Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мені б хотілось, — не вгамовувався лисий авторитет, — щоб в нашій українській культурі було більше таких обдарувань. Я віддав би весь свій вільний час на увагу до них і на їхню підтримку.

Шість колективів, курво, відсіяв, щоб нам це сказати. Без питань, дуже приємно, але, шість гуртів!!!

Нам вручили наші законно виграні п'ятсот доларів, на двадцять з яких ми одразу ж набухались в зюзю. На радощах. Симон тягнув мене додому, як пораненого товариша з бою, а Оленка, котра відчайдушно допомагала нам в розпитті алкогольних напоїв, так само відчайдушно надавала допомогу йому в транспортуванні мене.

Через два дні Симко, разом із своїм нерозлучним ворогом, цукровим діабетом, покотився у Шполу для того, щоб лягти до лікарні. З'явитися він мав через тиждень. Гроші ми відклали, бо вирішили на них купити собі електроінструменти. Думали купити електрогітару, комбік, щоб грати на електрусі, мікрофон і звукознімач для моєї гітари. Я грав ритм, і тому особливої принадності звучання не потребував. Симон грав соло, а тут конче має бути чутність кожного утвореного ним звуку.

Симон змився додому. Залишились тільки я, Олена і французи з Микитою на пару.

Довбана робота. Робота, разом із прикомандированою до неї гвардією, мене дратувала упродовж усіх трьох ночей, що я там працював, а на трьох вихідних, Оленка заліковувала мої душевні травми.

Бачення п'яте…

— Що ви кричите один на одного? У мирі треба жити і злагоді. Ми всі під Богом ходимо, хоч і не люди. А душевнохворі, до речі — теж люди, живі люди, які раніше були з нормальною здоровою психікою, і тепер наш моральний обов'язок за ними доглядати.

Так говорила Віра Надіївна Любов, що до цього моменту просто сиділа і сьорбала чайок, запиваючи ним хрумке печиво, і тільки примружувалася від задоволення. З цікавістю слухала всі суперечки і розповіді про людей. Навіть хитала головою в той час, коли Зажура спритно розправлялася з Хамом. У перервах між чаюванням вона брала свої великі спиці, нитки і терпляче плела кофту. Ніхто не навіть не здогадувався, хто ж щасливчик — майбутній власник цього витвору мистецтва. Так, ніхто не здогадувався, але й не питав, а вона, в свою чергу, мовчала, інтригуючи товариство. Жодного разу нікого не перебила вона і в жодну з інтелектуальних баталій не вступила. Але, мабуть, і в неї вже терпець урвався.

Віра Надіївна була ревною християнкою. Через тісний контакт з людьми — усі ж бо знають, що саме ця потрійна якість користується неабияким авторитетом на Землі — в неї трохи повернуло свідомість. Тому вона почала сама жити мирськими сподіваннями, віруваннями, і тому її, звісно ж, наскрізь пройняло любов'ю до ближнього свого.

Віра Надіївна була не худої, але й не гладкої статури. Щоб назвати її старою, то не така вже вона й була стара, однак до молодиць віднести її язик би, м'яко кажучи, теж не повернувся б. Для своєї тілесної оболонки вона вибрала саму середину. Дуже приємна на зовнішність, і в спілкуванні з нею теж можна було б почерпнути чимало корисних речей. Вона завжди ходила в квітчастій хустинці, зав'язаній під підборіддям, білого кольору акуратна плетена кофточка, на комірі котрої завжди була прикріплена напівпрозора шаль, і довга спідниця в горошок. З-під спідниці в неї виглядали кумедні чуні-валяночки. Обличчя, нічим особливим не примітне, мало благий і умиротворений вираз: брови дугами і серединкою своєю підняті догори, світло-блакитні очі дивляться на світ начебто для того, щоб за нього молитися. Чоло нагадувало гармошку, тому що було майже завжди зморщене. Загалом виглядала вона трохи дивно, однак цілком пристойно, навіть зворушливо.

— Віро Надіївно, ми вам що, заважаємо? Вибачте, ми будемо тихіше. Йдіть краще плести свою кофту. Тут кипить полеміка фаталістів, і ваш християнський настрій тут недоречний, — крізь зуби проскрипіла Зажура.

