«Теорія права і держави: Підручник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Принцип методологічного плюралізму закріплює можливість існування різних теоретичних, концептуальних підходів до вивчення державних і правових явищ, навіть таких, що обстоюють протилежні погляди; заперечує одномірність і партикуляризм, тобто відособлення цінностей, фактів, ідей (форм) або насильницьке нав’язування будь-яких теоретичних схем як «абсолютних істин». Методологічний плюралізм відображає природу права і держави як універсальних соціальних явищ (право і держава існують на різних рівнях соціального порядку), є зворотною стороною їх універсалізму.

Принцип єдності історичного і логічного допомагає відтворити об’єкт пізнання в сутнісних, закономірних зв’язках, де логічне є справжньою сутністю, а історичне - його формою, котра визначена конкретним змістом. Якщо історичний метод дає змогу дослідити правові і державні явища в усій їх повноті - з усіма випадковостями, зиґзаґами, подробицями, що нерідко спотворюють об’єктивну логіку розвитку, то логічний метод допомагає відсторонитися від окремих фактів, особливостей, усього неістотного, визначити зміст правових суджень і простежити зв’язок між різними елементами права і держави тощо. У цілому ж принцип єдності логічного й історичного методів розкривається через два принципи: принцип проспективності (історизму) і принцип пізнавальної ретроспекції. Відповідно до першого принципу, нинішній (розвинутий) стан об’єкта неможливо добре вивчити і зрозуміти без вивчення його історичного становлення. Відповідно до принципу ретроспекції (принципу зворотного аналізу), до минулого стану потрібно підходити зі знанням зрілих, «що відбулися», станів об’єкта.

Принцип поєднання теорії (доктринального) і практики (прикладного) виражається в тому, що вивчення праводержавних явищ на теоретичному рівні та вироблення концепцій (теорій, доктрин) щодо функціонування цих явищ ґрунтується на накопиченому практичному матеріалі і його обробці на емпіричному рівні, узагальненні теоретичних і емпіричних знань. Завдяки аналізу практики теорія поглиблює розробку концепцій, вдосконалює понятійно-категоріальний апарат, виявляє напрямки свого розвитку. Водночас теорія здатна надати імпульс для розвитку практики, підвищення її ефективності.

Принцип соціального детермінізму спрямовує на розгляд цілісних соціальних ситуацій, дій людей, на виявлення закономірностей при дослідженні праводержавних явищ і процесів, при опорі на причинне мислення в усіх суспільних процесах.

§ 5. Методи теорії права і держави

Терміни «методологія» і «метод» у теорії права і держави, як і в будь-якій науці, співвідносяться як загальне і часткове, де метод є системою розумових і практичних операцій (процедур), що спрямовані на вирішення конкретних пізнавальних завдань з урахуванням визначеної пізнавальної мети.

Призначення методу - отримати за його допомогою нову інформацію про навколишню реальність, заглибитися в сутність явищ і процесів, розкрити закони і закономірності розвитку, формування і функціонування об’єктів, які досліджуються. Від якості методу, правильності його обрання і застосування залежить істинність отриманого знання.

Основні методи, використовувані в теорії права і держави.

Загальнонаукові методи (застосовуються до всіх наук):

• діалектичний - всебічне вивчення процесів виникнення, еволюції, ознак об’єкта, його значення у період функціонування, перспектив розвитку; встановлення зв’язку з чинниками матеріальними (матеріалістична діалектика), духовними, культурно-моральними (ідеалістична діалектика). Для вивчення застосовують загальні категорії діалектики - сутність і явище, форми і зміст, можливість і дійсність. Цей метод використовує принципи і закони діалектичної логіки: закон переходу кількісних змін у якісні', закон єдності і боротьби протилежностей', закон заперечення заперечення (допомагає виявити і ліквідувати суперечності в поясненні фактів і явищ, виробити критичне ставлення до будь-яких неточностей і непослідовностей в отриманій інформації);

