Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Господи Боже, якщо ти є, дай мені знак, дай відповідь: — Хто я? Що я? Скільки це може зі мною продовжуватись? Я втомився, Боже, і більше не годен витримувати таке життя.

Раптом, хмари на небі трохи розсунулись і пропустили крізь себе сонячний промінь — він спрямувався мені в обличчя. Неначе потужний спалах прожектора або маяка засліпив мене, потім могутній натиск став слабшати, і невдовзі перед очима почали вимальовуватися якісь силуети — це було нібито стрічка в кінотеатрі. Перед поглядом моїм виникла велика, простора, освітлена кімната. Посеред кімнати великий золотистий трон, на якому велично сидить Бог. По обидва боки трону стоять в білосніжній одежі янголи з прекрасними обличчями.

Виглядає, що атмосфера в кімнаті дуже напружена. Усі про щось шепочуться, і лише Бог, насупивши брови, незмигно дивиться на двері. Через деякий проміжок часу двері відчиняються, і до кімнати заходить янгол, чиє прекрасне лице промениться світлом. Та на обличчі в нього, незважаючи не чудову одежу й крила за плечима, глибокий сум. Зупинився. Янголи припинили гомоніти. Лише Він і Бог були посеред цієї кімнати, сповненої натовпу. Їхні погляди зустрілись.

— Вітаю тебе, Ієшуа! — звернувся янгол до Бога.

— Здрастуй і ти, Люцифере — Сину Ранку! — відповів на привітання Бог.

— Я знову прийшов до тебе, щоб поговорити про людей…

— Я, звісно, знаю навіщо ти прийшов. Навіть не починай, Люцифере. Ця тема обговорюванню не підлягає, — перервав його Бог на півслові.

— Але я не можу дивитись на те, що ти твориш, ніяк не реагуючи на те. От взяти, наприклад — навіщо ти людям послав нову війну? Навіщо марні жертви та муки? Чому ти безперервно гнобиш і цькуєш людство?

Бог підняв руку на знак того, що янголу вже час замовкнути. Зітхнув тяжко і відповів:

— Очевидно, Люцифере, цього не минути. Багато часу я стримував себе, але твоя впертість виявилась міцнішою за моє терпіння. Ти проявив сумніви щодо справ моїх, ти сумніву піддав праведність моїх дій і, напевне, ти маєш на увазі під усім цим те, що я грішний!? Ти підставив під сумніви МЕНЕ — свого Бога.

Голос Бога кришталевим вибухом кружляв по величезній освітленій кімнаті і ставав дедалі гучнішим. Перелякані обличчя янголів віщували лихо.

— За це, Люцифере — Сину Ранку, я відправляю тебе на Землю, до людей, про яких ти так сильно піклуєшся, аби ти їх краще роздивився, і визначив, на яку долю вони заслуговують. А щоб подорож твоя була якомога продуктивніша і все пізнане на віки вічні відклалося в тобі, я відбираю в тебе можливість знати, хто ти такий. Пам'ять і силу я поверну тобі лише тоді, коли ти будеш до цього готовий. Будь ти тричі проклятий за свою хворобливу доброту! Схопити його! — крикнув Бог і в обличчя його врізалася скам'янілим візерунком гримаса ненависті.

Я сидів схололий і незрушний, як гіпсова статуя. Здавалось, навіть серце моє на цей час зупинилось. Я дивився, як Люцифера схопили, відрізали його прекрасні крила, позбавили одежі і на руках спустили донизу. Голий і безпорадний, залишився він лежати на брудній землі, на яку і не ступав до цього, а лиш пролітав то тут, то там, і все бурчав щось про несправедливість. На цьому фільм скінчився. Далі бачив я тільки яскраве світло. Очам було боляче, але я не міг їх заплющити. Трохи згодом пролунав знайомий голос — він сказав:

— Ось ти, Люцифере, і пригадав усе. Твої крила виростуть знову, але мати вони будуть чорний колір. Тобі більше немає шляху назад, на небо; тобі доведеться створити власний світ, протилежний нашому, і в ньому ти будеш володарем, і у владі твоїй будуть душі людей, які тобі буду надсилати я. Твоя плоть нездатна, як ти вже переконався, перемогти їх, або хоча б захиститись від цієї земної простоти в світі смертних, що живе під місяцем, зате в підземному світі в тебе буде влада над їхніми душами. Ти згоден на цю пропозицію, Князю Тиші?

— Так, згоден, — відповів я і продовжив: — Але погодишся ти чи ні — я подарую людям і душам їхнім НАДІЮ, котра щиро допомогла мені в їхньому світі.

— Окей. Нехай буде так, — промовив Бог, і світло, що так відчайдушно сліпило моє обличчя, згасло для мене назавжди».

Поступово, під кінець розповіді, голос Віри Надіївни почав змінюватися, і, невдовзі, присутні почули справжній лагідний голосочок милої жіночки. Мара розвіялась, і все у кімнаті стало на свої місця.

