Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я не знаю, але судячи з біологічних ознак — я людина.

— Яка ти, на хрєн, людина? Ти більше на дідька парашного схожий. Туди, твою мать, і відправляйся.

Хтось вдарив мене ногою в лице.

— Під шконку, курво, — почув я голос вже з правого боку. Знову стусани і копняки посипались на мене, як град з неба. Визнаю чесно — я вже приготувався померти, і в думках прощався з життям. Але ж ні… Заштовханий і забитий я був під нари. Лежачи там, в цьому найзапилюженішому й найсмердючішому кутку Всесвіту, періодично спльовуючи кров'ю, я міркував про те, якого дідька я ще живий. А як же хочеться померти, щоб все це скінчилось. Мене весь час б'ють, мною нехтують — я вигнанець в суспільстві, якого женуть все далі і далі. Ось вже загнали під нари. Куди ще? Які біди очікують на мене попереду?

Борючись з важкими думками, я опинився серед переможених. Сам Морфей став моїм володарем на деякий час. Не можу пригадати, що мені снилось мені, але те, що я був пробуджений тичком чиєїсь ноги, мені довіку не забудеться.

— Вилазь звідти, гімнюк, і за мною, — прогримів голос зверху.

Я виліз і побачив перед собою гидливу й перекошену фізіономію старшини.

— Пішли, — сказав він вже тихіше. Він мовчки провів мене через декілька коридорів, підвів до дверей з обіцяючою вивіскою „ВИХІД“ і, відчинивши двері, промовив:

— Давай дми звідси, і більше щоб не потрапляв мені на очі. Зрозумів?

Звісно ж я зрозумів, а точніше мав зрозуміти, хоча б тому, щоб уникнути ще одного циклу проблем. Мені не потрібно було повторювати двічі — я здимів звідти, як вітер. Тільки мене й бачили.

Покинувши зловісний казенний будинок, я пошкутильгав, куди очі дивились.

Був вечір. Небагатолюдні вулички околиці міста, здавалося, дихали мною, а я не міг надихатися ними. Я плентався ними, по ним окаянним, перечіплюючись невідомо об що і шкутильгаючи, як старий дідуган. Страшенно хотілося дві речі: їсти і спати. Тут, раптом, мені прийшовся до смаку чийсь тинок, і я всівся прямо під ним — на землю. Нехай хоч каміння з неба посиплеться — цього місця я не покину. Дістало вже все і всі навколо, і тому я вирішив, що хай краще вб'ють, але я звідси нікуди не зрушуся. До кінця життя. Мені ніхто вже не вже не нав'яже ні волі, ні бажань — я так вирішив, я собі ж присягнув на вірність цим словам, але (як я дізнався потім) зовсім даремно… Спершись на тин, я потроху почав заглиблюватись у сон, але у ньому, укотре вже, не знайшов спокою. Знову мене розбудили. Крізь густий туман сну і закриті повіки, я почув обережний дівочий голосок:

— Гей, ти хоч живий?

Не розплющуючи очей, я байдуже відповів:

— Поки-що так, — а потім подумав і додав: — Мабуть.

— Ну, тоді нікуди не тікай — я зараз повернусь.

Трохи відкривши очі, я побачив дівчинку років шістнадцяти, яка квапливо йшла в той бік, звідки я, власне кажучи, нещодавно з'явився.

І ця туди ж: зараз мабуть міліцію викличе, а ті вже раді старатися, закинуть мене в каталажку і пиши пропало. Але ж ні, повертається сама, в руках тримає якийсь пакунок.

Що це вона вигадала? Чого хоче? Цікаво…

Підбігши до мене, вона взялася його розгортати і діставши звідти бутерброд (?!?); великий бутерброд з ковбасою, справжньою лікарською ковбасою — її впізнав одразу — і сиром, простягнула мені:

— На, їж. Голодний мабуть.

Я взяв з її рук бутер і заходився навертати за обидва вуха. Вона встала і зазбиралася йти, та я не міг дозволити їй цього, навіть не подякувавши, але, поскільки рот мій був забитий їжею, то я жестом попрохав її зупинитись.

Вона стояла і дивилась на мене, як Мати Тереза — лагідно і дещо з жалем. Добре і ніжне личко дарувало лише світло і тепло, які мене накривали простирадлами добра і людської любові до ближнього — так хороше зробилось раптом, так радісно, що, здається, ціле життя чекав цього моменту, коли один з проявів людяності серед багатьох зразків жорстокого, відмороженого людського звіризму стане на пагорбі і засяє вогнем перемоги, розкине руки в обидва боки, потім підійме їх догори і красою своєю вразить як мечем. І розтануть, немов крига по весні, в моїй свідомості ті образи, що накопичились за час моїх дивних мандрівок. Легенький вітерець розвіював біле ситцеве платтячко, в яке вона була вдягнена. Від неї віяло спокоєм і затишком, легкістю та душевною простотою. Мимоволі, я замилувався її образом. Пережувавши поспіхом їжу, сказав:

— Спасибі тобі, миле дитя! Скажи, чи можу я дізнатися твоє ім'я?

Вона посміхнулася, показавши чарівні рівненькі зубки.

— І це все, що ви хотіли? — співоче спитала вона, і так і не дочекавшись відповіді, сказала:

— Мене звуть Надія.

Після чого розвернулась і попрямувала туди, звідки приходила, судячи з усього — додому. А я взявся жадібно доїдати свій бутерброд, заодно розмірковуючи:

— Докотився до чого, підгодовують, наче собаку безпритульну. Добре, що світ не без добрих людей. Серед численних поштовхів долі мене раптом не вдарили, не стусанули і навіть не облаяли, а просто, по-людськи, пожаліли і дали поїсти. Мене це так розхвилювало, що на очах з'явились сльози — я заплакав. Уперше, за весь цей час мені стало шкода самого себе.

Сидячи під тинком і плачучи, я дивився своїми вологими очима в свинцеве, затягнуте хмарами, непривітне небо і запитував: