Могильник: читать начало книги онлайн

— Та типу так…

— Коротше, зараз виїжджаємо.

Вони зайшли в будинок. У вітальні коло вікна стояла жінка з довгим каштановим волоссям, у темних окулярах, вбрана в теплий в’язаний светр і чорну спідницю до колін. З її ліктя звисало чорне шкіряне пальто, руки були складені на грудях. На дивані смирно сиділи двоє дітей — хлопчик років чотирьох і трохи старша дівчинка. Вони були вбрані тепліше за матір — в куртках і шапках, закутані в шарфи.

— Віктор Олегович? — спитала жінка, повернувшись від вікна, кволим, ледь чутним голосом, немовби вона була хвора. — Хто тут? — раптом вимовила стурбовано.

— Це я, Олю, — приязно і навіть лагідно вивів чоловік, підходячи до неї.

— Шамане? — вона широко всміхнулась. — Як…? Що ти тут робиш? — здавалось, вона була дуже рада чути його голос.

Він підійшов до неї впритул і обережно взяв за руку. Вона у відповідь піднесла іншу свою руку йому до обличчя і легенько до нього торкнулась.

— Дай я хоч тебе… А… — вона опустила руку. — Щось сталось? Чому ти приїхав так раптово? Ти чогось не хочеш мені казати?

— Ні-ні! — він поклав руку їй на плече. — Заспокойся. Мене прислав Артур, він просив вас забрати. Сьогодні.

— Сьогодні? Зараз?

— Так. Ви вже зібрались?

— Так.

— То виходимо, — він допоміг їй вдягнути пальто. — Тримайся за мене. Візьми під руку. Отак. Так, малеча… — він звернувся до дітей. — Ну, що, курносики? Ану ідіть слухняно з оцим дядьком! Чеху, візьми дітей.

Вони вийшли з дому, коли почало світати і туман вже потроху розсіювався. Шаман вів Ольгу, а Чех ніс малого на руках, дівчинку ж вів, тримаючи за руку.

Вони сіли в два позашляховики, котрі інші хлопці перед тим підігнали під самі вікна дому. Ольга не могла повною мірою оцінити переміну в своїй звичній охороні — може, лише відчувала, хтозна… А діти здивовано позирали на цих чоловіків. На відміну від звичних співробітників їхньої служби безпеки, ці були як попало вдягнені — в основному в якісь брезентові та спортивні куртки, джинсові або ж спортивні штани… Одіж стара і поношена, і в декотрих за спинами теліпались автомати, а в одного чи двох одяг був чогось заляпаний кров’ю.

Вони швидко сіли в машини і вже через декілька хвилин виїхали з міста, через півгодини звернули з траси на грунтову дорогу в полях. Вони квапились, але час у них іще був. З годину тому особистий борт віце-президента Сполучених Штатів, що прямував до міжнародного аеропорту Лебедина, аби доправити високопосадовця на офіційну зустріч глав держав — гарантів безпеки України, що мала відбутись там же, несподівано для всіх, нібито по причині густого туману приземлився на покинутому військовому летовищі поблизу селища міського типу Ленінське за сорок кілометрів від обласного центру. Негайно вислана туди з найближчого райцентру делегація у складі міського голови того ж райцентра, декількох депутатів та очільників тамтешньої міліції раптово виявила, що з літака вийшов не віце-президент, а декілька десятків американських десантників. Вони оточили територію летовища, а прибулу делегацію взяли в полон.

Поки в столиці розбирались, що б це могло значити, і поки до місця пригоди було відправлено щось більш значне за місцеве керівництво, на злітну смугу аеродрому з прилеглої лісопосадки виїхали два позашляховики і підкотились до відкидного трапу літака. З машин вийшли незряча жінка з двома дітьми і декілька озброєних чоловіків. Двоє чоловіків завели незрячу жінку з дітьми в літак і зайшли самі за тим. Потім в літак організовано зайшли десантники, і літак через деякий час піднявся в повітря. Після цього в ближній лісопосадці зникли і два позашляховики з озброєними чоловіками всередині.

А ще через якусь годину літак благополучно покинув повітряний простір країни.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Покинутий хутір висився на пригірку над зарослим бур’яном полем і мілкою замуленою річечкою в очеретах та вербах. До нього з траси тяглась грунтова дорога, минаючи місток-шлюз над тою вбогою притокою Бистриці. Зі сторони ближніх боліт до хутору підповзав туман, а довколишні поля пахкотіли гнилісною прохолодою.