— Чому ж тільки християнський? — спитала та і, коли оговталась від несподіваного запитання, що застало її зненацька, продовжила: — Ну, християнський, але що з того? Але ж і в християнстві існує таке поняття як Доля. Ось тільки втілене воно в образ Бога, і він крутить, як ви, дорогенька Зажуро, зболили висловитися, клубком. Я хочу навести приклад того, що таке Доля в християнському баченні. Ви розумієте — Доля, я розумію — Бог. Ось послухайте, що я розповім…

Вона змахнула своєю легкою напівпрозорою шаллю, і присутні побачили небо, яке з'явилось несподівано. Небо випірнуло з-під шалі, немов птах, і розпустило крила, розкидавшись зверху від горизонту до горизонту. Голос її змінився на манер того, як це робила готична дама. Такий голос, неначе власника його спіткало велике лихо, і він фізично дуже страждав. Голос став скрипучим і чоловічим. Марево, котре вказувало на окрему життєву історію, оповило зір і слух присутніх. Сіре, свинцеве небо, по якому кружляли зграї ворон, побачили всі і всі почули голос, притлумлений стражданням, а потім і помітили Його…

«Я прийшов до тями від гострого пронизливого болю в спині. На обох лопатках пекли вогнем свіжі рани. Мав відчуття, що мене в цьому місці шмагали нагайкою. Хоча не знаю, як це бути відшмаганим, але інтуїція підказувала мені, що саме так воно й буває.

Обернувшись навколо, я цілком усвідомлено відчув себе покидьком, якого через непотрібність просто взяли і викинули — я знаходився на смітнику!? Велетенських розмірів звалище, над яким кружляли зграї ворон. Ці вірні провісники старої чорної Біди кричали так, що стискалось серце і мозок пульсував наче в агонії. Неможливо було стерпіти їхнє бридке каркання, але подітись від нього, на жаль, я не мав куди.

Пересилюючи слабкість, яка вгризлася в кожну клітину мого тіла, я через силу звівся на ноги. Корчачись від болю, що завивав від радощів, бо заволодів мною, і неприродно згорбившись, на додаток я ще й виявив, що на мені немає одягу. Я був голісінький. Оце так да-а-а…

Що це зі мною коїться?… Голова гуде — не второпаю нічого. Навколо тільки похмура, бридка погода, велетенські чорні круки, що горлають, немов показились, і купи та купки смердючого сміття.

Нікого не соромлячись, голий і розплющений морально, я пробирався через купи усілякого лайна, від чийого фантастично-жахливого смороду, здавалось, взагалі не було рятунку.

На скорботному шляху своєму, майже відразу, трапилась ціла купа кимось дуже доречно викинутої одежі, що мене неймовірно втішило. Покопирсавшись в запропонованих мені долею речах, я відшукав непогані, майже дивом збережені, екземпляри одягу кінця минулого сторіччя. Зелені гамаші з опуклими коліньми, кеди з дірявою підошвою, картате пальто брудно-сірого кольору, яке було менше на кілька розмірів, ніж було мені потрібно, і шапочка системи „півник“ — ось такий гардероб прийшовся мені до смаку. Я усвідомлював власну злиденність у цій одежині, якій радше пасувало слово „лахміття“, але довелось задушити в собі відчуття огиди, хоча воно відчайдушно смикалось і намагалось встояти на позиції актуальності до самого кінця, навіть тоді, коли я вже був одягнений волоцюгою. Коротше кажучи, я переміг це гидотне відчуття до усього того, що мене оточувало, до самого себе, до моєї грайливої долі, і продовжив свій шлях.

Мені слід було багато чого ще пізнати і зрозуміти, наприклад, те, яким чином я опинився тут, і, власне кажучи, хто я такий взагалі.

Машинально прямуючи вперед, я сам собі задавав питання на різноманітні теми і відразу ж знаходив на них відповіді. Виявилось, що я знав буквально все: фізику, хімію, анатомію усіх істот, що проживають на нашій планеті, машинобудівництво, іноземні мови і багато-багато іншого, але, як я не порпався у власній пам'яті, як не напружував мозок, пригадати, хто я і звідки узявся, як прожив життя до цього моменту, мені так і не вдалося.

