Теорія права і держави: Підручник.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

- всенародне обговорення законопроектів;

- мітинги;

- анкетування та ін.

У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам.

Вибори - форма особистої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу.

На основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування в Україні обираються населенням: Президент, Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради та їх голови).

Виборча система може бути мажоритарною, пропорційною і змішаною (мажоритарно-пропорційною). Мажоритарна система - система визначення результатів виборів, відповідно до якої депутатські мандати від виборчого округу отримують лише кандидати, що набрали встановлену законом більшість голосів. Відповідно до пропорційної системи депутатські мандати поділяються між партіями пропорційно до кількості голосів, відданих за партію в межах виборчого округу[21].

Особливим інститутом демократії є референдум.

Референдум (від лат. referendum - те, що має бути повідомлено) - спосіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з принципових питань); проводиться з метою забезпечення народовладдя - особистої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.

Референдуми за юридичною силою: імперативні - їх рішення мають загальнообов’язковий характер і не потребують затвердження. Як правило, предметом імперативних референдумів є питання, віднесені Конституцією до виключного вирішення в результаті всенародного опитування. Наприклад, згідно зі ст. 73 Конституції України винятково всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України; згідно зі ст. 149 Конституції Швейцарії обов’язковому референдуму підлягають перегляди (повний або частковий) Конституції, а також термінове прийняття або перегляд федеральних законів, які позбавлені конституційної основи і строк дії яких перевищує один рік; консультативні - їх результати не мають зобов’язального характеру; вони є дорадчими, проводяться з метою виявлення суспільної думки з конкретного питання, що цікавить певну частину населення регіону (про встановлення вільної економічної зони в певній області; про вступ країни до міжнародної організації), але можуть бути розглянуті і враховані при ухваленні відповідних рішень державними органами або органами місцевого самоврядування.

Референдуми за територією проведення в Україні: загальнонаціональні - проводяться в масштабах усієї країни; регіональні (місцеві) - проводяться в межах регіонів України: Автономної Республіки Крим, адміністративно-територіальних одиниць (областей), містах Києві і Севастополі з метою вирішення найважливіших питань регіонального (місцевого) значення.

У Швейцарії окрім референдуму інститутами безпосередньої демократії є народне віче, народна законодавча ініціатива. У США референдум застосовується нарівні із законодавчою ініціативою. У Франції через три роки після проведення першого референдуму в 1789 р. стали практикуватися плебісцити - всенародні опитування, що розглядаються як синоніми референдумів.

§ 3. Демократія і права меншості

Усі демократії є політичними системами, у яких громадяни вільно приймають політичні рішення відповідно до волі більшості, тобто більшістю голосів. Проте підпорядкування меншості більшості (перших останнім) не завжди буває демократичним. У демократичному суспільстві воля більшості має поєднуватися з гарантіями прав особи, які, у свою чергу, служать захисту прав меншості - етнічна меншина, релігійна чи політична меншість. Права меншості не залежать від доброї волі більшості і не можуть бути скасовані більшістю голосів.

Розглянемо право меншості (опозиції) в парламенті. Юридичне поняття «більшість» ототожнюється з політичним поняттям «правляча», а «меншість» - з політичним поняттям «опозиція» (від лат. oppositio - протиставлення). Опозиція - це політичні партії, рухи, групи (депутати парламентської меншості), що розходяться з певних питань з політикою парламентської більшості й уряду. Опозиція критикує діяльність уряду, користується можливістю порушити питання про довіру уряду. Проте, ведучи боротьбу за владу, вона не повинна застосовувати форми політичної агресивності, прийоми політичних провокацій. Необхідно, щоб у процесі конкурентної взаємодії різних політичних інтересів за допомогою компромісів досягалася їх рівновага, баланс.

Наявність опозиції вважається невід’ємним компонентом демократичного суспільства, правової держави. Доки в суспільстві існує різниця інтересів, доти існуватиме й опозиція. Один із засновників США Т. Джефферсон зазначав, що «воля більшості повинна в усіх випадках домінувати, але, щоб ця воля була правомірною, вона має бути розумною, щоб меншість мала рівні права, порушувати які було б гнобленням». Конституція США проголошує форми захисту парламентської меншості, якій надане право протесту проти проектованих змін Основного Закону. Ці права меншості настільки значні, що протягом більш ніж 200-річного існування США були ратифіковані тільки 26 поправок до Конституції, і американська Конституція є найбільш стійкою із усіх існуючих.

