Читать книгу «Теорія права і держави: Підручник.» онлайн.

У межах філософії виявляються закономірності права, притаманні всім явищам природи і суспільства (філософський рівень знань про право); у межах загальної теорії права простежується специфіка вияву закономірностей права серед закономірностей явищ природи і суспільства (загальнотеоретичний рівень знань про право).

Філософія права стала методологічною базою юриспруденції завдяки дослідженню глобальних державно-правових категорій (насамперед категорії «право»). Проте вона не підмінює собою теорію права і держави, покликану здійснювати аналіз емпіричного матеріалу, визначений в історично сформованих нормах права, у переплетенні випадкового і необхідного у правовій реальності, у порівнянні правових систем, в узагальненні досягнень конкретних юридичних наук і формулюванні юридичних понять. При загальності об’єкту кожна з цих дисциплін має власний предмет, до того ж філософія права є більш загальним і широким вченням, ніж загальна теорія права, предмет якої ближчий до юридичної практики. Філософія права вивчає фундаментальні принципи буття права, онтологічну природу права, його людську і соціальну сутність. До її предметної сфери належать і проблеми філософсько-правового осмислення держави: правова організація держави, правові форми здійснення функцій держави, правова держава. Можна сказати, що філософія права - це система знань про зміст права та обґрунтування розуміння цього змісту, місця і ролі права у сучасному світі, пізнанні правової матерії в ціннісному аспекті і вимірі. Сферою перетинання філософії права і теорії права і держави є дослідження наддержавної сутності права і шляхів відображення природного (допозитивного) права у праві позитивному (державному). Обидві ці науки виходять із загальної оцінки правової матерії, а саме з того, що право є міра свободи і рівності, вираження справедливості.

Співвідношення економічної теорії і теорії права і держави. Ці дві науки поєднує їх спрямованість на вивчення закономірностей: економічна теорія осягає закономірності економічних явищ, теорія права і держави - праводержавних. Теорія права і держави використовує положення і висновки економічної теорії, її категорії: виробничі відносини, продуктивні сили, власність, статутний капітал та ін. У свою чергу економічні відносини вимагають найбільш адекватних собі державно-правових інститутів (наприклад, приватна власність на землю - інститут економічної теорії; право приватної власності на землю - правовий інститут). Виникаючи у відповідь на економічні потреби, інститути права і держави виступають важливим фактором формування соціально-економічних відносин.

Співвідношення соціології і теорії права і держави. Соціологія, досліджуючи суспільство в цілому та окремі його інститути, процеси, групи, включає у свій об’єкт пізнання і праводержавні явища. Але соціологія вивчає право і державу в генетичних зв’язках зі структурами соціуму, в аспекті їх соціальної детермінації, змісті і функціонуванні як одного цілісного системного утворення. Теорія права і держави також не може обійтися без вивчення емпірії, наявного буття права, юридичної практики. Вона використовує соціологію вже тому, що право слугує значним інструментом управління людьми різних соціальних верств, що соціологічні експерименти важливі для підвищення соціальної ефективності норм права, способів удосконалення державного апарату, пізнання причин і умов правопорушень, вивчення рівнів правосвідомості, соціальної структури та ін.

На стику цих наук утворилася соціологія права як система знань про соціальні умови існування, розвитку і дії права, зв’язок права з явищами соціального життя. Соціологія права, як і філософія права, має «подвійну» природу: діє в межах соціології і в рамках загальної теорії права. Проте вона ближча до практичних проблем, ніж філософія права,- досліджує, якою мірою чинний правопорядок зумовлений станом суспільства і якою мірою право здатне впливати на цей стан. У її полі зору перебуває зв’язок правової системи з її оточенням у вигляді інших соціальних систем і зворотного зв’язку - наслідків дії правової норми в суспільстві. Можна сказати, що вона вивчає дію права в реальних обставинах, які постійно змінюються.

