Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він несе її в сусідню кімнату. Насправді вона важча, ніж на вигляд — тендітний білявий янгол. У мить, коли він кладе її на стіл, йому здається, що вона підморгнула, проте це також може бути обумовлено побічною дією препарату.

Перш ніж почати, він ретельно миє руки. Потім обережно підтягує її до краю столу так, щоб голова відкинулася назад, а шия вирівнялася, і обережно проштовхує трубку через рот і горло до глотки, спостерігаючи за тим, як метал розтягує зсередини її горло. Потім він встановлює лампу, розгортає маленький чорний чохол і розкладає інструменти. Перш ніж почати, він знову дуже ретельно миє руки. Тоді бере довгі ножиці, які замовив кілька років тому, щоб остаточно відтяти їх...

Він має нарешті відтяти їх — крики своєї матері. Він більше не може їх слухати, ці високі, протяглі звуки, які, можливо, були сміхом. Сміхом, який заблукав десь глибоко в темному лісі і перетворився на дике клекотання, і вереск, і скавучання, що тепер безперервно розлягається по всьому будинку і розтинає повітря, і скупчується вдалині, блукаючи примарою.

Вона збожеволіла. Мати збожеволіла, а він помітив це запізно.

На два життя запізно.

Він помітив це запізно, проте зачинив-таки її в золотій клітці, в якій вони колись тримали його роками: у баштовому крилі, з його похмурими кімнатами і розкішним краєвидом на озеро — обіцянка свободи, якої вже немає. Він замкнув її там за мовчазної згоди Альберта, перш ніж вона могла б спричинити хаос і перш ніж поліція помітила, що саме вона накоїла. Він очікував, що мати опиратиметься, відбиватиметься в нападі люті, а вона просто сиділа і сміялась. Сміялась від самого початку, аж доки сміх її зробився чимось геть нелюдським. Тільки-но йому починає здаватися, що нарешті вона зупинилася, як мати починає знову. Цьому немає кінця-краю, її життя складається з самого тільки божевільного сміху, який інфікує повітря в усьому будинку. Він уже починає побоюватися, що її божевілля може бути заразним, що воно переноситься через повітря тим-таки сміхом.

Тепер, коли знає, як буде діяти, він почувається набагато ліпше. Він тривалий час готувався, замовив ножиці, взяв трубку в анатомічному інституті, і незліченну кількість разів, знову і знову, повторював усі необхідні кроки. Тепер він почувається абсолютно впевнено.

Трохи раніше він приніс їй чай, вона випила і нічого не помітила.

Все вийшло набагато простіше, ніж він думав. Вона швидко заснула, а вся процедура забирає лічені хвилин. Він досі зберігає хірургічне обладнання в чорному оксамитовому футлярі, яке вона йому подарувала кілька років тому. Процедура як така дуже швидка, лише кілька точних надрізів.

Він загодя приготував крижану воду, і зараз дає їй пити її. Спрацьовує ковтальний рефлекс, вона п’є і відразу починає кашляти. Спершу він побоюється, що вона вже приходить до тями, але згодом вона заспокоюється. Її кашель клекоче бульканням. Крижана вода зупиняє кровотечу і знімає біль. Біль менший навіть, ніж після видалення мигдалин — вона навряд чи щось відчує, коли прокинеться.

Коли настає час, і вона прокидається, він уже поприбирав. Він очистив, вимив і прибрав усе, з чого скористався для процедури, і всадовив матір в її улюблене крісло біля вікна. Поставив перед нею карафку з крижаною водою. Їй треба пити — пити повільно і обережно, щоб знову призвичаїтися ковтати, але вона води не торкається.

Вона кілька разів моргнула і на деякий час опритомніла. Потім на якусь хвилину знову закуняла, а потім остаточно прокинулася.

Вона побачила, що він сидить поруч з її кріслом, і її очі сповнилися любов’ю. Вона любить його попри те, що знає, то він її тут замкнув. Ця безглузда любов — все, що їй лишилося. Любов, з якої вона вбила. Вбила марно.

Вона встає і хоче щось сказати. Чи волати? Чи сміятися?

Хоч би що то було, але з її горла не вихоплюється нічого, крім хрипкого бурчання.

У неї здивований вигляд.

Вона намагається знову, і нажахано хапається за горло, ніби намагається себе задушити.

Він узяв тільки її голос, більше нічого. Без голосу, цього божевільного голосу, вона знову видається майже нормальною, майже як раніше, коли вона ще була його матір’ю, а не божевільною.

Це для твого блага, матінко, каже він.

Такими самими словами раніше послуговувалася вона.

Здивування поступається місцем визнанню. Майже веселий її погляд, коли вона дивиться на нього. Вона всміхається. Здається, вона розуміє, здається, вона приймає хрипке бурчання, що відтак замінило її голос. Її погляд усе це ясно говорить: я все знаю, ми обоє все знаємо, тільки ми двоє це знаємо — хіба ж це не на сміх, хіба не на сміх до нестями!

І хоча вона більше не має голосу, вона хоче знову сміятися — клекоче, хрипить і сипить, бризкаючи з рота слиною і кров’ю.

Він затуляє вуха і йде геть.

Нехай вона сміється своїм бляшаним, нелюдським рипінням, замкнена в кімнаті своєї вежі, навіть коли він зачинить двері, він вже її не чутиме, і з кожним кроком вниз по сходах він віддаляється від божевілля.

Оппенберґ уже сидів за столиком, коли о пів на восьму Рат увійшов у ресторан. В елітному закладі Ґереон, вбраний у недоречно простий костюм із крамниці готового одягу, почувався трохи незатишно.

— Я взяв на себе сміливість замовити для нас пляшку вина, — повідомив продюсер.

— Дякую, але я — пас, — відказав Рат і замовив собі зельтерської.

— Вам краще знати, любий друже, — посміхнувся Оппенберґ. — Сподіваюся, що ви менш ощадливі у виборі страв. Гріх було б знехтувати тутешньою кухнею.

Ґереон охочіше ум’яв би що-небудь з асортименту «Ашинґера», однак стоїчно змирився з долею і став вивчати меню.

— Я рекомендував би рибу, — порадив Оппенберґ, і Рат повторив вибір продюсера: філе червоної риби з раками й сезонними овочами.