Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Янґтао! — розплився менеджер в усмішці ще більш широкій, ніж та, що не сходила з його обличчя; здається, його вразило те, що Рат упізнав плід.

— Дузе смацно, — сказав він, — хоцете кустувати?

Яскраво-зелений м’якуш виявився соковитим і кисло-солодким. Непогано на смак. То от що Бетті Вінтер їла незадовго до смерті.

— Колисно для здолов’я, — запевнив менеджер.

У Рата виникла певна ідея. Пошпортавшись по своїх кишенях, він знайшов, що шукав. Світлину. Він не знав чому, але раптом відчув гарячкове збудження, через голову пробігли тисячі хапливих думок, як завжди, коли він щось виявляв — будь-який слід, будь-який зв’язок — але ще не міг зрозуміти, що саме. Він показав китайцям глянсовий портрет Бетті Вінтер.

— Ви її знаєте? — запитав він. — Вона раніше тут бувала?

На його подив, менеджер кивнув.

— Так, — сказав він. — Влодлива дама. Янґтао дузе сподобався.

Рат не вимовив ні слова, коли вони повернулися в машину; він зосереджено дивився просто себе, на вуличний рух і щось обмірковував.

— Навіть кумедно, — озвався, натомість, Ланґе, — ми нічого не з’ясували у справі Франк, але натрапили на ресторан, де колись їла Вінтер.

Рат не відповів, його обсіли думки. Який дивний збіг! Крім того, що дві загиблі актриси працювали на двох ворожих продюсерів, чого вже було достатньо, щоб бісів Фінк вигадав дурість про серійного вбивцю, вигулькнув ще один зв’язок, який видавався Ратові більш ніж дивним: Бетті Вінтер їла у ресторані, перед яким на Вівіан Франк чекав її ймовірний вбивця. Звісно, це може бути звичайним збігом, але поколювання у жилах і порожнисте відчуття в області шлунку свідчили проти цього. Він щось таке відчував. Навіть попри те, що не міг визначити, що конкретно це має означати.

Був уже кінець робочого дня, і Рат не хотів повертатися до Управління, де вони ризикували, що Бьом затримає їх понаднормово, чи, може, знову питатиме про приватного детектива Оппенберґа. Ґереон підвіз Ланґе до станції метро Ґляйздрайек у районі Пренцлауерберґ і повернув додому. Якщо він хотів забрати Шарлі точно о шостій тридцять, йому треба повільно чепуритися.

Вдома він найперше увімкнув нагрівач у ванній і став під душ. Вода збігала йому по шиї, а він обмірковував сьогоднішній день. Яке лайно! Кремпін! Розбився на смерть у нього просто перед очима! Що б сказав Бьом про таку ситуацію на завтрашній нараді? А як Оппенберґ сприйматиме смерть свого друга? Чи міг Оппенберґ сам його підштовхнути, боячись, що Кремпін може викрити його роль у справі? Навряд. Важко уявити, щоб хтось на кшталт Оппенберґа, у якого проблеми з серцем, так прудко подолав усі сходи Радіовежі. Однак, хто ще міг знати, що Кремпін на Радіовежі? І що він хоче використати оглядовий майданчик, як спостережний пункт, перед тим, як іти на таємну зустріч у ресторані? Рат замислився, чи, можливо, щоб Оппенберґ вирядив когось на усунення Кремпіна. Завтра треба знайти оту перуку чи жмут волосся, що можливо, належить тому, хто був причетний до смерті Кремпіна. Якщо справді хтось його вбив. Інтуїція підказувала Ґереонові, що так, а він здебільшого довіряв своїй інтуїції.

Коли вода похолоднішала, він вийшов з-під душу. Він тривожився, думки про Шарлі виштовхували з голови решту думок. Невдовзі він побачить її. Матиме з нею побачення. Вперше за півроку. Він не хотів згадувати, що їхній останній спільний вечір скінчився бурхливою суперечкою.

Неонові літери на фасаді «Плази» світилися вночі набагато яскравіше, ніж тьмяні газові ліхтарі навколо Кюстрінерплац. Рат знайшов місце неподалік від входу і припаркував «Б’юїк». Шарлі всміхнулася, зрозумівши, куди він її поведе, перед тим, доки вони заглиблювалися у темний квартал Штралау, Рат не зізнавався, де кінцевий пункт їхнього маршруту. Тепер йому стало легше на серці — схоже, перспектива відвідин вар’єте їй до душі.

Сам Рат мав неприємні спогади про «Плазу», і не тільки через доволі посередній рівень програми, якою рік тому відкрився заклад. Вар’єте відкрили у приміщенні колишнього вокзалу Остбангоф, вантажний вузол якого — на відміну від станції, що вже вийшла з експлуатації, — ще працював. Отам, в одному з орендованих непримітних складських приміщень, Йоганн Марлоу мав кімнату, що виглядала так, ніби її, разом з каміном викрали з англійського заміського будинку і перенесли у Берлін. Ще не минуло року, як Рат уперше зустрів там таємного правителя берлінського злочинного світу, який мав чисте досьє, оскільки поліція ніколи не могла довести його причетність до будь-чого, єдиного представника «підземного Берліна», який ніколи не бачив тюрми зсередини. Рат часто думав про ту ніч, якій судилося закінчитися смертю — смертю особи, що досі переслідує його у нічних жахах.

Він не хотів переживати це знову. Присутність Шарлі заспокоювала його, з нею він почувався кимось іншим, кимось, чиє минуле не пов’язане з тією ніччю, хто має нічого спільного з Ґереоном Ратом, хто зараз прогулюється з вродливою жінкою по Кюстрінерплац. Разом з багатьма іншими, вони простують до яскраво освітленого входу до «Плази».

Коли вони увійшли у фойє, він несамохіть озирнувся. Чи Марлоу вже десь тут? Напевно, ні. Але напевно за ними спостерігають його люди. Рат не помітив жодного знайомого обличчя, але він також не знав усіх людей Марлоу.

— Ти когось шукаєш? — запитала Шарлі.

— Каси, — відповів Рат. — Еге, ось вони!

Вони стали у чергу. Ґереон трохи непокоївся, та коли він назвав касирці своє ім’я, виявилося, що Марлоу справді підготував для них два квитки.

Ложа. Шарлі здивувалася, а Рат і навзнаки не дався, ніби то найменше, що він міг зробити для Шарлотти Ріттер — дістати їй місце у ложі. Вечір почався добре. Сподіваймося, програма була кращою, ніж торік. Рат насправді не був шанувальником естрадних шоу, але Шарлі ідея вар’єте, здавалося, сподобалась. Доки вони стояли у черзі в гардероб, вона розповіла, як колись ходила з родиною у театр «Вінтерґартен», щоб відсвяткувати свій «абітур», випуск у школі.

«Перша в родині жінка з повною середньою освітою».

«Плаза» була не такою гламурною, як «Вінтерґартен», але місця у ложі теж були аж ніяк не з дешевих.

Вони повільно наближалися до гардеробу. Рат хотів допомогти Шарлі скинути пальто, але вона відмовилася.

— Якщо хочеш побавитися у кавалера, я можу загадати тобі щось ліпше.

— Що саме?

— Я нагадаю у свій час.

— Кавалер смакує і мовчить.

— Побачимо, як ти тоді мовчатимеш.