Співвідношення політології і теорії права і держави. Політологія досліджує політику - діяльність і відносини зі здійснення влади в суспільстві, а також закономірності функціонування і розвитку політики і політичної влади, політичних інтересів, відносин, свідомості, діяльності. Об’єкт політології - політичне життя суспільства в різних виявах, діяльність держави й органів, політичних партій, політичних і громадських організацій, політична поведінка людей тощо. Питань права політологія стосується менше (тільки під час вивчення методів досягнення влади праву надається першочергова увага), а питання держави, співвідношення громадянського суспільства і держави, особи і держави в ній посідають чільне місце. Проте їх вивчають з погляду політичного, а не юридичного. На відміну від політології теорія права і держави покликана досліджувати державу як правове явище.

Політологія, як і філософія, озброює теорію права і держави матеріалом, що дає змогу різнобічно вивчити питання місця права і держави в політичній сфері і політичних процесах, взаємодії держави з іншими політичними інститутами. У свою чергу, політологія користується теоретико-юридичними досягненнями у вивченні проблем держави.

Співвідношення соціальної психології і теорії права і держави. Соціальна психологія (психологія - від грец. «psyche» - душа, «logos» - вчення) вивчає закономірності, механізми і факти психічного життя людини, соціальної групи, суспільства. Її увага зосереджена на закономірностях поведінки людей, зумовленої їх участю в соціальних групах. Психологічні феномени - потреби, цінності, інтереси, воля - є необхідними елементами процесу формування права, право- застосування і правореалізації. Досягнення соціальної психології враховуються теорією права і держави при вивченні правосвідомості, ефективності впливу права на поведінку людей тощо. Соціальна психологія допомагає теорії права і держави узагальнювати результати практичної діяльності державно-правових інститутів (насамперед інститутів управління), поведінки посадових осіб і громадян за допомогою застосування соціально-психологічних механізмів.

На стику соціальної психології і права успішно розвивається правова психологія, що вивчає психічні закономірності практичної юридичної діяльності. Широкого розвитку набула антропологія права, що виникла на стику соціальної антропології і права та розглядає людину як творця державної і правової реальності.

Отже, теорія права і держави тісно взаємодіє з філософією права, антропологією права, соціологією права, психологією права, етнологією права, юридичною герменевтикою, юридичною компаративістикою та іншими науками, що розширюють і збагачують її діапазон як науки і навчальної дисципліни.

Розділ 2. ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА І ДЕРЖАВИ ЯК ОБ’ЄКТІВ ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНОГО ПІЗНАННЯ

§ 1. Основні теорії походження права

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння походження права, його ролі в суспільстві, характеру взаємин з іншими соціальними явищами, функціонування. Пізнавальна цінність цих теорій полягає в тому, що через різні пояснення (аргументацію) генезису права висвітлюють етапи і напрями правового мислення різних поколінь людства. Розглянемо основні теорії походження права.

Теократична теорія (давньогрецькі міфи, іудаїзм, християнство, іслам) пояснює походження права творінням Бога безпосередньо або через його посланців, пророків чи правителів (породження права Зевсом і Фемідою - богинею правопорядку; проведення волі Божої щодо права у проповідях Христа, Мойсея, Мухаммеда).

Теологічна теорія (Фома Аквінський, XIII ст.) ґрунтувалася на ідеї про божественне, надприродне походження права (воно не відрізнялося від моралі) і вбачала його підставу в законах будови світу. Відповідно до цих законів першою стадією появи світу є утворення вічного закону, основного. Це - божественний розум, що керує світом. Він є підставою природи і суспільства, основою усього світового порядку. Друга стадія - оформлення природного закону, який є відображенням вічного закону в усіх живих істотах. Природні закони - це ті ж закони природи, що діють в галузі органічної природи (включаючи людей). Третя стадія - формування позитивного (людського) закону на підставі природного закону як фундаменту, застосування принципів природного права до громадського життя. Четверта стадія чинних законів - божественний закон як одкровення, що виражене у священному писанні (Біблія) і призначене виправляти недосконалості людського закону. Згідно з твердженням Фоми Аквінського, пороки, котрі не заборонені людським законом (оскільки закон має забороняти тільки найважливіші пороки), повинні заборонятися законом, який має божественне походження. Отже, у божественних (божеських) засадах вбачалося як походження, так і основні межі існування права.

