Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я думаю, якби у мене були гроші, я однаково залишилась би у Моабіті, — заявила Шарлі.

Рат нічого не сказав. На протилежному березі він бачив центральну вежу й башточки особняка Маркарда. Навіть у такий сонячний день, як сьогодні, будівля видавалася похмурою. Якби випало обирати, він би радше залишився мешкати на березі Луїзенуфера, ніж переселятися сюди. Чи оселився б у Моабіті, з Шарлі. Ще краще.

Зрештою район вілл закінчився, і вони зайшли в ліс. Через деякий час стежка привела їх до берега, і вони, простуючи ним, насолоджувалися розкішними краєвидами озера, на якому перші човнярі ремонтували свої іржаві судна.

— Там Павичий острів, — показала Шарлі, — улюблений ост­рів королеви Луїзи.

— Ти добре знаєш ці місця...

— Батько дуже часто ходив сюди зі мною, — пояснила вона, — йому тут дуже подобається. Отам можна сісти на пором, але я думаю, ми прогуляємося ще трішки, і потрапимо до «Нікольскоє».

Вони ще деякий час ішли вздовж озера, постійно маючи перед собою краєвид з Павичим островом, а потім раптом ліворуч, просто посеред лісу, виросла церква, а тоді вони опинилися перед темним російським зрубом, що сидів на невеличкому пагорбі над озером.

— «Нікольскоє», — сказав Шарлі.

— Прекрасно, — відгукнувся Рат.

— Не думав, що ми зайшли так далеко на схід, — пожартував Пауль.

У зрубі містився ресторан, а його тераса виходила на озеро. Орендодавець оптимістично виставив перші столи й парасолі, а відвідувачі залюбки прийняли пропозицію. Вони марно намагалися знайти місце самотужки, але кельнер упевнено повів їх до маленького хиткого столу.

— Тут хоч розмовляють німецькою? — запитав Пауль.

— Ти можеш застосувати свої знання з російської, якщо захочеш, — відважив Рат.

— Першим корчмарем справді був росіянин, — сказала Шарлі, — Іван Бочков, королівський кучер. Коли у тисячу вісімсот двадцятому зруб добудували, він став наглядачем. У перші роки король приїжджав сюди на чай, але потроху зруб став популярним місцем. І, звісно, Бочков частував гостей, навіть акомпанував танцям — він був пристойним піаністом. Король заборонив це, коли дізнався, але Бочков продовжував таємно — «Нікольскоє» було аж надто популярним. Ось так тут почалося. Не дуже типовий заміський ресторан.

Як на те, кельнер, який незабаром підійшов до їхнього столу, справляв враження аж ніяк не росіянина, а типового берлінця.

— Солянка закінчилася, — перервав він Рата, який намагався замовити щось відповідне місцю.

Кельнер порадив їм, натомість, Віденський шніцель, і, за браком розумних альтернатив, усі троє пристали на рекомендацію.

— Може, тут гастрономія досі незаконна? — прошепотів Пауль.

— Не виключено. Принаймні, кельнер, схоже, не так давно звільнився з в’язниці.

— Ласкаво просимо до Берліна, — зіронізував Рат.

— Зважай! Ти сидиш за одним столом із берлінкою!

— Винятки підтверджують правило.

Прийшов кельнер з напоями. В усякому разі, він любив тварин — поставив перед собакою мисочку з водою.

Пауль обрав вино, і воно справді було добре.

— Отже, ви винний комівояжер? — запитала Шарлі.

— Не зовсім. У мене своя винарня. Просто ми хочемо розширитися. Принести у столицю трохи більше якісного рейнського вина. — Пауль підняв келих. — Тепер, коли ми нарешті маємо належне знаряддя, як вважаєте, чи не час нам покласти край цьому «виканню»? Бо мене це геть спантеличує: ще трохи, і я почну до Ґереона звертатися на «ви», хоча між нами ніколи такого не було. Отже, мене звати Пауль.

— Шарлотта.

Вони цокнулися келихами, і Пауль поцілував Шарлі у праву і ліву щоку.

— Попри те, що ми на «ти», я теж можу з тобою цокнутися, — сказав Рат.

— Навіщо? Ти хочеш перейти зі мною на «ви»? — запитав Пауль.