Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Симко підбадьорював мене, а я, вважаючи це своїм обов'язком, йому теж не давав зірватися.

Ми вийшли із кімнати, що була нам люб'язно запропонована, і я жестом запросив туди Вовіка, котрий так надихався киснем, що аж періодично закашлювався.

До приміщення, де очікували на катування критиків-суддів усі гурти, увійшов Сава Олегович.

— Ну, що, хлопці, — мовив він бадьоро, — готові розірвати публіку навпіл?

Так і хотілось крикнути, що ми завжди готові, але втримався, бо очко таки грало перед виступом, і саме по собі мало реальні шанси навпіл розірватися. Натомість всі почали такати, даючи позитивні відповіді. Так, мовляв, готові. Ми, мовляв, кожного білого дня рвемо навпіл публіку. Махав головою навіть Вовік, в котрого крізь штани було видно, як литки трусяться.

— Ну, добре, — крекнув Сава і, випадаючи з приміщення, кинув наостанок:

— Готуйтесь, бо вже скоро почнеться.

Сава зник. На відміну від Сави, котрий зник, виявилось само собою питання — хто перший.

— А хто піде першим? — запитав якийсь хлопчина з довгим волоссям.

Усі мовчали. Вовік сказав, щоб вирішували без нього, і потьопав до музкімнати, захопивши із собою свого напарника.

— То як ми будемо нумеруватись? — продовжив він свій допит.

— Давайте тягнути сірники, — висунув примітивну і водночас практичну ідею парубок у шкірянці.

Товариство погодилось. А чому йому й не погодитися, нікому ж до голови більше жодних ідей, окрім жеребкування, не приходило..

Парубок у шкірянці витяг з кишені коробку сірників. Звідти, щоб усім було видно, дістав сім сірників, один демонстративно переламав на дві частини і мовив:

— Оце перший за чергою, — вказав він на скалічений сірничок, — ми будемо тягнути знову і знову, і це завжди буде місце. Спочатку перше, потім друге за чергою, третє, і так далі. Тобто, спочатку ми розігруєм перше, потім друге, третє по черзі місце, і так до кінця.

Ніхто нічого не мав проти, тим більше, що це було чесно.

Він пішов у куток і встромив собі в жменю сім сірників. Потім повернувся до натовпу. На цей час уже вийшли, налаштовані на велику битву, Вовік із своїм товаришем. Вовік кліпав очима, які були приховані за потужною оптикою окулярів й з острахом поглядав на сірники, що погрозливо стирчали зі жмені товариша в шкірянці.

— Ну, почали, — промовив волохатий і витяг сірник.

Цілий.

Усі тягали сірнички долі — тягав і Вова. Йому, саме йому і нікому іншому, випало бути першим. Парадокс. Відстроювався-то він останній, а виступати мусить перший — буває. Така вже хитромудра Доля. Дещо банально так думати, але тут тільки вона могла наплутати ниток. Їй підвладні долі людей. Вона сидить собі десь за компом і скидує людські життя у файли, називаючи їх по-своєму — так, як зручно тільки їй.

Усі вишикувались. Я взяв листок і записав назви колективів. Коли і в якому порядку вони повинні були виходити на сцену — все було на папері.

У Вовчика, коли він дізнався, що буде першим, почали з'являтися потреби знову подихати повітрям, а ще краще — брутально набухатися. Але на це все у нього не було часу, як і на те, щоб просто вмитися і поплескати долонями по обличчю та привести себе до тями. Його напарник тримався мужньо — мовчав і хмурив брови. Його скам'яніле обличчя не могло, здавалось, розм'якшити ніщо, але це було не так. Вбіг Руслан і на ходу випалив:

— Бігом. Хуткіш, — бухтів він, задихуючись і вивалюючи язика, — хто перший? Пішли.

Ми виставили йому на розтерзання Вовчика і його похмурого колегу, від чийого розгубленого погляду всі винувато відвертали очі. Руслан Анатолійович ухопив їх, як алігатор чергову жертву, і поволік за собою. Ми чули лише, як Руслан, відділивши від нас, смертників-первістків, допитувався у них назву, під якою існує їхній колектив.

Моє око мимоволі вхопило кадри того, як Вовчик відчайдушно хрестився.

Ми з Симком за чергою були п'ятими. Золота середина. Я вважаю, що нам дуже пощастило. Навіть не знаю, за що, але, воно було так. Справа в тому, що у слухача чи глядача сприйняття трохи атрофоване спершу, але, тільки-но лунає декілька пісень — глядач починає прокидатись і набувати того самого стану, коли йому якраз можна давати творчу їжу, і при цьому очікувати на вдячний результат. Тому допитливий розум шоумена допетрав до розігрівок. Наприклад, великий концерт. Нехай це буде ювілей групи «Гриша і гіпопотами». Зібралися гості, колеги, так би мовити, по зброї, друзі, окремі гурти. Геть усі співають пісні гурту «Г.г.». Але! Зауважте. Спочатку випускають-розігрів. Це може бути теж відомий співак, та не такий, може, популярний, як сам Гриша. Найкращі місця — це близько середини. Майже посередині концерту, але ближче все-таки до початку. Потім ще непогане місце наприкінці, але не в самому кінці. Коли популярний співак виступає близько середини, то публіка розігріта до цього моменту. Розігріває публіку, зазвичай, не лимонад «Буратіно», а спиртне і пісні улюбленого співака, на котрого тут власне всі і чекали. Гриша форевер! Себто публіка ще не встигла втомитись — самі вершки. Коли виступаєш наприкінці… — це особливий момент, котрий не осягнути розчерком пера. Публікою оволодіває стан, по класифікації схожий на друге дихання. Але це так, мої здогадки. Звісно, що є багато інших обставин, керуючись якими, створюється настрій на подібних заходах. Ось критерії, по котрих можна виявити душевний стан натовпу в той чи інший час концерту:

1) Стиль музики. Я сумніваюсь, що під блюз будуть цибати до сцени і проламувати собі черепно-мозкову коробку палицею охоронця. Під метал, наприклад, всидіти важко. Вважаю, що мене зрозуміли.

2) Тривалість концерту. Якщо концерт продовжується більше, ніж чотири години, це стає схожим на з'їзди депутатів міськради. Люди втомлюються, і їх мозок навідріз відмовляється сприймати інформацію, як би чудесно оформлена вона не була.

3) Стоячий зал чи сидячий. Якщо зал сидить, то на концерті стан може бути близький до уваги і далекий від повного відриву. Якщо це стоячий зал на якомусь драйвовому концерті, то в натовпі керує парадом пані Ейфорія.

Минулого року я ходив на фестиваль Рок-Січ, що відбувався на Трухановому острові. Там, скажу вам, Ейфорії було підвладно все. Я танцював зі скінхедами якісь агресивні танці, принцип котрих: звалити з ніг хоч кого-небудь. Танок мені дуже сподобався. Сподобався, навіть якщо дивитись на те, що я загубив декілька своїх значків, сережку і те, що всі мої плечі і спина були всіяні синцями. Збивали мене з ніг безліч разів, та і я воював, як міг, і ворожій орді діставалось не менше.