Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

П’яте березня завжди був одним із днів, які він хотів би пропустити, а натомість мусив прожити в повному обсязі. Ратові навіть не треба було дивитися на календар, щоб знати, що знову настав цей день — він відчував його прихід, як можна відчути наближення бурі через гнітючу задуху.

Він визнав, що відлежуватися немає сенсу, і встав. Покінчимо з цим, подумав він, жоден день не містить більше двадцяти чотирьох годин. Він втомлено поплентався зі спальні — спочатку на кухню, як щоранку, щоб поставити воду на каву, потім у ванну.

Перш ніж скористатися туалетом, він пустив з крану холодну воду і обома руками похлюпав собі в обличчя. А вже потім запалив водонагрівач для ванни.

Можливо, йому пощастить і він перебуде цей день, не згадуючи зайвий раз про дату. Ніхто в Замку нічого про це не знав, крім сірих постатей у відділі кадрів, які оперували його особовою справою.

Ще заспаний, він повернувся на кухню і залив окріп у фільтр із «Меліттою». Кава почала скапувати в маленьке порцелянове горня і розповсюджувати по всій кухні аромат, який поволечки навіював Ратові спокій.

У будь-якому разі одне втішало Рата: навряд чи сьогоднішній день може удатися гіршим, ніж рік тому.

Торік він навіть не виходив на вулицю, як це здебільшого й бувало тими днями — відтоді минув лише рік, а вони здаються такими далекими і чужими, як життя сторонньої людини, як чийсь чужий кошмар. Торік, коли його обличчя з’явилося в усіх газетах, і він скрадався, мов побитий собака, насунувши капелюха на очі, якщо взагалі наважувався вийти з дому.

Його батьки, у чий просторий будинок у Клеттенберзі він прибився, бо не міг витримати карнавальної метушні під вікнами своєї квартири на Кільці,[39] і просто залишився там після Попільної середи. Його батьки поводилися так, ніби все як завжди — ні, радше так, ніби все, як раніше, як колись, коли вони всі мешкали під одним дахом, коли вони ще були повноцінною родиною. Колись, до війни.

Мати спекла торт, як робила впродовж багатьох років, торт із фундуком для своїх дітей, для Ґереона. Коли Рат спустився сходами, торт уже стояв на столі, накритому до сніданку, і мати чекала на синову усмішку. Батько, звісна річ, давно вже поїхав до Управління. Щоб побажати доброго ранку Енґельбертові Рату, треба було встати раніше. Добрий синок не став демонструвати відрази, коли матінка привітала його поцілунком у щоку і віддала йому перший паперовий пакет із подарунками. Натомість він розпакував подарунки: коробку сигар від батька, плетений шарф від матері. Як щороку — сигари і плетені речі. Хоча він не курив сигари і ніколи не носив вовняні речі. За винятком випадків, коли приміряв новий подарунок. Він дивився в дзеркало і сказав: «Гарно!». Матері він не готовий бував сказати правду. А батькові — тим паче. Навіть у дитинстві він не міг цього зробити — під тяжким поглядом Северина бурмотів своє «Гарно!» на все, що вона йому дарувала. Тепер із ними не було нікого, навіть Урсули, яка обіцяла навідатися пополудні. Сестра тоді так і не змогла приїхати, бо її дурний чоловік десь завіявся, і вона змушена була сидіти з дітьми. Перебування в батьків допомогло тільки до вечора. Ніхто не озвався до нього: жодної звістки від Доріс, від якої, втім, він ні на що й не сподівався, оскільки вона вже розірвала їхні заручини, нічого від хлопців, яких він знав здебільшого ще зі школи, які після першої статті про стрілянину не запросили навіть на щомісячну партію в скат. Нічогісінько, жодного дзвінка. Ні від кого. Оце й усе, думалось йому, решта світу забула тебе.

Він уже змирився з тим, що ніхто, крім батьків, не привітав його з днем народження, однак пізно ввечері прийшов Пауль. І вперше за кілька тижнів Ґереон наважився вийти з дому більше ніж на пів години. Пауль, єдиний з картярської спільноти залишився йому вірним другом, заштовхав його в таксі, що чекало надворі, і вони їхали на Рудольфплац, накидали там кільця і випивали, переходячи з одного бару в інший. Вперше після тих фатальних пострілів. Ґереон ще й сьогодні відчував невимовну вдячність до Пауля за те, що той витяг його з темної печери на денне світло. Вечірнє приємне сп’яніння врівноважило недоладний день. Мабуть, єдиний можливий спосіб гідно відзначити свій день народження — це дозволити собі забути, з якого приводу ти взагалі випивав.

Рат зайшов у вітальню і поставив платівку. Потім, закуривши цигарку, спокійно пив каву і слухав музику.

Що йому сьогодні робити? Сортувати матеріали в справі Весселя, написати рапорт для доктора Вайса... спокуслива перспектива! Він вирішив, з нагоди святкового дня, поснідати в «Кафе Йості», і пішов назад до ванної, щоб поголитися.

— З днем народження, — привітав він себе в дзеркалі, намилив обличчя і почав голитися.

За півгодини Рат сидів за столом із краєвидом на Потсдамерплац і спостерігав, як повільно сповнюється світлом сіре небо над Ляйпциґерштрасе. Ранкова «Таґеблат» враз повернула його до буденної плутанини. Вайнерт таки опублікував статтю про останні зрушення в справі Вінтер, попри те, що урядовій кризі в своїй статті на іншій шпальті він присвятив набагато більше рядків. Однак це був геть не той матеріал, на який сподівався Рат. Читаючи статтю, він із кожним рядком дедалі більше дратувався. Він згорнув газету, пішов із нею в декоровану червоним деревом телефонну кабінку «Йості» і подзвонив на Нюрнберґерштрасе. Цього разу Вайнерт відповів особисто, але голос мав виразно сонний.

— Можеш пояснити мені, що відбувається? — не привітавшись, накинувся на нього Рат.

— Доброго ранку, Ґереоне, — відказав журналіст. — Дай людині прокинутися, перш ніж виливати на неї свій поганий гумор.

— До чого тут мій гумор? Що ти, в біса, понаписував?

— А що я мав робити? Я зателефонував отому вашому Бреннеру, як ти мені радив. Однак я не можу вкласти йому у вуста твої твердження: він мав про всі найважливіші моменти геть іншу думку, ніж ти. До того ж був уже офіційний пресреліз. Новина про те, що освітлювача розшукують як убивцю, сьогодні мало не в кожній газеті.

— Я ж тобі пояснив, що вбивця, ймовірно, просто скористався з конструкції Кремпіна. І що він, мабуть, знав розклад зйомок і сценарій, тому що...

— Ґереоне, облиш! Немає сенсу знову мені про це торочити. Якщо поліція видає офіційну версію, я зобов’язаний спершу повідомити саме про неї. А поліція твердить, що такого собі Фелікса Кремпіна розшукують як головного підозрюваного у справі Вінтер. Ви ж навіть запропонували нагороду за його голову! Якщо ти уважніше прочитаєш мою статтю, то переконаєшся, що «Таґеблат» — єдина газета, яка пропонує своїм читачам альтернативну версію злочину.

— Ти говориш достоту, як твій головний редактор, — буркнув Рат, розгортаючи газету і читаючи далі вголос. — «Однак у поліційних колах цю теорію поділяють не всі офіцери. Адже може виявитися, що розшукуваний Фелікс Кремпін не відбувся як диверсант, а його диявольську машину для вбивства Бетті Вінтер використав хтось інший. Тоді постає питання, хто саме виявиться тим справжнім винуватцем? З’ясувати це, схоже, стане можливим не раніше, ніж буде нарешті знайдено Кремпіна, який, відповідно, зробить свою заяву». Що й казати, викладено навдивовижу переконливо!

— Ґереоне, якщо тобі не подобається, вибач, будь ласка, але я більше нічого не мав. Ти занадто тривалий час вичікував, твоя історія вже втратила ексклюзивність. І ти сам заборонив мені називати твоє ім’я.

— О так! Було б ще приємніше, якби моє ім’я прикрасило твої недолугі речення.

— Адже ти розмовляв із ним, Ґереоне?

— Перепрошую?

— Ти розмовляв із Кремпіном, зізнайся!

— Тобі неодмінно треба знати?

— Не маю уявлення, який у тебе контакт з утікачем. Але, якщо він справді невинний і хоче розповісти свою версію подій, я готовий його вислухати. І на сто відсотків гарантувати йому захист джерела і цілковиту конфіденційність. Він справді відсиджується десь у Ґрюневальді?

— Ти переоцінюєш мене. Я ні сном, ні духом не відаю, де Кремпін.

— Я тільки хотів сказати, що він може мені довіряти. Перекажи йому це наступного разу, коли з ним спілкуватимешся.