Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Гаразд, — сказав він, розвертаючи машину. — На чашку кави. Ми не можемо надовго залишити Кірі саму, вона не любить сидіти у машині. І я впевнений, що на вежу з нею не пустять.

Кірі знову влаштувала виставу, коли її залишали саму в машині, але Шарлі дуже лагідно її вмовляла і домоглася успіху. Ажіотаж у Радіовежі був значно більший, ніж два дні тому; вони мусили стояти у черзі до каси, а тоді знову, перед ліфтом. Коли вони відійшли від каси, Рат помітив, що касир у кабінці, щойно продавши їм квитки, дзвонить по телефону, проігнорувавши пару американців, що стояли за ними, хоча ті гучно про себе заявляли — жінка навіть гучніше за чоловіка. Щось тут було не так. Рат почувався некомфортно; йому здалося, що касир стежить за ним, і саме так було: чоловік з кабінки постійно дивився на нього, доки розмовляв по телефону. Помітивши, що Рат дивиться на нього, він швидко відвернувся, остаточно тим розсердивши американців.

— Таке враження, що нагорі наливають пиво безкоштовно, — сказала Шарлі. — Черга дедалі збільшується.

Рат посміхнувся і знизав плечима.

— Саме те, що робить американських туристів нетерплячими.

Вони увіпхалися у ліфт. На щастя, ліфтер був Ратові незнайомим. У ліфті було тісно і відгонило тілами багатьох чужих людей; Рат відчув, що щасливий, коли вони нарешті звідти вийшли.

Добродій у злегка зім’ятому темному костюмі зустрів їх нагорі і взяв Рата за рукав.

— Я можу побачити ваш квиток, будь ласка?

Перше ніж Рат здобувся на якусь відповідь, чоловік у костюмі вихопив у нього квиток.

— Все правильно, — вигукнув він, перевіривши квиток, — це ви!

Рат не знав, чого хоче від нього чоловік, але це не мало бути чимсь поганим, бо далі він почув:

— Щиро вас вітаємо!

— Перепрошую?

— Від імені виставково-туристичного бюро міста Берліна я хочу вас щиро привітати, — повторив чоловік у формі розгорнутого речення, — ви мільйонний відвідувач Радіовежі!

Шарлі голосно засміялася, а Рат кисло посміхнувся.

— «Просто на чашку кави», — прошипів він до Шарлі.

— Можливо, тут є ігристе вино, — прошепотіла вона йому і усміхнулася, бо перед ними з’явився фотограф.

Ще й це, на додачу!

— Фото для преси, будь ласка, — прокоментував добродій у костюмі.

— Це обов’язково? — запитав Рат.

Замість відповіді, чоловік у костюмі потиснув йому руку, повернувши до фотографа обличчя з посмішкою лускунчика. Тоді спалахнув блищик. На щастя, це не був репортер поліційної хроніки; Рат не знав молодика, який тепер витягував блокнот і олівець.

— Можу я запитати ваше ім’я? — попросив хлопчина, якому не могло бути більше вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти. — Ви з Берліна чи ви турист? Ви раніше бували на Радіовежі? Як вам подобається Берлін?

— Ви раніше брали інтерв’ю? Ви завжди ставите всі питання одразу? — запитав Рат, і хлопчина зашарівся.

— Спочатку ваше ім’я, будь ласка, — сказав він. — Для «Бе-Цет» та інших важливих...

— Вибачте, але для «Бе-Цет» я точно нічого не скажу, навіть «Добрий день».

— Ґереоне, облиш, — утрутилася Шарлі, — людина ж не просить у тебе конфіденційної інформації з поліції!

— Отже, ви з поліції? — запитав молодик, і Рат люто зиркнув на Шарлі.

— Так само як тисячі інших берлінців, я хочу сьогодні приємно згаяти спокійний вихідний день, — сказав він. — Тому був би вам безмежно вдячний, якби ви виявили тактовність і утрималися від згадування імен. Дама зі мною — славетна кіноактриса і не хоче, щоб її упізнали.

— Актриса!

Юнак підняв камеру і глянув на Шарлі.