Могильник: читать начало книги онлайн

Але весь геніальний план накрився в одну мить, і як же ж шкода. Поки зайшли в будівлю гідроелектростанції, поки розібрались, що до чого, аж тут зирк з вікна на майданчик перед колишньою прохідною — а хай би ти сказився! Більше сотні приблуд сунуть до будівлі — Кобра десятки разів у периметр ходив, але скільки приблуд разом ніколи не бачив.

— Так… усі пригнулись і тихо на цирлах за мною. Тільки тихо! Валимо звідси через оті кущі під вікнами. Треба стрибати… — командував він приглушено.

Але тут забаскаличились їхні покупці:

— А зброя?

— Яка зброя, мудак?! — у Рината нерви здали. — Моліться всім яким тільки можна богам, аби ми звідси живими вийшли.

— Та ніхрена!

І почалась стрілянина. «Чегевари» відкрили вогонь по майданчику, а Кобра, Ринат та інші драпонули через кущі і через поле, поки ще можна було. І поки ще тільки підіймались зарослими городами, то думали, що вирвались. І біс би вже з тими грошима, біс із тим усім — головне, що живі. І тільки коли вийшли на пригірок, то зрозуміли, що нічорта вони не вирвались — хутір кишів приблудами.

Ховались тепер між могил на старому хутірському цвинтарі, а приблуди сновигали по вулиці. Зі сторони ближніх боліт до хутору підповзав туман, а поля пахкотіли гнилісною прохолодою, зорі на сході поволі згасали.

— Підставив нас Вампір, підставив, сучара! І що він мені за карту дав, чи од балди маршрути приблуд по ній малював? Ну от же ж сучара… — Ваня ледь не плакав.

— Треба в бік Вирівського блок-посту рухатись, — шептав йому Ринат.

— Ми маршруту не знаємо, — заперечив Кобра. — Три роки тому там мінне поле було, ти знав?

— Ні.

— Ну от.

— То, може, краще до них вийти? — Ринат показав у бік приблуд на вулиці.

Вони спустились полем і берегом річки до Вирівського блок-посту. І вийшли навіть на блок-пост перед самим ранком, і Ваня навіть на якусь хвилю подумав, що дійсно вирвались. Але лише на хвилю, бо його одного серед його різномастої групи не підвела славнозвісна мародерська «чуйка». Вже як підходили до блок-поста, то вона шепнула йому: «Ваня, це край».

Він опустив очі і спинився, поки хлопці спереду крокували бур’янами, високо задираючи ноги і жваво обговорюючи вилазку. Він ще встиг просичати: «Та пішли ви…» — невідомо до кого, і в ту ж хвилю кулі прошили його і решту.

Армійський спецназ провів операцію, за яку потім офіцерів нагородили і про яку навіть частково розказали у вечірніх новинах на державному телеканалі країни, що стрімко розпадалася. Там було сказано, що силові структури попередили спробу заволодіння зброєю з відчужених територій групою радикальних екстремістів.

Спецназівці забрали їхні тіла як доказ, і вже через декілька годин військово-транспортний борт віз їх з Комсомольська в Лебедин, аби виставити там на огляд всіляких прокурорів та решти відразливих пик.

Колони бронетехніки ввійшли в столицю країни десь перед сходом сонця і повністю паралізували рух транспорту в ній. З центру час від часу доносились автоматні черги, а провідні інформаційні агентства світу вже через якісь півгодини після вводу військ повсюдно демонстрували кадри відеозйомки з розпростертими на обочинах вулиць людськими трупами.

Була середина жовтня, вже по-осінньому сирі і холодні пориви вітру ганяли зжовкле листя по пустих, зранених танковими траками проїжджих частинах. За тим об’єктив відеокамери фокусувався на державному прапорі, що в’яло смикався в поривах холодного вітру над дверима якоїсь із установ в урядовому кварталі. За тим було видно широку панораму міста з млявим осіннім світанням поверх нього і димом, що підіймався в декількох місцях над урядовим кварталом. А потім камера деякий час супроводжувала пару бойових гелікоптерів місцевої армії, що швидко проносились над містом, рухаючись кудись в бік млявого світання та час від часу відстрілюючи теплові пастки.

Титри під роликом засвідчували: «Уряд вводить війська в столицю, аби запобігти спробі державного перевороту».

Словом, в центрі було небезпечно, і домовлятись доводилось в одній із непримітних квартир у спальному районі за слушною порадою чоловіка. Він тепер стояв на балконі в діловому костюмі без піджака і палив, роблячи надміру глибокі затяжки, а жінка дивилась на нього в цей час, не відводячи погляду. Вона стояла в кутку балкона, обхопивши лікті і схрестивши ноги — така тендітна і тиха, з якимсь постійно по-дівочому грайливим і несерйозним виразом обличчя, усміхненим кутиком рота і піднятою бровою. Ця тендітна жіночка чомусь гнітюче діяла на чоловіка. Вона якось наче випромінювала незримо не міць навіть, а могутність. А цей кремезний, трохи надміру огрядний чоловік у строгому костюмі з краваткою та ще і значком народного депутата на лацкані знятого перед тим піджака стояв невпевнено, немов колос на глиняних ногах, і губи його ледь помітно дрижали.

— Це квартира одних моїх знайомих. Колись була… — мовив чоловік. — Бережу так, про всяк випадок.

— Він не передумає?

— Я говорив з ним по телефону… вчора. Ви маєте зрозуміти — він дуже дивна людина. Інколи навіть я не знаю, чого від нього чекати, а знайомі ми, вважайте, з самого дитинства. Але кращого за нього нікого немає, він єдиний, хто справді може вам у цьому допомогти. Чому ви взагалі надумали їхати туди зараз? Чому не наступного разу?

— Наступного разу може й не бути, — знизала плечима жінка.

— Це правда. Я відвезу вас на вокзал, і на тому розпрощаємось, сьогодні я виїжджаю з країни.

— Уряд евакуюють? — спитала жінка, і не ясно було, чи вона ото так збиткується, чи говорить всерйоз.

Чоловік у відповідь криво всміхнувся:

— Не знаю як уряд, а я маю намір евакуюватись.