• логічний - використовується для формування нових понять, їх класифікації, типологізації досліджуваних явищ, тобто поділу на окремі типи, підтипи; усунення неточностей і суперечностей тощо. Цей метод передбачає застосування логічних законів і правил (їх називають ще методами-прийомами або логічними прийомами): сходження від абстрактного до конкретного, абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання та ін.;

• історичний - пізнання генезису та розвитку подій, фактів, ідей (теорій) у контексті їх виникнення, формування і розвитку, виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей і суперечностей. Завданням його є установити значення досліджуваного об’єкта для періоду функціонування, перспектив розвитку, зв’язок із сучасністю;

• системно-структурний - основні правила і принципи елементарно-структурної внутрішньої методології системного підходу (одна його сторона), які дають змогу здійснити комплексне пізнання великих і складних об’єктів (систем) у цілісності, єдності різноманітних явищ, що набувають нових якостей, яких немає у разі існування їх у роз’єднаному стані. Системний аналіз полягає у вивченні всього розмаїття зв’язків правових і державних явищ один з одним і із зовнішнім середовищем; установленні того, що життя системи визначається процесом зміни і стабілізації, збереженням традицій і збагаченням новаціями, а тривале порушення балансу цих процесів обертається руйнацією системи;

• структурно-функціональний - полягає у виокремленні в деяких системах права і держави їх структурних частин за призначенням, роллю, взаємозв’язком, конкретною дією (функціонуванням).

Спеціально-наукові методи (застосовуються до конкретної науки, у нашому випадку - до теорії права і держави):

• формально-юридичний (догматичний, юридико-технічний) — традиційно вживаний у теорії права і держави для вивчення «догми» права, його внутрішньої й зовнішньої форми. Аналіз джерел права, формальної визначеності права, порядку систематизації нормативного матеріалу, правил юридичної техніки є проявом цього методу. Завдяки пов’язаності із правилами логіки й мови зазначений метод допомагає сформулювати визначення юридичних понять, зробити їхній опис, класифікацію й систематизацію. Він забезпечує логічну стрункість і несуперечність викладу правових норм; наявність необхідних внутрішніх елементів при формулюванні понять, а також виведення з них логічних наслідків. Уже давні римляни вважали, що юридична форма є істотною формою (forma legalis - forma esseentialis);

• соціолого-правовий (взаємодіє із загальним соціокультурним підходом) - виражається в дослідженні права і держави не на рівні абстрактних категорій, а на базі реальних соціальних фактів, сформованих у суспільстві правил і передбачає використання таких засобів, як аналіз статистичних даних і різноманітних правових документів, соціально-правовий експеримент, опитування населення, анкетування, інтерв’ювання з правових питань та ін. За допомогою цього методу можна визначити авторитет влади, якість діяльності законодавчої, виконавчої та судової галузей, ефективність правового регулювання, стан законності й правопорядку в суспільстві, поведінкову природу права;

• герменевтично (тлумачно)-правовий (взаємодіє із філософським герменевтичним підходом)[1] - допомагає досягти ясності в прочитанні текстів правових документів і роз’ясненні їх внутрішнього змісту, уживанні термінів і узгодженні сфер їх використання, тлумаченні вчинків учасників правовідносин. Будь-яке читання тексту (закону та інших правових документів) зумовлене потребою у відповіді на запитання «з якою метою» він був написаний. Застосування герменевтично- правового методу спрямоване на подолання дистанції між читачем (тлумачем) і правовим текстом, прагнення поставити його на один культурно-правовий рівень із автором тексту, перебороти значеннєву роз’єднаність між ними і в такий спосіб включити зміст цього тексту в розуміння тлумача для того, щоб його реалізувати;

