Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

4) День це або вечір. Коли концерти відбуваються вдень, то я вважаю, що це або яскраво висловлена попса або ж нахабний стьоб. Це знущання над людьми. Концерт, якщо він відбувається увечері, несе з собою заряд променистих зірок і володаря нічного неба — місяця. Коли люди, що вдягнені в чорну одежу розуміють, що вони — люди ночі, що нічна пора доби їх збуджує більше, ніж та, котра їх дратує — себто денна, вони починають не тільки полюбляти вечірні концерти, вони починають взагалі, жити вночі. Увечері людина більше розслаблена і готова сприймати. Натомість вдень вона оповита комплексами.

5) Місце проведення заходу. Якщо це стадіон — це велике свято, яке тобі дарують. Це, коли приїздить улюблена група, і на неї просто западло не піти. Стадіон — це особливий настрій чогось великого і масштабного, від цього здається, що ти частина цього механізму і, що найголовніше, цей механізм без тебе не здатен рухатися. У клубі інша атмосфера. Потрібно бути обов'язковим любителем домашнього затишку клубів, щоб отримати там насолоду від виступу музичного колективу. Треба любити ці барні стойки, непотрібні розмови і жарти з барменом, столик біля стіни, прокурене повітря, запах прив'ялого людського життя. По-іншому сприймаються й Будинки культури. Від цих будинків тхне совдепом. Тхне, але сприймається це, на диво, не вороже, бо комуністів я дуже не люблю, хоча б з огляду на те, що вони зробили з нашою батьківщиною впродовж своїх сімдесяти трьох років існування. Я до Будинків культури ставлюсь, як до музеїв рок-н-ролу, бо саме в них зароджувалися перші задатки сміливих на той час молодих людей, які свідомо оголошували себе поза режимом, за що їх примусово садовили в дурки на прочистку мозку. Існує ще багато інших закладів, від опери до сільського клубу, в яких, у кожному взятому окремо, існує індивідуальний настрій. Це — цікаво.

Усе це, в більшій мірі, звісно мої лише здогади, але і в них є щось правдиве.

Замовкла музика десь вдалині, за стінами гостьової кімнати. Потім відчинились двері, і з бою повернувся Вовік із зброєносцем.

— Ну, як розвідка боєм? — запитав здоровань, що тримав у руках гітару з велетенським деком. Йому випав жереб йти третім, а тому і хвилювання для нього були природними.

— Народу багато. П'ять суддів, котрі весь час пишуть і розминають свої вуса, — відповів Вова, прикурюючи цигарку.

— Ну, а відіграли хоч нормально? — запитав Симко вкрадливо.

Вова відмахнувся. Але потім, зробивши декілька сильних затяжок підряд, посміхаючись, відповів:

— На суді буде видно. Присяжні вирішать.

Один за одним колективи почали ходити за Русланом Анатолійовичем, як курчата за квочкою. Проміжки між виступами коливались з інтервалом у часі від п'ятнадцяти до двадцяти хвилин. Цей проміжок часу безсумнівно був даний для того, щоб публіка все в достатній мірі переварила, випила ще по чарці або по келиху, приготувалась сприймати нову музику. А судді, що мали вирішити нашу долю, підбили підсумки і визначились з оцінкою.

Як все приходить на світ, себто — життя, радощі, печаль, сум, смерть, наступне життя, геморой, клімакс — прийшла і наша черга повторювати рефлекси курчат і йти за Русланом.

Ми з Симком перезирнулись, неначе прощались один з одним, і рішуче спрямувались за двері. За дверима була ще одна, але маленька, кімната з м'яким диваном, столиком і двома, з покриттям ідентичним до диванного, кріслами.

— Посидьте тут, — мовив Руслан і вистрибнув у інші двері. Не встигли ми присісти, як він увірвався знову і покликав нас широким жестом руки. Усе на світі буває вперше, от і я в перший раз вийшов на сцену, хоча і великого, але клубу.

Увесь зал був заставлений столами, за котрими сиділо по дві-три особи і пильно витріщались на наші скромні постаті. Про те, що ми вже привернули до себе увагу, свідчив млявий сплеск аплодисментів на нашу честь. Як мило. Я, на ознаку вдячності за такий прояв уваги, приклав долоню до грудей і ледь помітно вклонив голову. Симко, як папуга, наслідував мій приклад і точнісінько все за мною повторив. На сцені стояло чотири стільці, і до кожного було приставлено по два мікрофони — один у гітару, другий в лице. Судячи з кількості стільців і мікрофонів, можна було дістатись висновку, що хтось тут збирається співати квартетом. Ми сіли з Симком на стільці, що стояли поруч. Я увімкнув мікрофони, Симко теж не відставав. Я побачив у залі Оленку. Вона сиділа за другим від нас столиком і смакувала соком. Помахала мені ручкою, а я їй приречено підморгнув. Руслан почав нас знайомити із публікою:

— Перед вами, шановні глядачі, зараз буде виступати гурт-дует «Резонанс», який продемонструє вам свої пісні. Тематика у них наша рідна, українська, так що запрошую вас, любі друзі, до прослуховування цих молодих талантів.

