Могильник: читать начало книги онлайн

— Навряд, — Іра потягнулась. — вони б на автобусі приїхали службовому. В нас же машини нема, ти хіба забув?

— Може, хто привіз, — знизав плечами Діма.

— Та навряд, — Іра почала вдягатись. — Скоріше за все рейсовим приїдуть годині о восьмій — знов на лінійку не встигнуть. Як завжди.

Раптом вони почули в коридорі якусь голосну емоційну розмову. Хтось чи то підіймався сходами, чи то вийшов з ліфту і голосно розмовляв, може, навіть лаявся. Це було навіть не схоже на звичайну сварку — жінка так верещала, немов її різали, а чоловік хіба що не гарчав у відповідь.

Спальня, де знаходились підлітки, якраз була поруч зі сходовою кліткою, і було добре чутно той гвалт.

— Таке наче тітка Олена з дядьком Петром, що то воно таке? — Іра вдягла блузку і вийшла в коридор, зазирнула у вічко, Діма рушив за нею.

З коридору долинув брязкіт немов впало щось металеве, може зв’язка ключів — дуже схоже.

— Розумієш вони всіх убили, всіх убили… І їли мерців! — тітка ледь не верещала. — Петре, вони їли їхні тіла!

— Замовкни, ось замовкни зараз же! Відчиняй…

— Там усі мертві, — жінка захлиналась сльозами. — О Господи, вони всі мертві, і солдати, і весь інститут.

— Тихо. Ну тихо. Візьми себе в руки!

Жінка ридала.

Іра глянула на Діму запитально і механічно взялась за ручку замка. Той шепнув «я сховаюсь» і відійшов у спальню, а Іра відчинила двері.

Люди, що лаялись, були молодим подружжям, сусідами Іри, котрі приїхали в Іванівку разом з ними, жінка працювала якоюсь технічкою, а чоловік на заводі хімічних добрив за десять кілометрів від смт. Вони товаришували з сім’єю Іри.

Отож Іра відчинила двері і боязко ступила за поріг. Вона побачила, що жінка сидить навпочіпки під стіною і ридає, а чоловік заспокоює її, тримаючи за плечі.

На підлозі лежала зв’язка ключів.

— Дядьку Петре, тітко Олено? — Іра запитально зиркнула на них і вони обернулись в її бік. — Щось сталось?

– Ірочко! — тітка різко встала і рушила до неї і стала заштовхувати її назад в кімнату і намагалась зачинити за нею двері. — Сховайся! Швидко сховайся, Іринко! Зачинись на всі замки і не виходь. Ніколи і нікуди не виходь, — тараторила вона в безпам’ятстві. — А краще… — вона раптом спинилась. — Тікай! Тікай мерщій! Вони… Вони страшні, Іро. О господи, які ж вони страшні…

Дядько відтяг її від дівчинки і, швидко піднявши ключі, відчинив двері своєї квартири.

— Відчепись від дитини! Чуєш? — він заштовхав жінку в квартиру і закрив двері.

Потім нахилився до Іри.

– Іруню, не лякайся тільки. Тільки нічого не бери в голову, вона… трохи захворіла, — він з усієї сили намагався виглядати спокійно, але йому це навряд чи вдавалось. — Іро, твої… Твої мама з татом тут чи… — він запнувся. — Тут чи на чергуванні? — промовив він роздільно.

— На чергуванні, а… що? Щось сталося? Вони мають скоро повернутись.

— То добре, — чоловік поклав їй руку на плече. — То добре, що скоро. Розумієш, в «поштовій скриньці»… в Самборі сталось щось недобре, якась аварія чи щось… Ми не знаємо, але в місті солдати і міліція — вони швидко впораються з цим лихом, тому не переживай, але краще… Краще зачинись у квартирі, чуєш? Зачинись і не відчиняй нікому, крім батьків і нас із тіткою Оленою, чуєш? Або приходь до нас, або… — він задумався. — З тіткою зараз не все гаразд, давай… Давай ми прийдемо до тебе через годину, а зараз зачинись у квартирі і не виходь. З твоїми батьками має бути все гаразд, якщо вони працювали в ніч, то все має бути гаразд. А зараз зачинись. Зачинись.

І він ледь не силою заштовхав Іру в квартиру і зачинив за нею двері. Вона обернулась до Діми — він якраз вийшов зі спальні, і запитально глянула на нього.

— Якась аварія? — мовила вона. — А тато з мамою, може, ще там, у тій «скриньці». Що ж робити?

Діма задумався і глянув на телефон під стіною.

— Можеш кудись подзвонити? — спитав він у неї. — Дізнатись…

— Я знаю один номер. Так просто туди не додзвонитись, але один номер мати мені дала. Вона казала… Тільки при крайній необхідності. Це номер якоїсь прохідної чи що… Точно! Зараз.

Вона кинулась у кімнату і вийшла звідти з загальним зошитом, підняла слухавку і швидко набрала номер з того зошита. Почекала з хвильку, а тоді глянула на Діму.