Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хтось має це робити.

— Жаль, що мені не дали такого чарівного гіда, і я мушу самотужки відкрити Берлін.

— Ти найнещасніший! — співчуття Рата не було глибоким. — Хоч би мені не заплакати.

— Поїдьте з нами, і вам не випаде згаяти неділю самотиною.

Рат подивився на Шарлі. Здавалася, вона говорить серйозно.

— Пауль хоче на Радіовежу, а ми вже там побували.

— Можливо, він хоче перемінити план і поїде з нами на Ванзеє...

— Перш ніж почне розгортатися дискусія, можливо, я маю особисто прокоментувати цю ситуацію, — втрутився Пауль. — Це дуже приємна пропозиція, але я не можу її прийняти. Я вже зіпсував Ґереонові суботній вечір, тож, принаймні, хочу дати йому спокій сьогодні.

— Облиште цю хибну делікатність! Ви нам нічого не зіпсуєте. Якщо вас приваблює невеличка мандрівка за місто і прогулянка над озером, просто приєднуйтесь, а Радіовежа і Кудамм від вас точно не втечуть. Крім того... Ви не уявляєте собі, як я хотіла познайомитися з тим, кого Ґереон Рат змальовує як свого друга.

На подолання опору Пауля не знадобилося особливих зусиль.

— Що ж, коли так... Що я можу заперечити? Принаймні, не на такі переконливі аргументи.

Він посміхнувся своєю нахабною усмішкою — але цього разу особливо зухвало, відзначив Рат.

Ґереон розмірковував, чи не варто ще що-небудь сказати, але Пауль уже вийшов з черги, і вони разом рушили на стоянку.

Кірі від захвату перекидалася через голову, коли вони сіли у машину.

Рат випустив її побігати. Вона мало не вирвала синій пакетик у нього з рук, і він швидко поклав подарунок у бардачок. При цьому, його рука наштовхнулася на перуку, про яку він майже забув. Він прикрив її синім пакунком, сподіваючись, що ніхто її не побачив.

— Ти не хочеш розпакувати? — запитала Шарлі.

— Згодом, — відповів він.

Потім він обійшов машину і відкинув запасне сидіння. Вигляд воно мало не надто комфортний, і Пауль, якому минулої ночі пропонувалося пасажирське сидіння, був, схоже, не в захваті від перспективи мандрувати у таких умовах, хоча сам він стверджував протилежне.

— Без проблем, — запевняв він. — Якщо тільки мені не треба буде тримати собаку на колінах.

Але Шарлі не погодилася.

— Ми не можемо так їхати АФУСом, тут буде сильний протяг! Ми поїдемо потягом, — постановила вона, — залізнична станція Вітцлебен практично тут за рогом, ми дістанемося так само швидко.

З чверть години вони вийшли з поїзда на станції Ванзеє.

— Ми можемо поїхати до «Нікольскоє» автобусом, — запропонувала Шарлі, — або піти пішки. Але це десь чотири чи п’ять кілометрів.

— Ми хотіли піти погуляти, — нагадав Рат. — І собаці потрібні фізичні вправи.

— А можна я поведу Кірі?

Шарлі було дозволено.

Вони обрали шлях через модний заміський район на березі Вансі і були вражені.

— Які будинки! — дивувався Пауль. — Один помпезніший за інший.

— Такі споруди не називають будинками, — зауважив Рат, — це вілли, або маєтки.

— Треба мати гроші, — просторікував Пауль, — і тоді можна оселитися на віллі чи у маєтку, а не на антресолі в кварталі Аґнеси.