Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І знущання нарешті припинились, лише було чути тупіт втікаючих покидьків.

Розплющивши очі, я підвівся на тремтячих ногах, став на коліна і ухопився за лаву, де сидів перед тим. Міцно тримаючись за неї, я став на ноги. Все тіло нещадно боліло і пекло. У очах пливло довкола. Добре, що поблизу зі мною не опинилось люстерка, а то я неодмінно отримав би нервовий шок, якби зазирнув туди.

Електричка неквапно й обережно підійшла до станції, неначе боялась чогось. Попередньо зашипівши до мене, вона все ж відчинила переді мною двері, запрошуючи цим жестом досередини. Не довго думаючи, я, звичайно, скористався її запрошенням і ступив у черево цієї металевої змп, котра, хоча й нічого не обіцяла, однак могла відвезти мене туди, де, можливо, я отримав би відповіді на ті питання, які мене непокоїли. Історія мого походження — це найперше.

Вагон, на жаль, був майже порожній — це ускладнювало мої перспективи на те, щоб загубитися серед пасажирів, адже не потрібно було ходити до ворожки, щоб дізнатися про те, що за проїзд в електричці слід платити. Що ж, нічого іншого не залишалося, як чекати і сподіватися на удачу в даній ситуації.

Пройшовши трохи по вагону, я присів на лаву. За дурною — я так вважаю — звичкою, і невідомо чому, в напівпорожньому транспорті всі розсаджуються так, що біля кожного пасажира є ще два, а то і три вільних місця, і цей раз не був винятком з неписаних транспортних правил: мені прийшлось підсісти до якоїсь немолодої жінки, яка одразу ж, поглянула… ні, навіть зиркнула на мене з абсолютним відчуттям глибокої огиди. В принципі, я міг її зрозуміти, адже вигляд мій аж ніяк не міг викликати в неї симпатії. Обличчя моє запухло, і в декількох місцях кровоточило. Порепані губи з запеченою кров'ю були схожі на два здоровецькі вареники. Одежа повністю вкрита пилом і зі старанно залишеними на ній відбитками взуття моїх нападників. А вже про те, що тхнуло від мене, як з помийного відра, мабуть, говорити й не варто.

Зібравшись з думками, я вирішив заговорити з сусідкою, щоб, хоча б, дізнатися напрямок в якому я їду.

— Шановна! Вибачте, що звертаюсь до вас, не підкажете, якщо на те ваша ласка, кудою прямує цей поїзд, і яка його кінцева станція? Я, справа в тім, потрапив сюди випадково — так вже вийшло — і багато чого не пам’ятаю.

— Горілку жерти менше треба. Нап'єтеся з друзяками своїми, пики натовчете один одному, а потім пригадати навіть не можете, як мати назвала. Порозводилось вас тут, як я подивлюсь, алкашів та бомжів усіляких — пристойним людям жити не даєте нормально. Ви ж — покидьки суспільства, і серед нас місця вам немає. Розсівся тут, розумієш. А до речі, ти чого тут розвалився? Певно поцупити що-небудь хочеш, а мені голову задурюєш своїми безневинними питаннячками.

Дама вже перейшла на крик. Обличчя її поступово набуло багряного відтінку, і з рота пирскала слина.

— Як самому чесно заробляти, так ні, він краще буде красти. Га? Що мовчиш? Ось я тобі зараз задам прочухана, будеш знати, як на чуже добро задивлятися.

Вона все кричала і кричала, а я, приголомшений таким розвитком подій, сидів мовчки, і лише зрідка намагався вставити слово. І раптом вона, вихопивши сумку, почала нею мене дубасити. Намагаючись заспокоїти жінку, я швидко усвідомив безглуздість цієї витівки і дав задній хід. Йдучи спиною до тамбуру, я невміло відбивався від скаженої бабуськи, а опинившись за дверима, хутко причинив їх за собою, і тримав ручку так, щоб стара фурія не прорвала оборону.

— Чого це вона розлютилась? Не зрозумію ніяк. Я ж ні словом, ні ділом не образив і не посягнув на неї. Може бути, що ця мила бабуня — завзятий боєць за моральний образ людини з усілякими там загальноприйнятими нормами. Не знаю напевне, але якась вона підозріла.

Зненацька хтось несподівано поклав мені руку на плече, змусивши обернутися назад — це був він, гроза всіх безквиткових зайців, — провідник. Він з посмішкою вдивлявся у моє налякане обличчя.

Років на вигляд двадцять п'ять, щуплий хлопець з личком у веснянках і вогняно-рудими кучерями, які неслухняно стирчали з-під форменого кашкета. Зелені очі і білі брови доповнювали його необразливий і трішечки навіть кумедний вигляд.

— Ваш квиточок, громадянине хороший, — з милою посмішкою промовив рудий провідник.

— Розумієте… — почав було мимрити я, але був з його боку м'яко перерваний.

— Так, зрозуміло, квиточка в вас немає. Я вірно розумію?

— Так, вірно. У мене немає грошей, а, відповідно, і квитку нема звідки взятися.

— Значить, що? — запитав він, прижмуривши праве око. — Будемо висаджувати і передавати в руки правосуддя?

Витримав паузу.

— Так? — запитав він знову, і від того вся симпатія моя стосовно до нього, миттєво зникла, як карта з колоди у фокусника.

— Це ваше право, і чиніть зі мною так, як вважаєте за потрібне. Але! Хотілося б сподіватися на яку-небудь людську солідарність і очікувати від вас милосердя до моєї скромної персони.

Він не кліпаючи дивився на мене. Обличчя його не відображало жодних емоцій і вагань. Мені здалось на мить, що він побачив жахливу Горгону, і в тієї самої миті скам'янів від її смертоносного вигляду. Що там ворушилось в його голові, не знаю, але наслідки розумового процесу рудого виявились для мене досить неприємними, навіть паскудними.

Провідник відвів свій дивний погляд, зняв з пояса рацію і, натиснувши кнопку зв'язку, мовив:

— Андрюха, давай сюди сержанта. В мене тут волоцюга безквитковий. Навіть не питав, чи є у нього документи. Даю руб за сто, що він сам їх не бачив вже багато років. І ще, дзенькни на станцію, щоб його там прийняли з почестями.

Коли він прийняв палець з кнопки, рація прохрипіла у відповідь:

— Буде зроблено.

Парубок знов поглянув на мене — в очах його я побачив спалахи вогників злості.

— Ну, що, волоцюго, доплигався? Зараз тебе мусора приймуть з потрухами, будеш знати, як без квитка їздити.

Буквально одразу після слів, вимовлених юним провідником, до тамбура, де ми стояли, увійшов, міцної статури міліціянт в званні старшого сержанта. Похмурі брови і надуті губи, ненав’язливо так, самі про себе говорили: „хорошого від мене не чекай — марно“. Та мені останнім часом так таланило, що про щось хороше я й не замислювався.