Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Якщо ви це зробите, доможетеся тільки одного: я ніколи більше не сконтактую з вами. Так просто ви мене не вхопите.

— Не хвилюйтеся, — запевнив його Рат, — я не маю наміру здавати вас підступом. Але як ви собі все це уявляєте? Ви розповісте мені свою версію, і все владнається?

— Ви хороший слідчий, ви знайдете вбивцю Бетті. І тоді на мене припинять полювання.

— Я ціную вашу віру у мій професіоналізм. А що, як не знайду? Скільки часу ви думаєте переховуватися? Боюся, ви переоцінили мій вплив на поліційну машину. Я не можу допомогти вам самотужки. Інша річ, якби хтось іще...

— Не приходьте з колегами, — перервав йому Кремпін. — Ви єдиний нишпорка, з яким я хочу говорити.

— Я не про колегу. Нам може допомогти журналіст.

Кремпін нічого не сказав, і Рат боявся, що він кине слухавку.

— Це несерйозно, — сказав він натомість.

— Ви можете протиставити громадській думці тільки опубліковану думку. Я дружу з репортером, який вислухає вас і якому можна цілковито довіряти. Тоді ваша версія подій набуде справжнього розголосу — через газету. Як щодо цього?

Цього разу тиша тривала.

— Гаразд, — нарешті погодився Кремпін. — Але якщо ви спробуєте мене обдурити, це була наша остання розмова.

— Не хвилюйтесь, я не ризикуватиму.

Рат дістав із кишені старий олівець і став шукати клаптик паперу.

— Отже, скажіть мені, на якій самотній галявині в Тегельського лісу ви хочете зі мною зустрітися?

— Жодних галявин. На Радіовежі. В ресторані. Приведіть свого журналіста і більше нікого. Завтра опівдні.

— Я буду там, — пообіцяв Рат. — Як я вас упізнаю? Ви, либонь, більше не схожі на ваше офіційне фото з оголошення про розшук...

— Я сам вас упізнаю. Просто прийдіть вчасно.

П’ятниця. 7 березня 1930 року

Дзвінок не здивував Рата — він пам’ятав, що вчора ввечері переставив будильник на раніше, ніж зазвичай. Але ж, ні, дзеленчав не будильник, а телефон! Надворі ще було темно; Рат увімкнув світло і подивився на годинник: за кілька хвилин п’ята.

Він скотився з ліжка і побіг босоніж по холодній підлозі до вітальні. Телефон дзеленчав безжально. Звідки могли дзвонити о цій порі? Тільки з Замку. «О ні, тільки не ще один труп!» — вигукнув він подумки.

— Рат! — бадьоро гукнув у слухавку, намагаючись справити яскраве враження на Бьома чи будь-кого з колег на тому кінці.

— Шеф може зараз говорити з вами.

Глибокий, дзвінкий голос. Китаєць, помічник Марлоу. Рат умить прокинувся.

— Дякую, — пробурмотів він.

— Пане комісаре! — Рат одразу впізнав голос Йогана Марлоу, попри те, що не чув його майже рік. — Давно вас не бачив. Тільки у газетах, звісно. Приємно, що не забуваєте старого друга.

— Зупинімося на визначенні «ділового партнера», — запропонував Рат. — Приємно, що ви передзвонили. Я навіть не припускав, що ви так рано вкладаєтеся спати.

Марлоу засміявся.

— Ваша правда. У цей час я саме закінчую роботу, відтак можу подбати про нескінчений список дзвінків. Мені цікаво, що схилило вас озватися після такого тривалого мовчання.

— Ви можете зробити мені послугу.

— У будь-який час. Навіть якщо я вже трохи показав свою вдячність, я знаю, що я досі ваш боржник.