Із затьмареними думками вийшов до залізничної колії, звідки моєму погляду відкрилась станція, що знаходилась метрів за двісті від того місця, де я стояв і витріщався. Хрупаючи гравієм, засипаним вздовж рейок, я мимоволі віддався думкам, що весь час намагалися зайняти мою голову.

Як просто все і складно водночас в цьому світі. Куди іти — не знаю, але іду. І анархічність думок чомусь переважає над здоровим глуздом. За що мені випав такий тяжкий тягар, який, як не крути, мені прийдеться волочити за собою до кінця. Учителем моїм стане час. Він, і лише він, розставить усе по своїх місцях. Нехай промовляють дні, роки здобувають мудрість, а мені дістануться ті крихти пам’яті, що були від мене приховані у злодійський спосіб.

Дійшовши до станції, я вмостився на лаві і заходився розглядати свою взувачку. Настирливі, як мухи восени, нахаби-думки знову заволоділи мною.

— Ось зараз, наприклад, підійде електричка, і що мені робити? Куди їхати? Чи чекає мене хто-небудь на великій Землі? Якщо так, то, дуже цікаво, де, в якому місці? Чи чекає мене хтось там, куди я неодмінно потраплю? Раптом… Мабуть, завжди є це, як слово, так і розуміння — „раптом“. Так ось… раптом, інтимна течія моїх думок була нагло перервана звуком скла, що розбивалося — скоріш за все то була пляшка. Слідом за цим я почув п'яний дівочий регіт і брудну матірну лайку з чоловічих уст. Ось ці голоси лунають все ближче і ближче; ось вже зовсім поруч, і на безлюдну станцію з-за кущів вивалилась компанія неабияк захмелілих молодих людей — це були троє міцних хлопців виразної зовнішності колгоспників-трактористів, і вульгарного типу дівка. Я вважаю, що не варто констатувати те, що аборигени — так я тоді подумав — одразу ж помітили мою скромну персону і зацікавилися мною, як об'єктом врятування вільного часу від нудьги. Аж ніяк не дружній вигляд, давав зрозуміти мені ясно, що неприємності на сьогоднішній день ще не закінчились, а, судячи по їхніх величезних, вкритих диким волоссям, кулачищах, навпаки, вони тільки-но розпочалися.

— Е-е, барбос блохатий, ти чого тут булки свої немиті розвалив? Це наш вокзал, і всі, хто тут відпочивають — нам башляють. Січеш? — заговорив першим рудий молодик в пожованій невідомими коровами сорочці із закачаними по лікоть рукавами. Я спробував якомога швидше вирішити, що ж їм відповісти, щоб не спровокувати їх на бойові дії, хоча і неозброєним оком було достатньо чітко і розбірливо видно, що дій отих тут навряд чи вдасться уникнути.

— Я — бідна, хвора людина, і нікому не бажаю зла. Я чекаю на електричку, і якщо я, звісно ненавмисне, чимось, шановні добродії, по необачності своїй, вам завадив, то можу піти зі станції і очікувати на поїзд поза її територією.

Сказав я все це якомога спокійніше, але до цього моменту хулігани — а то, звісно, були вони, вже наблизилися до мене впритул, обступивши мене з усіх боків, і рудий, не кажучи жодного слова у відповідь на мої жалісливі виправдання, різко, і безперечно із глибоким знанням справи, ударив мене в груди, потім, схопивши за лацкан пальто, відірвав моє багатостраждальне тіло від лавки і поставив на ноги. Ще удар (вже в лице), і в роті з’явився неприємний солонуватий присмак крові. Похитнувшись, я, немов мішок з картоплею, супроводжуваний стусанами з усіх боків, повалився на землю. Град стусанів сипався на мене, як в часи Другої Світової Війни — бомби на Київ. У побитті приймала завзяту участь навіть дівка. Жах. На щастя моє, десь недалечко, раптом залунав гудок потяга, що наближався. Я почув крик:

— Атас!!!..