивився на те.
— Товаришу секретар, — референт обережно торкнув його за лікоть. — Патріархи прибувають.
— Так, треба йти, — він кивнув.
Машини проїхали все місто і ще трохи за його межами, затим врешті досягнувши аеродрому протиповітряної оборони; там він вийшов із машини, пройшов по бетону злітної смуги — військовослужбовці, і солдати і офіцери, при їх наближенні ставали струнко і віддавали їм честь.
Перший літак знижувався, заходив на посадку — величезний «Антей». Товариш секретар бачив, як торкнулись злітної смуги колеса його шасі, як літак прокотився по смузі і як від роботи його двигунів хилилась ковила за межами смуги.
— Астарот, — мовив його референт.
Він кивнув: