Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чш-ш, — прошипіли з темряви. — Ти справді хочеш, щоб я потрапила до рук сестри Анґеліки?

Двері зачинилися і м’які кроки наблизились до ліжка. Тоді шовковисте волосся лоскотало його обличчя, і він відчув її м’які вуста на своїх.

Шарлі!

— То що, ти мене впізнав? — запитала вона.

— Лізелотта? Ізольда? Франциска? Гільдеґарда? Анґеліка? — видав він, як чергу з кулемета.

Він не міг нічого з собою вдіяти, завжди він руйнує всю романтику дурними жартами. Але принаймні вона засміялася.

— Я не заберу у тебе Анґеліку!

— А решту вже забрала?

— Тебе охороняють надійніше за Райхсбанк, — сказала вона. — Якби я не знала двох із шупо на варті, я б зроду не пройшла.

— Маркард утік, — повідомив він їй хрипко і прочистив горло. — Ґеннат думає, що він, можливо, захоче побачитися зі мною.

— Про це щойно сказали по радіо. Не думаю, що він сюди сунеться.

— Навіщо він взагалі зірвався? На допитах мовчав — ніби вже здався, а тоді таке викаблучує!

— Можливо, він справді дійшов до краю і просто хоче померти десь у спокої.

— Гадаєш, заради цього він викрав стільки інсуліну?

— Я не знаю, — сказала вона. — Я знаю тільки одне: тобі зараз терміново потрібен особистий захист.

Говорячи так, вона ковзнула до нього, під ковдру.

І знову поцілувала його.

Рат заплющив очі, і той чоловік знову вигулькнув і посміхнувся йому, а тоді знову зник.

— Іди під три чорти, усміхнений чолов’яго, — подумки сказав йому Рат. — Шарлі зараз тут. Зі мною!

П’ятниця. 14 березня 1930 року

Вночі випав сніг, він накривав світ білою габою і бодай на мить повернув йому невинність. Звідси місто виглядає так, ніби воно виросло з білого кришталю.

Гарна картина. Гарна остання картина.

Тут нагорі свище холодний вітер, і шпигає йому голками в обличчя, але він заледве це відчуває. Чоловік поруч тремтить. Відколи він дав йому пістолет, той нічого не говорить, а лише тремтить.

Вбивця мовчить, бо розуміє — у разі якщо він стрельне, вони обоє полетять на землю, незалежно від того, кого з них поцілить куля, адже вони скуті разом кайданками. А ключ він викинув, щойно вони зайняли своє місце на парапеті. Він навіть чув, здається, як метал тихенько брязнув об дах ресторану, що метрів на сто нижче.

Нажахане обличчя людини, яку він прикував до себе — це мить усвідомлення.

Розуміння того, що тут, на парапеті, сидять двоє приречених, яким ніхто не може допомогти.

Він не хоче звільняти його від цього, від усвідомлення впродовж кількох болісно довгих хвилин, що кінець настане тут і зараз. Неминуче.

Сам він змушений був чекати всю ніч, і коли вбивця нарешті, пів години тому, вийшов з машини на Літцензеє, хмільний ще з ночі, і зазирнув у ствол пістолета, то не дуже уявляв, що на нього чекає. Він витягнув гаманець, але швидко зрозумів, що йдеться не про гроші.

Тримаючи пістолет у кишені пальто, він погнав убивцю перед собою, до Радіовежі, а там — у ліфт. Ліфтер нічого не помітив і дав їм вийти на оглядовий майданчик.

— Сьогодні не найкраща погода, як на те, — сказав він, зачиняючи за ними двері.