Конституції, що створювалися в Нідерландах, Бельгії, Норвегії, Швейцарії та інших країнах у ХІХ-ХХ ст., містили ідею захисту прав меншості. Меншість отримала можливість реально парламентської боротьби з безтурботним ставленням більшості до законодавчої праці, що існувало в минулому. У наші дні конституції Франції, Німеччини, Іспанії, Японії та інших країн передбачають гарантії прав людини і меншості. У Великій Британії опозиція (меншість)

становить неодмінну частину державного механізму. З 1800 р. лідер опозиції «його (її) величності» одержує платню, однакову із платнею прем’єр-міністра. У Німеччині право парламентських розслідувань, яке полягає у забезпеченні парламенту інформацією про роботу уряду і здійсненні контролю за урядом, - одне з прав меншості. Воно вперше було закріплене в одній зі статей Веймарської Конституції (за пропозицією Макса Вебера), і дотепер збереглася ця первісна функція права меншості.

Парламентська меншість покликана виражати реально існуючі в суспільстві інтереси груп, що мають не домінуючі, але солідарні, політичні настанови (руху, партії) або не мають ідеологічно виражених позицій (позапартійні, професійні та інші групи).

Слід зважати на те, що меншість, яка твердо обстоює свої позиції, є впливовішою за більшість, котра коливається. Відчуття сильної і непохитної переконаності меншості підштовхує більшість до того, аби переглянути свою позицію. Важливо, щоб опозиція в парламенті була конструктивною, а не деструктивною. Деструктивна опозиція обмежується критикою чинної влади без пропозицій щодо програми дій; конструктивна опозиція здатна висунути, обґрунтувати і боротися за здійснення програми, яка відрізняється від офіційної програми, є її альтернативою.

Отже, демократія - це не тільки вияв волі більшості, а й гарантія права меншості на критику і вільне вираження своїх поглядів - конструктивних, а не руйнівних. Це право говорити та бути почутим - право бути оскарженим, але не пригнобленим. Влада може стояти міцно лише тоді, коли вона відчуває опір з боку опозиції - політичної меншості. Це змушує її постійно підтверджувати своє право управляти суспільством і державою.

Найвище право меншості та її представників у парламенті полягає в тому, що вона може робити спроби стати більшістю. Від цього права меншості в демократичному суспільстві не захищена жодна більшість, оскільки в неї немає ніяких засобів надовго придушити меншість. Важливо не дати розвинутися тенденції в демократії, ніколи цілком невикорінної, - підняти більшість до значення виключно вирішального чинника, до всесилля більшості і зберегти непорушні межі, які справжня демократія покликана протиставити волі більшості. Наявність активної легальної опозиції - найважливіша ознака демократії як «поліархії» (багатовладця).

§ 4. Верховенство права і правова держава, їх співвідношення

Верховенство права і правова держава - ціннісні категорії, гуманістичні ідеали розвитку суспільства. Верховенство права зафіксоване у ст. 8 Конституції України як принцип поряд з визначенням вищої юридичної сили норм Конституції України, а правова держава (разом з демократичною і соціальною) - як взірець держави, до якої має прагнути народ України (ст. 1 Конституції України).

Одні вчені вважають поняття принципу верховенства права більш широким, ніж правова держава, пропонують виражати його таким відповідником, як правовладдя; другі, навпаки, звужують його до принципу правової держави, треті - не вбачають принципової різниці між поняттями «верховенство права» і «правова держава», мотивуючи тим, що англійському варіанту «rule of law» (верховенство/правління права) відповідає німецьке «rechtsstaat» (правова держава)[22].

