Читать книгу «Теорія права і держави: Підручник.» онлайн.

Верховенство права, по суті, означає здійснення права за межами держави, у громадянському суспільстві, яке формується як правове суспільство та своїми інститутами обмежує державну владу, не допускає людської сваволі.

§ 5. Правова держава, поняття та ознаки

Правова держава ґрунтується на розвиненому громадянському суспільстві, в якій юридично визнаються і рівно гарантуються усі основоположні (природні) права і свободи людини, реалізація яких збалансована з їх обов’язками та правами інших людей, а державна влада пов’язана правом з метою запобігання її зловживанням.

Утвердження верховенства права і функціонування правової держави можливі в результаті втілення таких вимог і умов (що визначають їх ознаки):

1. Сформованість громадянського суспільства - суспільства з високорозвиненою системою взаємодії вільних і рівноправних громадян та їх об’єднань, де реально забезпечується дія принципу рівних можливостей людей вільно і безпечно розпоряджатися своїми силами, здібностями, майном, керуючись правом і власною правосвідомістю. Виникнення та еволюція верховенства права і правової держави зумовлені саме потребами громадянського суспільства.

2. Реальність народного суверенітету - наявність демократії, що виражається передусім у широкому використанні форм народного представництва і безпосередньої демократії. У XXI ст. перевагу віддано новій моделі демократії - демократії консенсусного суспільства, демократії не більшості, а «вирішальної меншості».

3. Реальність основоположних прав і свобод людини - це визнання природних, невід’ємних і невідчужуваних прав і свобод людини вищою соціальною цінністю і безпосередньо чинними правом; закріплення в конституції каталогу прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів; визначення прав і свобод людини виключно законом; гарантування їх здійснення - створення ефективних процедурно-юридичних механізмів їх забезпечення (реалізації, охорони, захисту). Регулювання у сфері реалізації прав і свобод людини відбувається в межах загальнодозвільного режиму: «Дозволено все, окрім того, що прямо заборонено законом». Держава гарантує не тільки захист національним судом прав і свобод людини, а й право громадянина звертатися у питаннях захисту своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи чи у відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є країна.

4. Зв’язаність, обмеження державної влади правом (правами і свободами людини) - правова захищеність індивідуальної і суспільної сфер життя людини від надмірної регламентації з боку держави; від свавілля посадових осіб державних органів; від прийняття рішень «на свій розсуд»; від беззастережного втручання держави в суспільне життя. Права і свободи людини, її гарантії «визначають зміст і спрямованість діяльності держави» (ч. 2 ст. З Конституції України), а органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (ст. 19). Будь-який орган не може визначати власні повноваження чи встановлювати їх для підпорядкованих йому органів та їх посадових осіб. Виключається виведення з-під дії права осіб у зв’язку з їх посадовим чи майновим становищем або надання будь- якій з них необґрунтованих переваг. Установлюється відповідальність за неправомірні дії посадових осіб, перевищення ними влади, зловживання службовим становищем. Здійснення державної влади відбувається в межах спеціально-дозвільного режиму: «Дозволено тільки те, що прямо передбачено законом».

5. Взаємна відповідальність держави й особи - держава відповідає за всі види безпеки особи, що виражається в гарантіях: правової захищеності конституційно закріплених прав і свобод особи та постійного їх розширення; неперевищення меж повноважень, чіткого додержання законів (не притягати до відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення; не притягати до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом, та ін.); відшкодування своїм коштом і за рахунок органів місцевого самоврядування морального і матеріального збитку, заподіяного незаконними рішеннями, дією/бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та ін.

Відповідальність особи перед державою виявляється в дотриманні заборон (не створювати організаційні структури політичних партій в органах виконавчої і судової влади та ін.); використанні наданих прав у певних межах, установлених законами; виконанні обов’язків (дотримуватися норм конституції і чинних законів, платити законно встановлені податки, зберігати природу і навколишнє природне середовище та ін.). Здатність до критичного самопізнання, самозвіту, порядку, дисципліни, громадянськості є психологічними і соціальними ознаками відповідальної особи.