Руслан закінчив і скомбінованим жестом голови і руки запропонував нам починати.

— Добрий вечір, — почав я поводити себе, як зірка на концерті, бо я так перенервувався, що з переляку став вести себе навіть трохи вальяжно, — ми зараз вам проспіваємо наші пісні, котрі були написані безпосередньо душею. Ця пісня про місто-привид. Таким його зробили люди і Доля. Місто, яке повинно було брати участь у підвищенні градації людства, а зіграло, навпаки, сумну роль у нашій з вами історії. Чорнобиль…

І ми почали. Я перед кожною піснею розповідав передісторію, і таким чином ми врубали три пісні. Пісні наші були на українську тематику і з вельми драматичним ухилом. Вони переповідали історію України, хоча і з моєї точки зору, але правдиво. Це пісні про Чорнобиль, про Голокост 33-го року і козацька пісня про лицаря на Січі, себто козака, який, до всього ж, виявляється гетьманом.

Люди аплодували, їм сподобалось. Слухали, немов миші затихли. Після того, як час нашого виступу минув, вийшов Руслан Анатолійович, що стояв на вахті в коридорі, і, знервовано посміхаючись, ввічливо випхав нас зі сцени.

Я курив, аж поки не виступили останні музиканти. Думав, що всаджу усю пачку, але ж ні, залишилось-таки дві цигарки.

Знову в кімнаті для очікувань зібрались наші колективи. Обличчя в усіх були однаково напружені. Одним словом, товариство очікувало на суд. Пройшов якийсь час. Який саме, ніхто не второпав, бо кожен був, залежно від своєї натури, замріяний. Ще пройшло трохи часу — знову нічого. Нарешті з'явились Сава Олегович і Руслан.

— Вітаю і співчуваю, — сказав Олегович. — Ось колективи, які вийшли до другого туру.

І він перелічив три гурти, куди дивним чином потрапив і наш. Я ледве втримався, щоб не розцілувати взасос Саву, Руслана, Симка і кожну живу істоту, яка б з'явилась в цю урочисту мить на моєму піднесеному шляху. Підйом відчуттів був колосальним. Я подумки надавав собі по пиці ляпасів, щоб прийти до свідомості, і почав більш-менш мислити тверезо. Це тільки минув перший тур. Усього їх два. Зараз відсіяли чотири групи, і нас залишилось, логічно, три. З цих трьох і повинні вибрати в наступному турі одну групу, яка й отримає перше місце — місце переможця.

Вовіка відсіяли в першому турі. Жаль, вони гарно грали, але, гадаю, відсіяли їх за те, що їхні пісні звучали російською мовою. Наші ж, навпаки, були україномовними, повнозвучними і, в усій своїй красі, патріотичними.

Потім усі ті, хто залишився поза грою, зібрали свої речі і, підбадьорюючи один одного, пішли геть. Думаю, що вони десь попливли бухати, заливати власне горе. Радість, яка була поруч… геть недалечко… лише простягни свої загрібайла, і ти її обіймеш, і от… нічого не вийшло. Я б на їхньому місці вчинив би те ж саме. Хоча невідомо на чийому місці я опинюсь, коли закінчиться фінальний тур конкурсу.

Зі сторони сцени гудів голос Сави, підсилений мікрофоном, а ми розійшлись по кутках кімнати, і кожен у своєму куточку перемовлялись і награвали свої мелодії, тренуючись востаннє перед фіналом.

Черга йти першим по висновкам жеребкування випала несподівано нам. Я був нерадий цим обставинам, але виду не подавав. Сказав:

— Се ля ві, як кажуть покидьки, — і знову закурив.

Відіграти потрібно було дві пісні, які й вирішать долю переможця і переможеного. В нас за планом повинні були звучати: печальна пісня про підводний човен «Курськ» і ліричний рок-н-рол «Примара», про доньку всесвіту й землі, таку кохану і чудесну, і так далі і в такому ж дусі, з тими ж рожевими соплями і слиною.

Раптом голос, що лунав зі сцени, зник, і, як вже повелось, на зміну йому з'явився Руслан Анатолійович.