Природно-правова теорія зародилася у сиву давнину, але своєї кульмінації досягла в епоху буржуазних революцій (XVII-XVIII ст.). Її найвизначніші представники - Гроцій, Спіноза, Локк, Монтеск’є, Руссо, Джеферсон, Гамільтон, Козельський, Радищев, Кант та ін. Теорія вільна від теологічного, божественного, надприродного пояснення походження і сутності права. Її вихідним пунктом є теза про наявність у кожної людині невід’ємних прав і свобод, котрими вона наділена природою, так само як вона наділена розумом, пристрастями, устремліннями. Це є природне право. Тільки згодом, коли утворюється держава в результаті колективного договору, виникає позитивне право, що призначене закріпити природні права людини, створити реальні гарантії для їх дії. Усі варіанти природно-правової теорії побудовані на співвідношенні «природний стан» (природне право) - «державний (громадянський) стан» (позитивне право). Отже, природно-правова теорія віддавала пріоритет ідеологічному і ціннісному (аксіологічному) аспектам права, що недостатньо для повноти розуміння його походження і сутності. Досягненням цієї теорії є те, що вона поставила в центр розгляду людину і її права, а недоліком - вивчення людини і пояснення походження права здійснювалося у відриві від суспільства.

Історична школа права (Німеччина наприкінці XVIII ст.- Г. Гуго, К. Савін’ї, Г. Пухта) здобула назву за основним положенням своєї концепції, що право кожного народу є його історичною спадщиною, тобто об’єктивним процесом історичного життя кожного народу. Вона відкинула поділ права на природне і позитивне, притаманний природно-правовій теорії, і заявила, що існує одне національне право, котре перебуває у тривалій еволюції разом з народом (від звичаїв і традицій до позитивного права) - органічно, повільно й безконфліктно розвивається разом з його мовою і звичаями. Справжнім джерелом національного права визнавався не закон, установлений державою, а звичай, який є відтворенням «духу», свідомості народу. Вважалося, що позитивне право походить від звичаєвого права; закони держави лише доповнюють, конкретизують позитивне право, але не створюють його. Не можна погодитися з тезою про те, що право створюється саме собою, як правила гри (шахи, карти), розвивається органічним шляхом, як рослина із зерна, поза законодавчою владою (саморозвиток права). Це є перебільшенням етнокультурних чинників («духу», свідомості нації), недооцінкою матеріальних факторів. Водночас цінними положеннями історичної школи права, які вплинули на подальший розвиток юридичної науки, є такі: ідея закономірності розвитку права і його правових інститутів як особливих соціальних явищ; ідея залежності права від умов розвитку нації; вимога історичного аналізу правового матеріалу, використання історизму як методу, що сприяв розвиткові нової науки - історії права.

Теорія юридичного позитивізму (П. Лабанд, К. Бергбом - у Німеччині; Д. Остін - в Англії; Г. Шершеневич - у Росії та ін., друга половина XIX ст.) відкинула поділ права на природне і позитивне, визнавала і вихваляла позитивне право, а походження права вбачала в системі юридичних норм, створених державою. Отже, право - похідне від держави, вторинне, не існує без держави; нормативні судження законодавця не підлягають обговоренню. До негативних ознак цієї теорії слід віднести ототожнення права і закону, виключення участі суспільства у формуванні права, невизнання природних прав людини. Проте не можна відкидати внеску цієї теорії у розвиток юриспруденції систематизацією правових знань, розробкою юридичних понять і категорій завдяки використанню формально-догматичного методу. Щоправда, значення цього методу перебільшувалося, абсолютизувалося. Не ставилося завдання виявити глибинні зв’язки і взаємодію соціальної і правової систем, яке неможливо було здійснити за допомогою лише формально- догматичного аналізу.