6. Дієвість принципу конституційності (верховенства Конституції) виражається у визнанні найвищої юридичної сили Конституції щодо законодавчих та інших правових актів; конституційний контроль, здійснюваний Конституційним Судом за відповідністю Конституції законів та інших актів законодавчої і виконавчої влади. Гарантується пряма дія норм Конституції і закріплених у них невідчужуваних прав людини. Передбачається неможливість зміни Конституції України, якщо зміни стосуються скасування чи обмеження прав і свобод людини (ст. 157 Конституції України). Законопроект про внесення змін до Конституції України може розглядатися Верховною Радою України за умови надання висновку Конституційним Судом України щодо відповідності його ст. 157, тобто в законопроекті не повинно бути положень, які загрожували б скасуванню чи обмеженню прав і свобод людини. Крім того, є чимало конституційно визначених юридичних процедур, спрямованих на забезпечення верховенства Конституції. Так, у разі порушення встановленої Конституцією України процедури розгляду, ухвалення або набрання чинності законів та інших актів, останні не можуть вважатися конституційними. Недотримання форми актів, встановлених Конституцією (закон, указ, постанова тощо), місця Конституції в ієрархії актів, спричиняє визнання нормативно-правового акта неконституційним.

7. Дотримання принципу юридичної визначеності, що означає чітке закріплення норм права у відповідних юридичних джерелах, установлених чинною Конституцією або Законом про нормативні акти, зрозумілість їх підстав, цілей, змісту і безконфліктне співвідношення між джерелами права. Це дає можливість громадянину в розумних межах і за певних обставин передбачати юридичні наслідки своїх дій. Допомогти громадянам у цьому питанні покликані суди, які здатні враховувати обставини, суспільно-політичні відносини, що змінюються, та «динамічно» тлумачити Конституцію і закони, орієнтуючись на вироблені в певній правовій системі уявлення про правові цінності, загальні принципи права, користуючись тими інтерпретаційними методами і засобами, що відображають професійний досвід однакового застосування Конституції і законів за одночасного використання «здорового глузду» (розуміння і тлумачення норм права відповідно до конкретних реальних обставин). З цим принципом тісно пов’язаний принцип правової безпеки і захисту довіри громадянина до надійності свого правового становища, тобто віра в те, що його правове становище з часом не погіршиться.

8. Дієвість принципу поділу державної влади і принципу правомочності (уповноваженості) державного апарату досягається завдяки здійсненню конституційно визначеного поділу владних повноважень (компетенції) між законодавчими, виконавчими і судовими органами, порядку їх формування і термінів функціонування, конституційного механізму «стримувань і противаг»; недопущення ототожнення державного апарату з державою, присвоєння ним державних функцій, діяльності його в межах визначених повноважень. Тільки за дотримання цих вимог виключається узурпація всієї (чи значної частини) влади в руках одного органу або особи.

9. Всебічна реалізація принципу справедливого суду має вирішальне значення у забезпеченні принципу верховенства права і правової держави; полягає у здійсненні правосуддя як форми захисту права судовою владою, розгляді і вирішенні цивільних, кримінальних, адміністративних справ, а також економічних спорів з метою охорони прав і законних інтересів громадян, організацій, суспільства і держави. Правосуддя має здійснюватися при дотриманні таких вимог: а) доступність судового захисту; б) проведення судового захисту і винесення рішення на основі закону; в) обов’язковість виконання ухвалених рішень; г) можливість скасування вищим судом рішення нижчого суду, яке не набуло законної сили; ґ) неоскаржуваність остаточного судового рішення, яке набуло законної сили. Суд уособлює справедливість, і його діяльність не може бути поза мораллю, непрозорою. Незалежність і неупередженість суддів є запорукою зміцнення гарантій захисту прав і свобод людини.

10. Додержання принципу правової законності і забезпечення правового порядку означає, що встановлення чи санкціонування та реалізація норм права відбуваються відповідно до правила, за яким закон має вищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно- правових актів; підзаконні акти відповідають закону; закони приймаються, змінюються і скасовуються законним (легальним) шляхом; усі державні органи й організації, посадові особи, а також громадяни та їх об’єднання виконують приписи законів. Водночас при застосуванні норм права, їх тлумаченні уповноважені особи не можуть обмежуватися винятково юридичними нормами, що містяться в офіційних актах, виданих владними органами, тобто позитивним правом, а повинні враховувати «надпозитивні» правові чинники, передусім природні, невід’ємні і невідчужувані права і свободи людини, виключати прояви свавільної влади як держави над людиною, так і людини над людиною. А забезпечення правового порядку є не просте формальне дотримання порядку, передбаченого законами та іншими нормативними актами, а всебічний контроль суспільства над діяльністю державної влади за допомогою відповідних правових механізмів.

Верховенство права і правова держава гарантують ефективність дії правової системи і поглиблення взаємодії національного суспільства зі світовим співтовариством.

