Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він з-під лоба витріщився на мене і заходився свердлити своїм поглядом. Я натомість просто його розглядав.

— Чого зиркаєш? Руки за спину і кругом, твою мать, — грубим тоном звернувся він до мене. Звісно, я підкорився. Обернувшись обличчям до дверей, які так старанно обороняв від оскаженілої бабці, я завів руки за спину, і одразу ж на них защіпнулись наручники. Бабуся, відчувши, що оборона послабшала, відчинила двері і побачивши мене безпорадного, в кайданах, та ще й під вартою міліціянта, миттєво кинулася в атаку.

— Ну, що, злодюго, упіймався? Так тобі й треба. По заслузі.

Тут вона перекинулась на співробітника міліції.

— Ви, товаришу міліціонер, посуворіше з ним, а то, я, як подивлюсь, він спритник ще той. Сумочку мою хотів до рук своїх прибрати разом із моїми заощадженнями. Адже, ще Гліб Жиглов казав: „Злочинець повинен сидіти у в'язниці“. Вірно я кажу?

— Вірно, мамаша, вірно. Повертайтеся на своє місце, злочинця знешкоджено, а якщо хочете дати свідчення проти нього, то вам слід вийти на наступній зупинці і там затриматися на деякий час, — мовив сержант, а бабця почала здавати потроху назад.

— Ой, та ти чого, синку?! Мені ж до кінцевої. Я ж до доньки іду. Ось і гостинці везу. Не можна мені. Та врешті-решт, Бог з ним, з волоцюжкою, він-таки ж нічого не поцупив у мене, точніше не встиг.

І бабця поквапно повернулась на свою вихідну позицію.

Сержант задав провіднику питання:

— Коли під'їдемо до станції?

На що той зморщив лоба і, поглянувши на годинника, відповів:

— Хвилин через п'ять.

У абсолютному мовчанні ми втрьох стали очікувати зупинки поїзда. Втупившись у мигтіння дерев та хаток по той бік вікна, кожен з нас міркував про своє: провідник переконував себе в тому, що зробив правильно, здавши „зайця“ безквиткового міліції, і що нема чого потурати усіляким там злидням. Та ще був би волоцюга як волоцюга, а цей побитий, розірваний весь. А раз били, значить заслужив, заробив, значить, на горіхи.

Сержант уявляв собі, як після роботи він прийде додому, де з нетерпінням очікує на його прибуття кохана дружина.

Вона поставить на стіл найрізноманітніші страви, які тільки в змозі була вигадати, котрі готує досить вміло. І про те міркував він, що з приїздом його додому, запанують в рідній оселі сімейна ідилія і цілковита гармонія. І ще про те, що неохота знову буде вирушати на кляту роботу, де потрібно бути суворим з людьми та ішачити за мізерну зарплатню.

А я думав про те, що ж буде, коли ми приїдемо до пункту призначення, і що це за прокляття на мені таке, що куди б не поткнувся — не таланить.

Поки ми віддавались кожен своїм роздумам, потяг прибув, і після попереджувального шипіння двері відчинились. Назовні, на нас, а вірніше, на мене, вже очікувало двоє охоронців правопорядку. Один був в званні старшини, а другий носив лички молодшого сержанта. Виштовхнувши мене, мій конвойний рушив слідом. Привітався зі старшиною за руку і обидва відійшли на кілька метрів по перону, щоб поговорити, як то кажуть, без зайвих свідків. А тим часом молодший став мене роздивлятися. Роздивлявся його і я: у нього було зовсім ще дитяче обличчя. „Мабуть, тільки з академії“, — по-думав я, хоча намагається виглядати якомога досвідченішим. В руках він крутив грозу всіх правопорушників — гумову палицю, і вряди-годи, по-блатняцьки, цвіркав слиною крізь зуби. Його нищівний, майже знищуючий погляд блукав по мені, скануючи з голови до п'ят.

