Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, вперед, хлопчики. На вас чекають глядачі. Давайте, порвіть їх. Роздеріть їх на шматочки, — примовляв він, ведучи нас на сцену. Потім в його руках невідомо звідки з’явився мікрофон, і Руслан почав несамовито в нього кричати. Голос в нього був такий, що можна було б мікрофон і не мучити.

— Шановна публіко, зустрічайте. Перед вами один з колективів, який вийшов у другий тур. «Резонанс».

Ми почули вже жвавіші оплески, якщо порівнювати з тими, які чулися нам тоді, коли ми вийшли на цю сцену вперше. Розсілись ми знову в такому ж порядку, як і минулого разу. Симко дав «мі», я повторив — гітари звучали в унісон.

— Коли людина кохає, в її очах світ змінюється. Змінюються фарби на яскравіші, людина стає добрішою і чутливішою. Коли кохання починає згасати…, коли кохання помирає в одному серці, то воно вбиває його і в другому. Тоді настає такий стан душі, що хочеться співати. Співати сумне. Коли все добре, хочеться заводити пісню; коли все погано, теж хочеться вилити, показати власне горе через пісню. «Примара»…

І ми почали. Слова, котрі я говорив перед піснями, ці пісні дуже доповнювали — це теж був нам великий плюс, бо всі інші гурти мовчали, як білоруські партизани на допиті. Вони лише виходили, їх знайомили з публікою, вони всідалися і починали грати, а коли догравали пісню, то вставали і йшли зі сцени в такому темпі, наче їх там збираються заплювати і закидати тухлими яйцями.

Ми закінчили. Коли ми доспівали, коли вже прийшли до кімнати, то було таке відчуття, наче з душі звалилась здоровенна каменюка. Цей камінь називався «Вплив». Ми вже на той час не могли ні на що вплинути; від нас вже нічого не залежало, і ми просто очікували на кінець виступу гуртів, що залишилися, і на рішення суддів. Нам зосталось вислухати Вердикт, який нам винесуть.

— Ну, що, як вважаєш, ми перемогли? — запитав Симко, і в його очах блиснули іскорки дитячої наївності.

— Так, безсумнівно, — відповів я багатозначно і ледве не розсміявся, чи то від перенапруження, чи від того, що Симкове питання прозвучало по-дурному.

— Не забивай собі цим голову, друже. Ми уже все зробили для того, щоб перемогти, — продовжував я, — нам потрібно тільки чекати.

Симко кивнув головою і розвалився на дивані.

Хлопець у шкірянці знервовано длубався у себе в носі, пересаджуючи слизові накопичення парнокопитних на обшивку крісла. Його друг вийшов у туалет і досі й не повернувся. Щось мені підказувало, що бідолаха теж перехвилювався і звідти вийде нескоро. Але ж ні — повернувся, обережно прикриваючи за собою вхідні двері. Блідий, волосся скуйовджене, обличчя мокре.

— Блював? — висунув я припущення вголос.

Хлопака ствердно кивнув головою.

Третій колектив, що складався із гітариста з пишними формами і тонкого, як стручок спаржі, вокаліста, дістав баклагу з чимось пальним і, обидва неквапливо прикладалися до неї.

Голос на сцені все ще гудів, продовжуючи шоу, втім, гул не вщухав і в кімнаті, де ми очікували на вирок суддів.

Час переходив з секунд на хвилини, а з хвилин вже було приготувався йти на години, як несподівано до приміщення увійшов Сава і з урочистим виразом обличчя, широко посміхаючись запитав у присутніх:

— Здогадайтеся, хто?

Від цього невинного, на перший погляд, питання у гітариста з конкуруючого гурту знову почались поклики на блювання, і він, закриваючи руками, готовий ось-ось вибухнути, рот, вибіг за двері. Сава провів його здивованим поглядом і знову широко посміхнувся.

— «Резонанс», вітаю, перше місце ваше.

Я не мав що сказати більш оригінальнішого ніж:

— Пасіба. Тобто, дякую.

Симон так відвісив свою нижню щелепу, що здавалось вона негайно повинна випасти з суглобів.

— Ну, дякувати не треба. На вас чекають в залі, щоб вручити вам винагороду, — сказав, встигши пригасити свою променисту усмішку, Сава Олегович і жестом запросив нас за двері. Я, до сих пір вважаючи, що сива кобила знаходиться в стані, який спонукає її маячні, встав і, взявши Симка за руку, як мале дитя, рушив у той бік, куди показував Сава Олегович.

Коли ми вийшли на сцену, зал нам зааплодував. Звук хвилі аплодисментів був значно гучніший і відчутніший, ніж обидва минулих рази.

— Прошу любити і шанувати, — це наші переможці: Тарас Чубринський і Симон Байкар.

Згасла вже було хвиля аплодисментів піднялась знову. Не встигло оплески вщухнути остаточно, як встав один із суддів: коротко стрижений, з висунутою вперед нижньою щелепою і глибоко посадженими очима. Схожий він був на героя бойовиків, котрі розігрувались в реальності на початку дев'яностих років минулого сторіччя. Наперекір усім негативним судженням про його виразну зовнішність, розмову він вів грамотно і голос мав приємний:

— Шановні наші переможці, ми пройнялись вашою музикою і віддали саме їй свою перевагу. Нас, — я маю на увазі судейську колегію — приємно здивував патріотичний зміст, вкладений в тексти ваших пісень, тяга до прекрасного, і особливо здивувала тонка драматургія виконаних композицій. Чудесне музичне оформлення, сильний вокал, колоритний зміст — ось загальні складові критерій, по яких ми класифікували ваше місце на конкурсних перегонах. Ми визнали ваш гурт лідером.

Сава з Русланом стояли, як телепузики на параді. Святкові обличчя їх невтомно кивали, погоджуючись зі сказаним.

Ми вже трохи прийшли до тями і почали подавати ознаки життя, бормочучи собі під ніс слова вдячності за чесний суд і теплі відгуки на нашу честь:

— Дякуємо, дякуємо.