• порівняльно-правовий - передбачає зіставлення подібних юридичних понять, явищ і процесів та встановлення їхньої специфіки. Порівняння застосовують у класифікації право- державних явищ, з’ясуванні їх історичної послідовності, генетичних зв’язків між ними, загальних і конкретних закономірностей розвитку, традицій і новацій. Розрізняють діахронне і синхронне порівняння: діахронним є зіставлення галузі права чи інституту права в одній правовій системі в різні історичні періоди, встановлення наявності (відсутності) наступності у їх розвитку; синхронним - зіставлення галузі права чи інституту права, що функціонують одночасно в різних правових системах, встановлення доцільності (недоцільності) запозичення їх позитивного досвіду;

• інструментально-правовий - дає змогу інструментально використати право у законотворчому процесі; визначати правову форму як специфічну систему правових способів - інструментів (заборон, дозволів, зобов’язань, заохочень, покарань), які поєднуються на окремих ділянках правового регулювання (залежно від мети, предмету, методу регулювання) у своєрідні режими, що забезпечують вирішення суспільних завдань тощо;

• метод теоретико-правового моделювання - передбачає створення теоретичних моделей, в яких втілюються уявлення про ідеальні форми права і держави, що виникають на певному етапі соціально-політичного розвитку (наприклад, модель правової держави);

• метод теоретико-правового прогнозування - полягає у висуненні та обґрунтуванні рекомендацій щодо варіантів розвитку тих чи інших праводержавних явищ.

З метою різнобічного пізнання права і держави доцільно використовувати усі методи й підходи в сукупності. Варіанти вибірковості їх поєднання можуть бути різними: вони визначаються об’єктом, предметом, метою і завданнями пізнання проблем теорії права і держави.

§ 6. Понятійно-категоріальний апарат і концепція теорії права і держави

Понятійно-категоріальний апарат теорії права і держави — це система погоджених та взаємозалежних понять і категорій (позначених словами і словосполученнями), необхідних для теоретичного пізнання праводержавних явищ і процесів.

Загальнотеоретичні юридичні поняття є формою конкретного мислення, що вкладається в логічно оформлену систему узагальнюючих ідей про групи (класи) юридичних явищ, відображених у їх відмітних ознаках.

Для гарантування юридичної безпеки поняттям і категоріям дається визначення (дефініція), що слугує моделлю і дає змогу порівнювати з її змістом конкретні ситуації, котрі виникають у реальному житті. Визначення поняття (дефініція) виражає: 1) його матеріальний зміст;

2) формальний зміст (форму) терміна, яким позначається поняття. Дефініції мають бути чіткими і конкретними. Усі ознаки поняття не обов’язково повинні входити в його визначення. Проте дефініція має відображати основні елементи і зв’язки між ними, що характеризують певне поняття.

Процес розроблення дефініцій триває в категоризації понять - створенні категорій.

Загальнотеоретичні юридичні категорії-універсальні поняття, що є вищим рівнем наукового узагальнення стійких істотних внутрішніх і зовнішніх зв’язків праводержавних явищ і процесів. Юридичними категоріями є досить широкі за обсягом поняття, для яких неможливо віднайти більш широкі родові поняття («праворозуміння», «правова система», «правове регулювання», «юридичний процес», «юридична практика» та ін.). Загальнотеоретичні категорії - форма логічного мислення, у якій поєднуються поняття і юридичні ситуації на основі загальних ознак елементів, з яких вони складаються. Якщо визначення поняття формулюється на основі аналізу самого поняття, то визначення категорії дається відповідно до іншої категорії. Юридичні категорії є об'єктивно-суб’єктивними утвореннями. З одного боку, вони мають тільки таке значення, яким їх наділяє об’єктивна реальність, яку ці категорії відображати. З другого боку, вони неможливі без інтелектуальних зусиль юристів, що конструюють їх, системно класифікують, усувають хаос і невизначеність фактів суспільного життя, узагальнюють раніше вироблені правові поняття.

[1] Походить від слова «герменевтика» (гр. hermeneutike - тлумачне мистецтво) - сукупність пізнавальних засобів, що одержали назву від імені давньогрецького бога Гермеса, який витлумачував людям глибинний зміст велінь богів. Засновником герменевтики як наукового методу вважається німецький вчений Ф. Шлейєрмахер (1768-1834).