— Ти звідки оце такий намалювався? І не треба замилювати, що від поїзда відстав або, що будинок згорів, і документи в ньому. Гаразд? Я таких, як ти, вже передивився стільки, що всіх вже не пригадаю, — з нотками знущання в голосі промовив сержант.

— Чули ми таких казкарів. Вірно, Петровичу? Чули ж? — вже гучніше спитав він у старшини, що підходив.

— Чули, Олексо, чули, — відповів на те старшина Петрович і, прощаючись із моїм екс-конвойним, потиснув йому руку. Після чого той вистрибнув на підніжку поїзда, котрий одразу ж рушив з місця і покотився у невідомому для мене напрямку.

Моя нова варта, уподібнюючись Долі, яка, останнім часом, була занадто непривітна до мене, аж ніяк не церемонилась — менти постійно штовхали мене в спину, від чого рани на лопатках, що ледь підсохли, знову почали кровоточити, і вмить спина покрилась кров'ю, а одежа неприємно прилипла до шкіри.

Довго йти не довелось. Чергове відділення міліції знаходилось тут-таки, на вокзалі. Мене завели в якісь двері — це виявився кабінет, мабуть, старшого по наряду. Біля вікна притулились великий письмовий стіл і крісло. Ще в кабінеті для відвідувачів, стояв такий собі стрій стільців. Колись вони прикрашали собою актові зали під час комуністичних зборів, де стрункими рядами стояли і утримували на сидіннях своїх різного калібру сідниці, котрі прислуховувалися до тих бесід з дуже розумним виглядом облич, але так вже сталось, що на один з цих стільців-ветеранів посадовили мене. Ні, що ви — я не був проти цих безголосих і безбарвних представників комфорту, часів, ще, мабуть, Хрущова, однак мені до спазмів кишкового тракту не подобалось місце нашого з ними примусового перебування, і якщо їм було однаково, де знаходитись, то мені, звичайно ж, ні. Я з великою радістю опинився б зараз десь на лоні природи, в компанії зеленоволосих верб біля річки тощо, але, оскільки нічого не міг вдіяти, то цілком вже підкорився її величності Долі і волочив свій хрест по повній програмі. Поруч зі мною сів сержант, а старшина, пройшовши по кабінету і досягнувши стола, обігнув його з лівого боку та плюхнувся в крісло.

— То що, почнемо з найменшого? Прізвище, ім’я та по-батькові, дата народження і адреса, звісно, якщо така взагалі існує, — ліниво запитав старшина, припалюючи цигарку.

— Я нічого цього не пам'ятаю — в мене цілковита амнезія. Товаришу старшина, відпустіть мене, будь-ласка, я ж нікому зла не заподіяв.

— Маніяк Чикатило тобі товариш, — грубо перебив мене басовитий голос старшини, — і Міккі-Маус! Ти що, мене за ідіота тримаєш? Ось зараз відправлю тебе в камеру до відморожених, ти в них хутко закукурікаєш. Коротше кажучи, відповідай, а то гірше буде, і гірше, скажу я тобі по секрету, набагато.

З цими словами старшина взяв у руки гумову палицю, яка сиротливо лежала на столі до цього скорботного моменту, і, підійшовши до мене поближче, вдарив з розмаху в плече.

— Ну, що, курво, будеш розмовляти?

І знову стусан — вже в спину. Гострий, пронизливий біль — це все, що я пам'ятаю. Далі, судячи з усього — я вимкнувся. Отямився я вже в камері. Там було дуже спекотно. Ущерть напхана людьми кімнатка, на жаль, не подавала ніяких надій на те, щоб хоч небагато, хоч трішечки перепочити від усіх невдач, що вистежували мене, де б я не знаходився, як мисливські пси; вони відчували мій запах, запах загнаної жертви, і з'являлись, ніби так повинно бути.

Лежачи на спині, я втупив свій каламутний погляд у стелю і дав собі слово більше нічому в цьому житті не дивуватись.

— Гей, чухан, ти хто? — запитав, мабуть-таки мене, голос, котрий знаходився десь зовсім поруч.