Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я вас питаю, чи ви знаєте, що тут не можна грати? — не вгамовувався він.

— Ну, наприклад, знаємо. Що з цього? — говорив я, втрачаючи терпець.

— То забирайтеся звідси, щоб я вас тут не бачив, — випалив він і кинув на підлогу недопалок.

Я, навпаки, прикурив цигарку і, випустивши дим, промовив:

— Нікуди ми звідси не підем. Якщо ти хочеш нас подвинути, то викликай міліцію.

— Значить, не підете? — запитав він, розвертаючи голову вухом до мене, щоб краще, мабуть, чути мою відповідь.

Сашко, котрий сидів на сходинках, мотнув головою вбік і голосно та п'яно сказав:

— Ні.

— Я вас попереджував? — запитався він.

— Ну, попереджував. Що тепер? — поцікавився я.

— А от що…

І він зацідив Сашкові прямісінько в обличчя ногою. Сашка на деякий час вимкнуло. Я одразу ж намагаюсь зняти із себе гітару, але виходить це в мене дуже повільно, а тому я теж встигаю схопити плюху в обличчя, так би мовити, на печиво, але кулаком. Зрозумівши, що гітару швидко не зніму, а оборонятися потрібно — я відштовхнув його від себе ногою і тим самим виграв час, щоб скинути із себе гітарний пасок. Наразі, до тями прийшов Сашко і знову вихватив копняка по своїй мармизі. На той час я вже зняв гітару і поставив її біля стіни.

— Ходи сюди, курво, — прошепотів я і прийняв наступну атаку. Він хотів вдарити мене в обличчя ще раз, але я трохи подався в бік і вхопив його за рукав сорочки. Потім я почав його тягти на себе, а сам рушив униз сходами. Наш із Сантьором противник перечепився через мій чохол, і я протягнув його через весь марш. Коли він опинився на підлозі в позі рака, я замахнувся ногою, яка була закута в мої улюблені черевики, і дзизнув йому прямісінько в пику. Він зойкнув, але почав підійматися. Я дав йому підвестись. Противник підвівся на ноги і знову розпочав атаку, а я знову почав його гатити, але вже по ногах. Щоб зрозуміти силу удару моїх ботів, скажу, що коли я ними гамселю в стіну, то нічого не відчуваю, а зі стіни сиплеться штукатурка. У них всередині є маленький секрет — сталева вставка. Що було природно — він почав здавати потроху назад. Розвернувся і пошкутильгав сходами нагору. Я пішов за ним, щоб допомогти Сашкові. Але трапилось непередбачуване — противник вхопив мою гітару і замахнувся бити нею об стіну. На все це діло зреагував Сашко, який ззаду обійняв скаженого придурка і не давав йому вчинити цей акт вандалізму. Натомість Сашко отримав потилицею придурка по своєму багатостраждальному обличчі і відлетів до стіни. Але, тут вже встиг підскочити я і повалив гада на підлогу. Ми боролись за гітару. Він не випускав її з рук, а я її в нього видирав. Тут, раптом, я зрозумів, що він мені піддається, але, з чого б це. А! Виявляється, на ньому вже сидить Сашко і пригадує йому всі його знущання над його (Сашковою) мармизою. Ми його подолали — тут і говорити нема про що. Підбіг якийсь давній знайомий придурок і почав його забирати. Ми охоче на це погодились. Потім хтось крикнув, щоб викликали міліцію, і ми підірвались з місця бою, розсипаючи монети, які щойно заробили.

Я купив Сашкові води і допоміг йому привести себе до ладу. У нього були підбиті обидва ока і розпух ніс. У мене лише трішечки підпухла брова, а так, якщо не враховувати те, що це падло нам спаскудило день і що з того часу я почав частіше озиратися по боках, вгадуючи в звичайних людях потенційну погрозу, все було в нормі. Головне, що я мав фотогенічний вигляд, бо невдовзі в нас повинен мав бути виступ, а з розбитим лицем я навряд чи побачу приз глядацьких симпатій у своїй кишені.

Ми вже підійшли до «Стойла Пегаса» і побачили там наших старих знайомих, що чекали на виступ і прийшли раніше за нас. Дійство повинно було розпочатися о п'ятій вечора, а на той момент була четверта година. Себто, якщо враховувати, що нам потрібно налаштувати гітари, налаштуватися самим, то одна година, котра лишилася у нас в запасі, не вельми дозволяла нам розслабитись.

— А чого ви тут стоїте? Чого не йдете всередину? — запитав я після привітання.

— Ми дихаєм свіжим повітрям, палимо цигарки і нервуємось, — почав з жартів Вовік.

— Ну, — протягнув я, — нервуватися можна, де завгодно, а від того, що ви до втрати свідомості надихаєтесь свіжим повітрям, ваші гітари кращими не стануть. Ходімо всередину.

— Пішли, — приречено кинув Вовік, і ми вчотирьох пішли через службовий вхід до середини величезного і, що нам дуже лестило, знаменитого клубу.

Там вже стояв натовп музикантів, які мали брати участь у змаганні за статус бути визнаними і, звичайно ж, за п'ятсот бакинських комсомольців. Ми привіталися. Нам одразу ж пояснили, що музикантам виділили спеціальну кімнату, де кожен колектив зможе заходити на виділений час і налаштувати до бою свої інструменти. Чотири команди вже відстроїлись і чекали на те, щоб брати участь у змаганні.

Десь здалеку було чутно голос, що говорив у мікрофон. Ведучий, здається, вів якусь програму або готував публіку до того, щоб та не злякалась, коли побачить нас в обличчя. Самодіяльність — це далеко не кращий вид спорту. Хоча люди заздалегідь знали, що сьогодні буде конкурс, і свідомо йшли на цей вечір. А звідки я можу знати, що там взагалі хтось прийшов? Може, там взагалі порожній зал? Ні, такого не може бути. Якщо це було так, то вже прибіг би або Руслан або Сава, і почали б рвати собі одне інтимне місце на шматки.

Вийшов п'ятий колектив, а оскільки їх було всього сім — це разом із нами — то надійшла наша черга, бо Вовік знову поплентався дихати свіжим повітрям.

Ми з Симком зайшли і розчохлили наші гітари. До початку дійства залишалось сорок хвилин.

— Хвилюєшся? — запитав я у друга.

— Чого мені хвилюватися? — здивовано перепитав Симон, — хіба ми перший раз виступаємо? Тим паче, я не співаю. Мені хвилюватися менш за все потрібно.

Я аж замовк. Симон дав «мі», і я почав лаштуватися.

— А ти хвилюєшся? — запитав він якось хитрувато в мене.

— Так, трохи є. Це пов'язане не зі сценою. Розумієш — це Київ. Київ — це не Шпола. Тут особливі люди, інша атмосфера, і це мені додає хвилювань.

— Нічого, — каже Симко. — Нічого страшного. Щоб увімкнути світло, потрібно натиснути на вмикач. Пам'ятаєш?

— Так. А щоб кудись прийти — потрібно хоча б вийти з хати, — договорюю я.