Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вони однаково пхаються у політику.

— Цього не станеться.

— Справді, тату, облишмо. Ти сам знаєш, наскільки це марні розмови. Повідом, якщо випливе щось про Ґертруду Гаґедорн.

Ґереон поклав слухавку. Він перевернув платівку і налив собі коньяку. Спробував поміркувати: про Жанет Фастре, зникнення якої фатально нагадувало йому історію Вівіан Франк, навіть якщо Бьом не хотів цього визнати; про Фелікса Кремпіна і його трагічну смерть, але думки постійно поверталися до Шарлі. Чи має він їй зателефонувати? Контролюй себе, подумав він. Достатньо погано, що ти сьогодні крутився коло її будинку. Завтра у вас побачення, і цього має бути достатньо!

Не виявляти слабкість, не оголяти свої почуття — чи не від батька це у нього? Кримінальний директор Енґельберт Рат завжди вмів «тримати фасад». Якось він не міг уявити свого батька коханцем.

Йому знадобилася ще одна чарка коньяку, щоб відкинути сумніви і знову зняти слухавку. Але перше ніж він набрався достатньої сміливости, щоб набрати номер, подзвонили у двері.

Рат подивився на годинник: дев’ята — пізній візит.

Він підвівся і відчинив. Перед дверима стояв кур’єр у шкіряній куртці і мотоциклетних окулярах, зсунутих на лоба.

— Телеграма для Ґереона Рата.

— Дякую.

Рат видобув з кишені два грошики й дав чоловікові на чай.

Щойно зачинивши за кур’єром двері, він розпечатав конверт і прочитав телеграму, надіслану з Центрального вокзалу Кельна майже чотири години тому.

«Прибуття сьогодні 22:35 станцію потсдам = ніч готель excelsior = час на мале пиво = час настає Рат= Пауль»

Рат перечитав телеграму, це не був міраж. Від тогорічного дня народження він не бачив Пауля, і ось тобі гарма-дарма! Ще є півтори години. Він знайшов у шафі свіжий одяг, швидко взяв душ і переодягнувся. Кірі він, насправді, хотів залишити вдома, але вона здійсняла такий галас, що у Рата не лишилося іншого вибору, як узяти її з собою.

— Тебе слід би Реп’яхом називати, — буркнув він на Кірі, яка всілася на пасажирському сидінні, радісно хекаючи. — Таким маленьким, як ви, насправді належить у такий час уже спати.

Йому пощастило — цього разу він знайшов місце для паркування перед вокзалом, хоч на Потсдамерплац було людно, як у чистилищі. За двадцять десята, і Рат уже біля шлагбаума — показує черговому свій квиток на платформу. Він не мав уявлення, у якому вагоні їде Пауль, тому зупинився на початку платформи і підшукав місце, з якого найкраще буде видно весь поїзд.

— Сидіти, — сказав він собаці, і Кірі несподівано послу­халась.

Час приблизно на одну цигарку, і поїзд має прибути. Рат витягнув «Оферштольц» з портсигара і став щось обмірковувати. Саме на цій платформі він вийшов із поїзда рік тому. На залізничному вокзалі його ніхто не зустрічав, навряд чи хтось знав, що він у Берліні. Він відчував себе самотнім, але якось звільнився від тягаря, доки повільно йшов по платформі, і все здавалося йому нереальним, як сон. Тоді залізничний вокзал виштовхнув його у холодну ніч; він стояв, дивлячись на вогні, вагони і людей на Потсдамській площі, і розумів, що починається нове життя. І ось уперше хтось прийшов із його свого старого життя і відвідав його у новому.

Поїзд прибув на кілька хвилин раніше і зупинився, сопучи й пирхаючи. «Оце делегація з зустрічі гостей!» — подумав Рат, побачивши своє відображення в одному з вікон поїзда: втомлений комісар і собачка-сирота!

Він викинув цигарку. Двері відчинилися, і в одну мить платформа виявилася вщерть заповненою. Рат роззирався, але ніде не міг знайти Пауля. Його погляд перебігав платформою з кінця в кінець, обмацував людей, що метушилися і тяглися до виходу, і нарешті він його побачив. Пауль мав такий вигляд, як завжди: неслухняне русяве волосся ховалося під капелюхом, трохи завеликий ніс, нахабна посмішка. Пауль давно помітив делегацію, що його зустрічала: він геть розплився в усмішці, коли підійшов до них.

Чоловіки зупинилися один навпроти одного, і дивилися один одному в очі, а юрма товклася навколо них. Вони дивилися один на одного так, ніби ніхто не хотів першим виявити свою сентиментальність.

— Жодних квітів? — озвався Пауль.

— Букет собака з’їв, — відказав Рат.

Тоді чоловіки трохи незграбно стиснули один одного в обіймах і дещо перебільшено постукали один одного по плечах.

Неділя. 9 березня 1930 року

На подвір’ї морок, хоч в око стрель, але він не вмикатиме світло. У невидній темряві його ніхто не помітить. Фари він вимкнув ще на вулиці. Ніхто не бачив, як він відчинив ворота і завів машину у двір. Тепер ворота знову зачинені, мотор він вимкнув — тут, у дворі, він у безпеці, сюди ніхто не зайде, не зазирне. Головним входом іще можуть вештатися якісь опівнічники, але вони не помічають того, що відбувається за вкритим плакатами фасадом.

Потрібний ключ він теж намацує у темряві. На фірмі море тих ключів, але він відібрав тільки потрібні й попередньо їх розсортував. Він давно не послуговувався ними, від Різдва тут не демонстрували жодного фільму. Місяць — його друг, він запопадливо ховається за хмарами весь вечір: ось тільки зараз наважився визирнути і малює бліді обриси нічного пейзажу.

Замок трохи затинається, але ключ обернути можна. Обережно, дуже повільно, щоб не рипіли завіси, він переміщує одну ворітницю важких сталевих дверей, що раніше служили за аварійний вихід і ведуть просто до зали. Потім він відчиняє фургон. Ось вона, лежить між порожніми касетами з-під плівки. Під місячним світлом, що падає на її обличчя, у неї спокійний, мирний вигляд — шкода, що він більше не може зняти її у цей момент.

Він відчуває до неї особливу близькість, коли несе шістьома сходинками до кімнати, де її образ так часто світився з екрану. Тільки коли знову зачинить сталеві двері, він увімкне ліхтарик. Він попередньо визначив для неї місце, а тепер переносить її туди.

Він не просто залишить її там — ні, він укладає її так, щоб вона здавалася вродливішою, ніж будь-коли. Він трохи поправив сукню, щоб вигідніше драпірувала торс, потім зробив крок назад і задоволено оглянув свою роботу, бо ось вона зараз яка, його нині єдина робота.