Справді, підходи до тлумачення верховенства права і правової держави дещо відрізнялися у Великій Британії і Німеччині. Англійська доктрина верховенства права (А. Дайсі, кінець XIX ст.) акцентувала увагу на функціонуванні верховенства права в тих сферах, які держава не врегульовує нормами. Ґрунтуючись на ідеях природного права, ця доктрина складалася з вимог: обмежити свавільні дії державної влади щодо людини; встановити рівність усіх членів суспільства (в тому числі посадових осіб) перед законом; оцінювати права і свободи людини як джерело конституції, а не навпаки. У другій половині XX ст. доктрина верховенства права стала принципом конституції Великої Британії, потім Канади, США.

Німецька теорія правової держави (формальної) зародилася на початку XIX ст. і ґрунтувалася на ідеях юридичного позитивізму, для якого кожна держава (демократична і недемократична) є правовою. Інший характер мала концепція правової держави (матеріальної), покладена в основу Конституції Німеччини 1949 р. Вона була розроблена в часи відродження в Німеччині ідей природного права, тому поряд з вимогами верховенства конституції, відповідності позитивного права конституції, поділу влади, незалежності суду та інших, у ній містяться положення про обов’язок держави захищати «природні основи життя в рамках конституційного ладу» і визнавати нечинними положення самої Конституції, якщо вони порушують «основоположні принципи справедливості»[23].

Категорії «верховенство права» і «правова держава» поєднує їх пов’язаність з вимогою конституційного правління, демократичного розвитку. В наші дні німецький підхід наблизився до англійського, а англійська доктрина верховенства права, ставши принципом, увібрала різнобічні вимоги, набувши інтегрального характеру - стала міжнародним принципом (що визнається в Європі й певною мірою у світі). Переведений у сферу дії міжнародного права, цей принцип поступово (за допомогою судової практики в галузі захисту прав людини) набув автономного значення. Він діє в контексті норм міжнародного права, що стосуються прав людини. В Загальній декларації прав людини, прийнятій у 1948 р., є безпосереднє посилання на принцип верховенства права. Він міститься у Статуті Ради Європи (1949 р.), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), в установчих та інших договорах ЄЄ, Хартії основоположних прав ЄЄ (2000 р.). Він застосовується у практиці Європейського Суду з прав людини, який, завдяки нормативному тлумаченню змісту принципу, розвинув його основні вимоги відповідно до умов сучасності, наповнив їх новим змістом. Крім Конституції України, принцип верховенства права закріплений у конституціях Алжиру, Канади, Македонії, Філіппін.

Реальність прав людини, гарантування її безпеки стали вищими принципами як європейського, так і внутрішньодержавного права. Усі країни (серед них і Україна), що підписали Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), визнали пріоритет її положень над своїми національними правовими нормами і підсудність Європейському Суду з прав людини.

Щодо змісту верховенства права і правової держави, то сучасне їх якісне наповнення є однаковим. Адже принцип верховенства права в країні практично не може бути реалізований без державних органів, їх певних способів організації і діяльності, взаємодії з іншими суб’єктами. Проте, якщо в понятті «правова держава» закладена якісна характеристика держави, підкреслюється її обмеженість правом, правами людини тощо, то поняття «верховенство права» виділяє першість людини, пріоритет її невідчужуваних невід’ємних природних прав (природне право) незалежно від державних кордонів і водночас підкреслює збалансованість прав людини, інтересів суспільства, держави, а також узгодженість відносин останньої щодо прав і свобод людини з іншими державами й міжнародними організаціями, забезпеченість їх як державою, так і міждержавними об’єднаннями (на європейському континенті - ЄС, РЄ тощо).

[21] Вибори депутатів Верховної Ради України в 1998 р. проводилися за змішаною системою - мажоритарно-пропорційною, а в 2006 р.- за пропорційною.

[22] Вчені України (їх більшість) виходять з того, що принцип верховенства права не можна зводити до «принципу верховенства закону». Аргументом на користь цього справедливого судження служить розуміння права як широкого явища, яке не міститься винятково в законах і підзаконних актах, а втілене в інших формах (джерелах) права та закладене в невідчужуваних природних правах людини і спрямоване на захист базових цінностей, якими є гідність людини, свобода і рівність.

[23] Особливості розвитку верховенства права (ідеї, доктрини і принципи) розкрито у праці С. Головатого «Верховенство права: Монографія: У 3-х кн.- К.: Фенікс, 2006,-LXIV:-1747 с.