Психологічна теорія права (Леон Петражицький (1867-1931), В. Вунд, Л. Кнапп, Г. Тард та ін.) пов’язувала походження права з психікою людини, її емоціями, що мають специфічні ознаки. З одного боку, емоції імперативно накладають обов’язки («імперативність» переживання своїх зобов’язань перед іншими), а з другого - надають іншим право вимагати їх безумовного виконання. Такі емоції Л. Петражицький називав імперативно-атрибутивними (обов’язково-претендуючими), на відміну від моралі, що має однобічне переживання, тобто обмежена імперативним характером. Наявність атрибутивності (правомочний елемент), на його думку, є сутністю права. Цінним є те, що Л. Петражицький відкрив емоційний регулятор людської поведінки, виявив зв’язок правомочності (структурної одиниці суб’єктивного права) і обов’язку. Він правильно помітив, що не можна видавати закони без урахування соціальної психології і застосовувати їх, не враховуючи психологічного світу індивіда. Однак він перебільшив роль психічного чинника (частини правосвідомості) у правовому житті, підняв його до ступеня права, оголосив єдиною реальністю; відкидав об’єктивну реальність права, ігнорував соціальний елемент в праві. А це є перекручуванням сутності права. Ідеї психологічної теорії права, зокрема роль психологічних моментів в організації і функціонуванні інститутів права і держави, знайшли втілення в сучасній юриспруденції, однак вони подаються в іншій інтерпретації.

Марксистська теорія права (К. Маркс, Ф. Енгельс, друга половина XIX ст.) оголосила право частиною надбудови над базисом, зведеною в закон волею панівного класу, і пов’язала походження права з класовим розшаруванням суспільства і матеріальними умовами розвитку панівного класу. Ця теорія перебільшувала роль економічних чинників, класових інтересів у походженні права і недооцінювала ідейних факторів, загальної волі людей.

Нормативна, або «чиста», теорія права (Ганс Кельзен, X. Л. А. Хартр - друга половина XX ст.) близька до теорії юридичного позитивізму, виводить право від норм, що не залежать від об’єктивної реальності («чиста» теорія) і мають певну ієрархію (так звана піраміда норм): гіпотетична грунд-норма, основний закон, норми поточного закону, потім - норми підзаконних актів. В основі піраміди норм містяться індивідуальні норми, судові й адміністративні рішення, а також конкретні угоди (договори). Ця теорія є суто емпіричною теорією закону, тобто закону, що має обґрунтування в самому собі. Навіть процес нормотворчості (у тому числі законодавчий процес) виключається зі сфери «чистої» науки про право. Позитивним у ній є те, що акцентована увага на таких властивостях права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання, додержання принципу законності (хоча формально зазначена піраміда норм підкоряла нижчі норми вищим). Слабка сторона вбачається в тому, що нормативна теорія усунула можливість пошуків основи права поза самим правом, адже його «основна норма» (грунднорма) не виходить з реального життя, сфери соціально-економічних, політичних та інших суспільних відносин, а виводиться суто логічно, виступаючи вищим критерієм пізнання права. Який її зміст, теорія чітко не пояснює.

Соціологічна теорія права (Р. Ієринг, Є. Ерліх, Г. Канторович, Р. Паунд та ін., кінець XIX- друга половина XX ст.) мала девізом вивчення права в дії, у житті («функціоналізм»), виводила право із суспільства, із фактичних суспільних відносин. Іншими словами, правовідносини вважалися первинними, а правові норми вторинними; законодавець - не творець нової норми, а лише фіксатор її після того, як вона склалася в суспільстві. Найбільшого поширення соціологічна теорія права набула в СІНА (Р. Паунд). Тут витоки права вбачаються в судовій і адміністративній практиці, що пояснюється, крім іншого, американською правовою системою, яка від дає перевагу судовому й адміністративному прецеденту перед законом. Р. Паунд розцінював право як «високоспеціалізовану форму соціального контролю, здійснювану на основі владних приписів у межах судового і адміністративного процесу». Цінними елементами соціологічної теорії є чітке розмежування права і закону; підкреслення залежності ефективності правового регулювання від правозастосовної практики, соціальних відносин; пошук джерел права в суспільстві. Проте соціологічна теорія права не лише переводила розуміння права зі сфери належного у сферу сущого, а й виразно «втікала» від виявлення його природи (сутності).

