Могильник: читать начало книги онлайн

— Не з’єднує…- мовила розгублено.

— Ану дай лишень, — він забрав у неї слухавку і вслухався. — Лінії не працюють. Глухо, — розвів руками.

— Що ж робити?

— Давай і справді почекаємо, чи що. А що ми можемо?

— А твої батьки? — раптом згадала Іра. — Може, ти підеш…

— А що мої? — махнув рукою Діма. — Мати, либонь, на фермі, а батько ще з ночі на жнивах. Він казав що в Ільїнці переночує… У них там аврал якийсь, вони не домолотили вчасно. В усякому разі — саму тебе я не залишу, — твердо вивів він. — Давай почекаємо.

— Давай, — Іра кивнула. — Зараз я щось приготую поснідати, — вона легенько всміхнулась.

Іра підсмажувала яєчню, а Діма нарізав ковбасу. Вже починало світати, і раптом звідкись здалеку долинув звук наче якогось вибуху, немов хтось різко зім’яв у грудку лист фольги, і скло вікон в квартирі задрижало.

— Що це? — Іра впустила додолу ополоник, а Діма, на хвилю задумавшись, піднявся і вийшов з кухні, кинувши їй: «Побудь тут, мабуть».

Він вийшов на балкон. Проїжджа частина була на диво порожньою, і людей на тротуарах та під під’їздами видно не було, але в принципі ще ж було дуже рано. Іра не послухалась і вийшла на балкон перегодя.

— Що ж воно? — мовила вона.

— Та хтозна, — знизав плечами Діма.

І раптом пролунав черговий далекий вибух, і вони вгледіли в передранішній млі далеку неясну заграву над обрієм десь за містом з боку Самбора. Вона мигнула і погасла, немов далека блискавиця, і скло в вікнах знов задрижало, тепер навіть сильніше, ніж перше.

А тоді вони побачили, як по проїжджій частині пробігло двоє людей в міліцейській формі, вони бігли швидко і тут же завернули в провулок навпроти. Один з них на бігу діставав з поясної кобури пістолет, а другий, наче старший, притримував однією рукою кашкет на голові, а іншою жваво матляв у повітрі.

— Боже, що воно? — Іра прикрила руками губи. — А отой був наче на нашого дільничного схожий, — тицьнула пальцем в бік вулиці. — Давай навідаємось до сусідів абощо? Що ж це таке?

— Давай, — Діма кивнув.

Вони вийшли на майданчик, і Іра натиснула кнопку дзвінка. Натиснула раз. Другий. Третій. Четвертий. П’ятий. Глухо.

— Ну не могли ж вони вийти, ми б почули! — мовила вона до Діми, задумавшись.

— Та наче ж не виходили, — погодився той.

— Постій. У нас є запасні ключі їхні. Про всяк випадок вони мамі з татом доручили. Полити там квіти, або як хто приїде з родичів, а їх не буде…

Іра повернулась до себе і, взявши ключі, стала відкривати.

Дімі ж чогось раптом стало тривожно, і він сам не розумів чого. Він навмисне підійшов і став упритул за спиною Іри, і навіть легенько взяв її за плече. Так і стояв, поки вона відчиняла. А тоді вона різко розчинила двері і подалась вперед. І різко скрикнула за тим, обхопивши долонею рот і ткнувшись у плече Діми. Він злякано зиркнув в коридор сусідської квартири і вгледів, що в тому коридорі, розкинувшись на доріжці, лежить дядько Петро.

Він рефлекторно прикрив двері і глянув на Іру — з її широко розплющених очей текли сльози, і вона важко дихала.

— Стій тут. Або повернись у квартиру і зачинись, я подивлюсь, що тут.

— Ні, — вона вхопила його за руку.

— Чого ти?

— Я не пущу тебе самого.

– Іро…

— Ні!

Він зайшов перший, а вона за ним. Дядько Петро лежав у коридорі, а тітка Олена в одній з кімнат.