Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Свідок має бути за мить, — сказала Рат, повісивши капелюха і пальто. — Ви раніше робили щось у цьому роді? Реальний портрет, намальований з уяви? За словами іншої особи?

— Гадаю, що зможу, — сказав художник. — Залежить від того, наскільки добре опише людину ваш свідок.

Фрідгельм Зільке, що невдовзі прибув, відповідав на запитання доволі плутано: художник змушений був починати знову що п’ять секунд, періодично звертаючись по допомогу до Ланґе, який намагався скеровувати таксиста навідними запитаннями. Зільке не був упевнений навіть щодо кольору волосся, «якогось наче темнуватого» — все, на що він здобувся. За чверть години художник уже зім’яв і викинув п’ять аркушів.

Ґереон дуже сумнівався, чи зможуть вони за допомогою цього методу коли-небудь ідентифікувати невідомого з Вільмерсдорфа. Але принаймні він мав гарний привід, щоб припнути Ланґе до кабінету. Рат відвів детектива убік:

— Тримайте тут позицію, доки наш Зіль не буде готовий, — сказав він. — А я скористаюся з нагоди, щоб навідатися до Вільмерсдорфа — можливо, щось там надибаю.

Ланґе кивнув і вимучено посміхнувся, але нічого не сказав.

— Дайте таксистові час до першої, — порадив комісар. — Якщо він не дасть нічого вартого уваги, відправте його додому і пообідайте з художником і фройляйн Фосс.

Залишалася година до призначеної зустрічі. Перш ніж сісти у машину, Рат знайшов вільну телефонну будку на Алексі.

Шарлі вдома не було — тільки подруга Ґрета.

Якби Шарлі особисто була на лінії, можливо, він би спробував перенести побачення, переконавшись, що її це влаштує. Але він не міг отак просто скасувати сьогоднішній вечір — не по телефону, і не через третю особу. Він попросив Ґрету переказати Шарлі, що він забере її сьогодні о пів на сьому.

Потім він зателефонував до редакції і попросив Вайнерта.

— Я можу заїхати по тебе за півгодини, — запропонував Рат. — Тоді ми точно прибудемо вчасно. Не хочеться розминутися з ним через те, що десь застрягнемо у заторі.

Рат скористався з вільної чверті години, щоб підживитися в «Ашинґері», перш ніж їхати на Кохштрасе. Вайнерт уже чекав на нього перед будівлею редакції, стискаючи під пахвою чорну парасольку.

— То їдьмо ж мерщій, — поквапив він Рата, влаштовуючись на пасажирському сидінні.

Журналіст, здавалося, нервувався більше, ніж зазвичай. Вони мали ще чверть години до призначеного часу, коли Рат припаркував «Б’юїк» у Мазуреналеє. Біля підніжжя Радіовежі людей було не так багато: наразі не проводилися ярмарки, а погода не дуже вабила на екскурсії. Мрячило, і Вайнерт пустив Рата під свою парасольку. Перш ніж піднятися ліфтом, вони мусили сплатити за вхід. Як у будь-якому місці столиці, де товклося більше туристів. Нарешті, о п’ять на першу, вони сиділи в ресторані Радіовежі за столиком біля вікна. Кельнер скорчив кислу міну, коли Рат замовив лише склянку зельтерської, а Вайнерт — саму каву.

— Ми чекаємо на приятеля, — пояснив Рат, коли прибули напої.

У будь-якому разі не йшлося про пишний обід, але кельнеру не треба було про це знати.

Що розповість їм Кремпін? І чи прийде він узагалі? У жодному разі, Рат дотримав свого слова, і, крім Вайнерта, нікому нічого не сказав про їхню зустріч. Незалежно від того, кому він довіряв чи не довіряв у Замку, кожен колега скористався б з можливості негайного успіху, і саме це, вважав Рат, намагається зараз перевірити Кремпін. Зацькований чоловік перебував десь поблизу і спостерігав за місцевістю — напевне, доволі тривалий час — і сподівався переконатися, що Рат і Вайнерт справді приїхали без супроводу поліції.

Вони сиділи за столом, пили свої напої і мовчали. Рат закурив «Оферштольц». Він починав нервувати. Вони просиділи тут уже хвилин із десять. Чи Кремпін в останню мить злякався? Чи запідозрив якогось відвідувача у тому, що він поліційний ниш­порка і вистежує його?

Рат дивився у вікно, за яким усе застелила пелена дрібненького дощу. Погода не поліпшувалася. Він заледве міг розгледіти за мрякою башту ратуші у Шарлоттенбурзі. Краєвид обривався за морем будинків, що танули у похмурому серпанку.

Раптовий гуркіт змусив його здригнутися.

Гучний удар. Просто над їхнім столом.

Наче величезний кулак грюкнув по даху ресторану.

За ударом почулося гучне гримотання, ніби щось покотилося по даху.

І тоді Ратові на мить завмерло серце. На частку секунди він зазирнув у широко розплющені очі Фелікса Кремпіна.

По той бік шибки!

Це сон, промайнуло у голові.

Ні, йому не наснилося! Він це бачив навсправжки.

Там, за вікном!

Рат мимоволі підхопився зі свого крісла, яке впало, гучно грюкнувши.