Примиренська (інтегральна) теорія права (Д. Холл, Б. Аннерс, Г. Берман, В. Кравитц, У. Проберт, А. Поляков, Ю. Хабермас) - одна з найбільш популярних правових теорій у наші дні; заснована на положенні, що кожна з трьох класичних конкуруючих теорій - природно- правова, юридично-позитивістська, соціологічна (до неї деякі із зазначених учених відносять також й історичну школу права) - виділила лише одну з вихідних форм буття права і виключила інші, тоді як усі вони мають бути примирені шляхом широкого визначення права. Термін «інтегральна юриспруденція» уведений професором Джеро- мом Холлом. Він поєднав ідею про моральну цінність права (теорія природного права), ідею про соціальні умови формування і функціонування права (соціологічна теорія права), ідею про юридичні поняття і терміни (позитивістська теорія права); визначив право як тип соціальної дії, процес, у якому норми права, цінності і факти зростаються й актуалізуються законотворчістю. Цю теорію називають примиренською й тому, що вона ставить на перше місце серед функцій права її соціальну комунікативну функцію, трактує право як примирителя конфліктних ситуацій. Походження права вбачається в договорах примирення, що укладалися ще в первісному суспільстві за допомогою жерців, старійшин, народного віче (зборів); такими договорами долалися правила кровної помсти («око за око, зуб за зуб»).

Після нагромадження історичного досвіду у вирішенні конфліктних різноманітних ситуацій право одержує узагальнення у правових нормативах - спочатку усних (міфічні норми, норми-звичаї, норми- традиції), потім письмових (закони, нормативні договори та ін.). У цієї теорії є розмаїття варіантів щодо обґрунтування таких якостей права, як його соціальна природа, договірний і компромісний характер; вона враховує комунікативну природу людини як суб’єкта права. Однак її недоліком є недоврахування регулятивних причин появи права.

§ 2. Основні теорії походження держави

Сучасні держави світу мають різний вік: одні виникли в сиву давнину (і первинне походження держави)', інші, а це дві третини нині існуючих держав світу (всього їх понад 200),- у процесі ліквідації імперій, колоній, суверенізації державоподібних утворень, що відбулися переважно в минулому столітті (похідне походження держав). Протягом історії створено чимало теорій перинного походження держави.

Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, М. К. Михайловський, М. М. Покровський) ґрунтується на положенні, що держава виникла з патріархальної сім’ї в результаті її розростання та об’єднання сімей у племена, союзи племен, народності (цьому сприяло збереження переказу про їх загальне походження). За Аристотелем, селища, що утворилися, склали державу. Держава виникає як результат природного потягу до сімейних взаємин, спілкування, а влада государя (монарха) є продовженням влади батька (патріарха) у сім’ї, що має державновласницький характер на зразок домовласницького.

У наш час ця теорія не може бути сприйнята повністю. Проте деякі її елементи (виникнення держави з появою публічної влади, роль сім’ї в становленні державності, утвердження порядку в суспільстві шляхом підпорядкування публічній владі) потрібно враховувати.

Теологічна теорія (Фома Аквінський, XIII ст.) базується на ідеї божественного державотворення з метою реалізації загального блага. Вона слугує обґрунтуванню панування духовної влади над світською. Стверджується, що церква наділяє государя правом панувати над людьми і реалізувати волю Божу на Землі. Кожній людині пропонується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися владі, що санкціонована церквою. Воля володаря, що керує державою, трактується як об’єднавча засада, без якої держава розпалася б. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності: держава вічна, як і сам Бог. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного трактування походження держави. Її раціональним зерном можна вважати ідею про утвердження порядку як загального блага в державі. Щоправда, такий порядок відповідно до цієї теорії створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність особи.