Закінчивши розповідь, Віра Надіївна присіла на галантно підставлений дідом Мудриком стілець. По всьому було видно, що оповідання забрало в неї чимало сили. Слабким голосом вона попрохала чаю. Білобородий дід і тут виявив співчутливість, заходившись ретельно виконувати її прохання (з усього було видно, що Віра дуже подобається Мудрому дідусеві). До білої порцелянової чашки він налив окропу, а з заварника додав настояного чаю.

— Де ж ви таке почули, шановна? — поцікавився Мудрий, турботливо розмішуючи цукор ложечкою.

— Та, власне кажучи, ніде, — я це вигадала сама. Точніше — це було навіяне мені Думками. Я вважаю, що ненависть Сатани до людей потрібно чимось пояснювати. А як ще пояснити те, що він нівечить рід людський після смерті? Мабуть, людство йому дуже нашкодило. Може, його злість природна, а може, й з волі Всевишнього, бо потрібен був хтось в пеклі, хто зміг би прийняти на себе керівництво після смерті — першого Диявола.

— Якої такої смерті? — не приховуючи зацікавлення, спитала Зажура — він же, за легендою, безсмертний. Хіба не так?

— Легенди, моя люба, розповідають багато чого, але не все, на жаль, у них правдиве. Ви знаєте, що я вже більше двох тисяч років цікавлюся християнською релігією. Її таємні правди і неприхована брехня мені свого часу не давали просто спокою. І тоді я зважилася подорожувати часом. А оскільки для нас (якостей) з дозволу вищих сил немає нічого неможливого, то я вирушила в мандри. Одразу ж на моєму шляху відкрилося чимало цікавого. Я, звісно, як компас використовувала ту саму книжечку, що, частіше за все, припадає пилом на полицях ваших домашніх бібліотек — маю на увазі Біблію. Я слухала промови апостола Павла, була свідком демонстрації Соломонової сили, бачила Давида і переможеного ним Голіафа… — тут вона замовчала і піднесено, але тихо, проговорила, розділяючи слова: — Так, так — я бачила Ісуса.

— Ну, ви й даєте країні вуглю, Віро Надіївно. Я вас, зізнаюсь, недооцінювала, знаєте, але тепер — захоплююсь, — сказала, поступово підвищуючи голос, пані Зажура.

— Розкажіть ще щось, будьте такі ласкаві, — промурчав підлабузницьки дідусь.

— Так, ви знаєте, і мені навіть стало цікаво, — встряв до розмови молодик, який до цього часу сидів, наче обпльований, і супив брови в бік Зажури. Правда, після того фокусу, який вона зробила з незабутнім Хамом, відчуття образи в нього наче рукою зняло. Ладний був, знаєте, цілуватись лізти. Однак сидів він тихо.

Зажура зиркнула на нього, немов попереджаючи про небезпеку, і знову запалила. А тим часом, Віра Надіївна вже розповідала про Тутанхамона якогось там… надцятого, потім про мезозойську еру, про американських індіанців часів Колумба, про всім відомого Казанову не забула згадати теж, і охів було і ахів, і «какой бил мушшина» також. В результаті, нарозповідавши усього потрохи, вона розпочала історію, приблизно такого змісту:

…Вечір. Приємний, теплий, зоряний вечір. Річка, що заколисує своїм лагідним жебонінням і матовими сплесками іскристих у сяйві місяця хвильок. Поодинокі дерева на березі цієї приємної річки печально, навіть драматично, звісили вниз свої листяні гілки-руки. Біля самої річки, на камені, сидять два чоловіки і, судячи з вигуків, захоплено сперечаються про щось.

Їх полум'яні, киплячі в полеміці голови вкриває довге волосся. Той, що розмовляє тихіше, неначе виправдовуючись і в той самий час переконуючи, наділений від природи волоссям прямим і світлим, був носієм невеликої бороди, що м'яким пухом вкривала його гостре підборіддя, та щасливим власником прекрасних великих і глибоко одухотворених очей. Рівний ніс доповнював описану картину. Він — вдумливий красень. Але від краси цієї він не отримує жодної втіхи, та й взагалі уваги їй не приділяє. Фізичний та матеріальний світ мало його цікавить — більше духовний. Він — розумний і мудрий чоловік років тридцяти. Запальний його співбесідник був трішки молодший. Чорне як ніч волосся вилось кучерями, схожими на морські хвилі. Високий лоб і ніс з горбинкою надавали йому безперечний гордовитий вигляд упертої людини. Чорні очі-вуглики виблискували при сяйві повного, наче намальованого в небі, місяця. Роздвоєне підборіддя поголене, і частенько в паузах палкої бесіди, він підпирав його довгими пальцями міцної руки.

— Ні, навіть не проси мене про це, — я не можу так вчинити. Для мене це значить — зрада, а я не можу зраджувати… Зрадити?! Та ще й кого — Тебе?! Ти ж сам казав, що так не можна. Ти навчав мене мудрості і добра, а те, про що ти благаєш, суперечить твоїй доктрині. Що ти скажеш на це?

— Що я можу тобі сказати? — тихо, але впевнено, відповів його співрозмовник. — Це — моя місія. Я знаю, що повинно бути саме так. Мені необхідні твоя допомога і безпосередня участь.