§ 6. Соціальна держава

Термін «соціальна держава» з’явився до Другої світової війни у працях Ад. Пренса, Г. Ф. Шершеневича. Майже одночасно з ними О. Гірке (1841-1921) ввів у науковий обіг термін «соціальне право». Поняття «соціальна держава» сформульоване в 1929 р. німецьким державознавцем X. Хеллером, після чого воно поширилося в Європі. У США ідея соціальної держави була сприйнята пізніше, ніж у країнах Європи, оскільки тип свідомості американського суспільства був орієнтований на принцип індивідуалізму, а не на колективну свідомість.

Після Другої світової війни ідея соціальної держави набула особливого значення, де слово «соціальна» несе велике людське навантаження. Воно підкреслює, що держава здійснює одну зі своїх основних функцій - соціальну, тобто бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян, особливо тих, хто має потребу в соціальному захисті; регулює економіку з обов’язковим урахуванням екологічних вимог; забезпечує захист економічних і соціальних прав людини. Соціальною стали вважати державу, яка не лише розробляє програми допомоги матеріально незабезпеченим громадянам, але і насамперед бере на себе відповідальність за підтримку стабільного економічного становища громадян, збереження в суспільстві соціального миру. Ідея соціальної держави закріплена в конституціях деяких країн Західної Європи (Німеччина, Іспанія та ін.). Стаття 1 Конституції Іспанії 1978 р. вказує, що Іспанія - соціальна, правова і демократична держава, вищими цінностями якої є свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм. Стаття 20 Конституції ФРН 1949 р. підкреслювала те, що ФРН є демократичною і соціальною федеративною державою. У Конституції Франції записано, що вона є демократичною і соціальною республікою. Було прийнято низку міжнародних актів, зокрема Європейську соціальну хартію, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, у яких передбачалося підвищення мінімальних соціальних стандартів.

Соціальна держава грунтується на розвиненому громадянському суспільстві і ефективній правовій системі та здатна відповідно до принципів верховенства права і соціальної справедливості забезпечити усім громадянам (в тому числі й соціально вразливими) гідний рівень життя, гарантувати соціальну стабільність, соціальну безпеку і соціальну допомогу, громадянський мир і злагоду в суспільстві.

Ознаки соціальної держави:

1) ґрунтується на розвиненому громадянському суспільстві, суспільстві соціальної демократії; на ефективній правовій системі;

2) передбачає стабільну збалансовану економічну основу - розвинене соціально орієнтоване ринкове господарство; розумна пропорція між виробничими і невиробничими секторами економіки;

3) має юридичну основу - цивілізоване соціальне законодавство, що відповідає принципу соціальної справедливості та динамічно реагує на зміни соціально-економічних процесів;

4) гарантує поєднання державної турботи про соціальну захищеність основних прав громадян відповідно до закону і соціальної активності самих громадян;

5) гарантує соціальну безпеку громадян, котрі самостійно (завдяки своїй активності) забезпечують необхідний/достатній рівень матеріального добробуту для себе і членів своєї сім’ї, тобто створює умови для реалізації права на працю, професійне навчання, перекваліфікацію, рівні стартові можливості для молоді тощо;

6) надає соціальну допомогу громадянам (хоч би на рівні прожиткового мінімуму), які неспроможні нести відповідальність за свій добробут, тобто соціально вразливими верствами населення - старим, непрацездатним, хворим (на СНІД); безробітним з незалежних від них причин; малолітнім дітям, котрі не мають батьків та ін. Здійснення комплексних програм соціалізації щодо названих груп населення може перебороти їх відчуження від основної соціально забезпеченої частини суспільства;

7) проводить соціальну політику, спрямовану на зміцнення соціальної стабільності і злагоди в суспільстві, зведення до мінімуму надмірного майнового розшарування населення, формування «середнього класу» (розумне оподаткування доходів). Соціальна й економічна нерівність мають бути такими, щоб кожна людина могла розумно очікувати переваг для себе та мати відкритий доступ до посад, можливість змінити своє соціально- економічне становище.

У світі існують класифікації соціальних держав за різними критеріями.

За обсягом змісту: 1) «соціальна держава» - це держава, що спрямовує виконання своїх соціальних функцій на пом’якшення наслідків економічних криз, не торкаючись економічної основи функціонування суспільства; 2) «держава добробуту» - держава, що охоплює своєю увагою широкий спектр соціальних проблем, втручається в економіку суспільства заради соціальної безпеки громадян.