Всього то і роботи було, що підігнати сховані в одному з покинутих дворищ хутора машини до будівлі гідроелектростанції — тут і їхати-то якихось хвилин десять чи навіть менше. Там погрузили добро — стволи, вибухівку, гранати і що там ще їм треба було — і вернулись цією самою дорогою повз загублений в полях і лісосмугах хутір на трасу обласного значення, і хай тоді ці «чегевари» чинять, що їм заманеться, хоч і Київ підривають весь до бісової матері. Чудовий був план, можна навіть сказати — геніальний, сука, план! Підірвати такі бабки і рвонути з ними на Багами або ще куди, а ці мудаки ще ж мали їм шенгенські паспорти підігнати, і все — легально.

От і поїхали б на острови з паспортами якої-небудь Німеччини чи Бельгії, і зависали б там потім, і очі б усього цього тутешнього не бачили. А вони, ці підари, хай собі роблять чи революцію, чи контрреволюцію, чи проституцію регіонального масштабу.

Там то й справи всього — забрати стволи і вибухівку. Ваня Кобра, ясна річ, знав, що по всіх розкладах добро то ніяк не їхнє, а Серба, адже Серб одноосібно вже більше десятиліття тут увесь бізнес контролює і усіх пацанів кришує, через те і стягнув усю зброю з усіх ничок усього периметру в будівлю недобудованої гідроелектростанції імені Володимира Ілліча Леніна над Бистрицею, за десять кілометрів від Самбора.

Ну, ідея це нормальна, нічого не скажеш. Раніше кожен стволи з собою тягав, адже зовсім без стволів ходили тільки найбільш биті хлопаки на кшталт того ж Вампіра, але таких — одиниці. Без стволів страшно, та й навіть не в периметрі вони потрібні, ті стволи. А як нарвешся на яких шакалів на виході — або вояк, або мусорню, або когось із братви? Кожен хоче по-легкому нажитись на чесному роботязі, хе-хе… Але стволи — це і проблема, мало того, що ти його ще купи десь втридорога, мало того, що тягни на собі, коли кожен грам ваги критично важливий, так ще як тебе, не дай Бог, приймуть коло блок-посту чи ще де, так без ствола ти грошину офіцеру тикнеш і поїдеш, а з стволами…

Тому хлопці стволи стали ховати в ничках в периметрі, але не глибоко, а так — там, де люди вже не заходять, але ще й не периметр по суті. Тоді пізніш стала різна шпана і вояки ті нички викупати і тирити, що погано лежить. Такі розборки за ті нички пішли, що хай Бог спаса!

І коли вже Серб цю всю катавасію під себе підім’яв, то звіз усієї своєї братви спорядження в приміщення гідроелектростанції. Потім туди ще підкинули якусь кількість з «американської операції», те, що не вдалось поки реалізувати, адже вони як з американцями працювали, то виклянчили у них задарма цілу купу всього — і автоматичні гвинтівки, і броніки, і тепловізори, і просто спецодяг, типу — для справи. Потім продали більшу частину, звичайно, в якесь Сомалі або ще куди, а те, що лишилось, звезли сюди, «на склад», як тут казали.

Воно ідея й правда вдала — групи Серба як ідуть в периметр, то тут і затарюються, а хто хотів би ще з молодняка помародерствувати, то вигідніше йому в бригаду Серба вливатись одразу — будеш і нагодований, і екіпірований типу як.

Але групи Серба вже досить давно в периметр не ходять, та там по суті нема за чим вже і ходити — однаково за два десятиліття звідти вигребли все більш-менш цінне. Отож і зі «складу» багато чого звезли, але багато чого й залишилось — армію не армію, а невелике ополчення озброїти можна. І хоч, знову ж таки, Ваня Кобра знав, що по всіх розкладах не їхній то склад, а Серба, але Ваня так розсудив, що раз Серб його в буцегарню запроторив і все хазяйство його під себе перебив, то виходить тепер, що треба розплачуватись.

Крім того — Вампір сам його на цю точку навів і сам все детально розписав, як взяти, за помірну плату, звичайно. Та ще й карту проходу підігнав, як краще підійти. Вампір давно вже з Сербом не працює, розборки там у них якісь були — то й зрозуміло, чого раптом така щедрість.

Та й покупець швидко знайшовся — ці «чегевари» зі столиці, молоді та юні. Їм, бачте, тої зброї, що закордонні хазяї постачають для їхнього підривного руху, вийшло так як мало. Ну й хай беруть — Вані то що? Хай хоч і ввесь Київ рознесуть до бісової матері, аби лиш платили, як домовлялись. Ну — геніальний план!