Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Їм знадобилося забагато часу, щоб знайти першу; скільки часу забере пошук зараз?

Він має буквально відірвати себе від споглядання цієї картини, але йому вже час. Коли перші «ранні пташки» виходять з дому, він хоче бути вже у себе, у безпеці. Вийшовши, він знову обережно зачиняє і замикає двері і прямує до воріт. Перш ніж викотити машину, він перевіряє вулицю. Все спокійно. Він запускає двигун, аж коли ворота вже зачинені. Навколо нікогісінько. Він задоволений своєю роботою. Лише у машині він скидає шкіряні рукавички.

Перед сном він відкорковує пляшку вина. І знову дивіться її фільми.

Його розбудило з глибокого — без жодних сновидь — сну щось тепле і вологе, що притулилося до його щоки. Рат кліпнув очима, звикаючи до денного світла, і аж здригнувся, побачивши перед собою чорні куделі. Кірі сиділа поруч на подушці й усміхалася йому, вивісивши язика. Рат підніс голову, і пульсуючий біль покарав його за надміру різкий рух.

Він не мав сили навіть на те, щоб спихнути собаку з ліжка. Кірі звільнила його від цього клопоту, добровільно зіскочивши на підлогу, і вимогливо загавкала, метляючи хвостом.

— Не так голосно, — попросив Рат, і тварина, востаннє дзявкнувши, вибігла з кімнати.

Рат намагалася щось пригадати, але не спромігся. В усякому разі, він, мабуть, залишив двері у спальню відчиненими, коли лягав спати. А де спала Кірі? Сподіваймося, не у ліжку!

Рат подивився на будильник. Пів на восьму.

Він зайшов у ванну кімнату і поплюскав холодною водою на обличчя, знайшов аспірин у шафці і проковтнув таблетку, запивши її, мабуть, пів літром води.

Так паскудно він давно вже не почувався. Але собаці цього не поясниш, вона вже чекала коло дверей. На каву часу не було. Рат немитим убрався у свій вчорашній одяг, узяв Кірі на шворку і вийшов.

Він був не єдиний, хто прогулювався у цей недільний ранок по Луїзенуферу, але єдиний, хто прогулювався неголеним. Ранкове сонце вже виманило на вулицю трохи людей, зокрема — власників собак. Здавалося, починався приємний день. Він мав зустрітись з Шарлі об одинадцятій, і до цього повинен був якось відновити форму. Голова досі боліла.

Треба ж було, щоб вечір так скінчився! Власне, він не дуже пам’ятав, як закінчився вечір, але точно не треба було стільки пити і так необачно змішувати різні види алкоголю. Вони почали з пива. У павільйоні «Европа», просто біля готелю Пауля.

Вони залишилися біля готелю, він пам’ятав це, оскільки не хотів ризикувати аварією, після того, як вони обійшли всі поближні пивнички й ресторани.

Доки він гуляв зеленими галявинами з собакою, пам’ять про вчорашні події поступово поверталася. Так, вони, як завжди, почали з пива. Пауль, коли хотів напитися, вина не пив. Це мало відразу підказати Ґереонові, куди їх заведе ця стежина. Напевне, так, але він свідомо ігнорував усі прикмети. Бо йому теж кортіло напитися, під звуки цілком пристойно виконуваного «Мангеттен-бандом» американського джазу. Пауль теж захопився музикою і в якийсь момент замовив перший коньяк.

Вони не бачилися кілька місяців і, безперечно, мали що розповісти один одному. Але вони цього не зробили. Звісно, вони розмовляли, але, насправді, говорили тільки про цілком тривіальні речі: про гурт на подіумі, про нові платівки, які Рат отримав з Нью-Йорка, про нові, звукові фільми, яких Рат ще не бачив жодного. Проте нині він знав кількох актрис, які більше не могли підписувати автографи. Пауль також розповів щось про свою роботу, про торгівлю вином, яку він мав намір розширити до столиці імператорів. Тому, власне, він прибув у Берлін: в понеділок у нього зустріч із покупцями з групи Кемпінскі.

— Тобі варто також зайти у «Кайзерхоф», їх там можуть зацікавити хороші вина.

— Я зарезервував на додаткові два дні, щоб походити по потенційних клієнтах, — сказав Пауль. — Хто знає, можливо, компанія «Віткамп» колись відкриє філію у Берліні.

Тож, попри те, що вони не так багато говорили про себе, окрім короткої згадки про роботу, попри те, що все було як завжди, коли він зустрівся з Паулем — а може, саме через це, — Рат відчував до цього русявого, невибагливого і серйозного чоловіка таку прихильність, як ні до кого іншого у світі. За винятком, можливо, Шарлі — але то було інше.

Вони, здається, єдині здатні змусити його на якийсь час забути свою самотність; а може, навіть — усвідомити, врешті-решт, що ідея про необхідність пройти через життя самотнім і покинутим може виявитися хибною.

Зрештою, коли Рат уже нездатний був достатньо елегантно триматися на своїх двох, Пауль запропонував йому переночувати у його двомісному номері у готелі. Ну, так... напів серйозно запропонував, але Рат попросив бармена викликати таксі. Про Кірі він майже забув, але вона сама, з дзявканням, побігла за ним і стрибнула у таксі. Він не міг пригадати, як піднявся сходами у квартиру — ймовірно, Кірі його привела.

Холера! Його машина досі стоїть перед вокзалом!

Рат зупинився, і Кірі сприйняла це як сигнал, щоб нарешті скористатися з одного з кущів, посаджених скрізь при дорозі саме для таких справ. Залишалося акурат небагато часу, щоб забрати машину, чимшвидше повернутися додому, нагодувати собаку і надати собі суспільно прийнятного вигляду.

За годину, зійшовши з поїзда міської залізниці у Мекернбрюкке і діставшись Ангальтського вокзалу, він уже почувався набагато краще. Головний біль минув, так само як відчуття втоми. Сонце світило, обіцяючи погожий день. Кірі, здається, друга прогулянка цього ранку сподобалася. Приємне відчуття — гуляти зранку з усміхненим собакою на шворці.

Як очікувалося, Шарлі була у захваті.

— Який славний, — вигукнула вона.

Кірі сиділа на полиці за сидіннями, де Рат її прив’язав, і хекала, зацікавлено придивляючись до нової пасажирки.

— Цей собака — «вона», — попередив Рат.

Шарлі увійшла в машину, але, замість того, щоб сісти, вона стала на коліна на пасажирському сидінні і попестила собаку.

— Як тебе звати, малий?

— Кірі, — відповів за собаку Рат. — Її звати Кірі. Вона дама. Я її тільки тимчасово доглядаю, — додав він. — Доки її власниця повернеться.