Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перше ніж молодий репортер спромігся поставити якісь дальші запитання, Рат обернувся і відтягнув Шарлі від хлопця, який роздратовано дивився на них і тепер, мабуть, шукатиме у редакційному архіві ім’я кінозірки, яку він щойно сфотографував.

Вони врятувалися від преси, але не від чоловіка у костюмі. Той подбав, щоб у гардеробі у них швидко прийняли верхній одяг, і повів до ошатно накритого столу з наймалоьовничішим краєвидом на Шарлоттенбурґ. Лише за два столики від того, за яким Рат сидів два дні тому. Ґереонові випало ще раз пригадати спотворені риси обличчя Кремпіна, нереальну картину обличчя у шибці панорамного вікна. Принаймні, Шарлі перестала зачіпати цю тему — єдиний позитивний бік безглуздої ситуації, в яку вони потрапили з дурним театром «мільйонного відвідувача».

— Ми взяли на себе сміливість подати вам і вашій супутниці по келишку привітального напою, — повідомив добродій у костюмі, — звісна річ, коштом закладу.

Напій виявився ігристим вином. Місцевої марки. Але не тим липким пійлом, на яке натякав вигляд пляшки, і, принаймні, доб­ре охолодженим.

Вони цокнулися келихами. У не надміру романтичній атмосфері. Коло їхнього столика стояли двоє кельнерів. А також доб­родій у костюмі.

— Ми хочемо подарувати вам на згадку цей маленький сувенір, — сказав добродій і тицьнув Ратові в руки щось загорнуте у темно-синю фолію.

Рат поклав згорток поруч себе і знову цокнувся з Шарлі.

— Ходімо лишень звідси, — прошепотів він їй, коли їхні голови зблизилися. — Повернемося, коли можна буде спокійно помилуватися краєвидом.

Шарлі кивнула на знак згоди і за одним разом допила своє вино.

Задоволеної усмішки вже не була на її обличчі, навіть коли вона пила.

Рат теж спорожнив келих, узяв пакуночок і підвівся. Він потиснув руку чоловікові у костюмі.

— Дякую! Ви справді подарували нам незабутнє враження!

Відтак, він потягнув Шарлі до ліфта. Двері ще не встигли зачинитися, коли вона почала сміятися. Він глянув на неї, і вже не міг зберігати серйозний вигляд, але, на відміну від Шарлі, відсміявшись, почав знову. Решта пасажирів ліфта видавалися розгубленими.

— Перший поверх, — незворушно оголосив ліфтер і відчинив двері.

Зовні юрма вже чекала на поїздку вгору.

— Ніколи не думав, що відвідування Радіовежі виявиться таким вигідним, — голосно мовив Рат, зважуючи у руці синій згорток із подарунком. Люди навколо були явно заінтриговані, у Шарлі досі стояли в очах сльози від сміху. Вона взяла його під руку, і вони попрямували до виходу.

— Ґереоне? — пролунав злегка похмільний голос із черги перед касою.

Рат обернувся.

— Паулю? А ти що тут робиш?

— Світ — велике село. А Берлін — тим більше. Хотів трохи роздивитися у столиці Райху. Зазвичай, на це немає часу. А оце та зелень, та природа за містом, куди ти планував поїхати?

— Невеличкий гак. А з тобою розминутися, мабуть, не­реально?

— Я б уникнув усього, що сьогодні можна визначити як «зелень», щоб не перетнутися з тобою. Але, якщо ти мав на увазі Радіовежу... не знаю, який це ступінь дальтонізму.

— А тебе яким вітром сюди занесло?

— Порадили у готелі. Спочатку Бранденбурзькі ворота і Унтер ден Лінден, потім до Радіовежі і прогулянка по Кудамм. Це те, що тут рекомендують простодушним чужинцям.

Пауль допитливо подивився на Шарлі.

— Ти не хочеш познайомити мене зі своєю чарівною супутницею?

Рат прочистив горло.

— Безперечно. Шарлотта Ріттер, Пауль Віткамп, старий друг з Кельна.

Пауль потиснув руку Шарлі.

— Не такий уже й старий, — зауважив він. — Отже, ви показуєте старим рейнцям Пруссію тут, у Берліні?